Орр був ексцентричний ліліпут, дивакуватий милий карлик з вульгарними думками і тисячею цінних умінь, через які він довіку залишатиметься серед людей з низькими доходами. Він орудував паяльником і міг збити дві дошки, не розщепивши деревини і не зігнувши цвяха. Він умів свердлити дірки. Він ще багато чого понамайстровував у наметі, поки Йосаріан лежав у шпиталі. Він продовбав у цементі бездоганну канавку і вклав до неї врівень з підлогою тоненьку трубку, якою бензин надходив до грубки з баку, встановленого надворі на помості. Із деталей авіабомб він поробив тагани і наклав на них грубих березових полін, а фарбованими дерев’яними планочками обрамив фотографії грудастих дівчат, повиривані з ілюстрованих журналів, і повісив їх над каміном. Орр умів відкрити банку з фарбою. Він умів змішувати фарби, розводити фарби, змивати фарби. Він умів рубати дрова і користуватися рулеткою. Він знав, як розкладати вогнище. Він умів копати ями і мав справжній хист наносити в консервних банках і флягах води з цистерни, встановленої поблизу їдальні. Він умів на години зануритись у якусь дріб’язкову справу, не нервуючись і не знуджуючись, нечутливий до втоми, як колода, і такий же мовчазний. Він мав незбагненні знання про дику природу і не боявся собак і котів, жуків та молі або такої їжі, як тріска і рубці.

Йосаріан тяжко зітхнув і став обмірковувати чутки про політ до Болоньї. Форсунка, яку розбирав Орр, була завбільшки з великий палець і складалася з тридцяти семи детальок, не рахуючи корпуса, і більшість були настільки мініатюрними, що Оррові доводилось міцно затискати їх між нігтями, щоб розкласти на підлозі строгими, мов у каталозі, рядами, не прискорюючи й не сповільнюючи рухів, не змучуючись, не перериваючи невтомного, методичного, монотонного процесу, хіба щоб покоситися на Йосаріана поглядом запеклого шибеника. Йосаріан намагався не дивитись на нього. Він рахував ті детальки і відчував, що от-от з’їде з глузду. Він відвернувся, заплющивши очі, але так йому стало ще гірше, бо тепер мав лише звуки — тихеньке, надокучливе, неослабне, виразне клацання невагомих детальок і шурхіт рук.

Орр дихав ритмічно з якимось хрипким і відразливим присвистом. Йосаріан стиснув кулаки і глянув на довгий, мисливський ніж з кістяною колодкою, що висів у піхвах над койкою небіжчика. Тільки-но він вирішив зарізати Орра, як його напруження ослабло. Сама ідея вбити Орра була настільки безглузда, що він усерйоз, з якоюсь химерною цікавістю і з захопленням став її обмірковувати. Він приглядався до заглибинки на потилиці Орра, де, як він знав, розташовувався довгастий мозок. Навіть легенький удар убив би Орра і розв’язав би для них обох безліч серйозних, болючих проблем.

— А це боляче? — спитав Орр саме в цей момент, ніби за велінням інстинкту самозбереження.

Йосаріан пильно глянув йому в очі.

— Ти про що?

— Про твою ногу, — відповів Орр, дивно, загадково всміхаючись. — Ти ще досі шкутильгаєш.

— Мабуть, просто за звичкою, — сказав Йосаріан, з полегшенням переводячи дух. — Думаю, скоро мине.

Орр боком звалився на підлогу, а тоді став на одне коліно, обличчям до Йосаріана.

— Пам’ятаєш, — задумливо проказав він, ніби насилу згадуючи, — оту дівчину, яка тоді в Римі лупила мене по голові? — Він хихикнув, коли Йосаріан мимоволі вигукнув з досади. — Хочу домовитися з тобою щодо тієї дівчини. Я розкажу тобі, чому вона лупила мене туфлею по голові, а ти відповіси на одне моє запитання.

— І яке твоє запитання?

— Ти коли-небудь спав з дівчиною Нейтлі?

Йосаріан здивовано розсміявся.

— Я? Ні. Тепер розказуй, чому та дівка лупила тебе туфлею по голові?

— Це ще не було моє запитання, — з переможною втіхою повідомив йому Орр. — Я просто собі балакав. Вона поводиться так, немовби ти з нею переспав.

— Ну, але я з нею не спав. А як вона поводиться?

— Так, ніби тебе не терпить.

— Вона всіх не терпить.

— Крім капітана Блека, — нагадав Орр.

— Бо він має її за брудну підстилку. Так можна будь-яку дівку завоювати.

— Вона носить на нозі рабський браслет з його ім’ям.

— Він примушує її до цього на зло Нейтлі.

— Вона навіть віддає йому частину грошей, які отримує від Нейтлі.

— Слухай, що тобі від мене треба?

— А з моєю дівчиною ти спав?

— З твоєю? А хто в біса твоя дівчина?

— Та, що лупила мене туфлею по голові.

— Був з нею пару разів, — признався Йосаріан. — А відколи вона твоя? І до чого ти хилиш?

— Вона тебе також не терпить.

— Мені до одного місця, терпить вона мене чи ні. Я їй подобаюся так само, як і ти.

— А вона тебе лупила туфлею по голові?

— Орре, я втомився. Дай мені спокій.

— Хе-хе-хе! А як та кощава графиня з Рима і її кощава невістка? — пустотливий Орр напосідав дедалі настирливіше: — Ти з ними хоч раз переспав?

— Ох, хотілось би, — чесно зітхнув Йосаріан у відповідь, пригадавши, з якою хтивістю його руки, бувало, пестили їхні крихітні, соковиті дупки й груди.

— Ти їм також не подобаєшся, — зауважив Орр. — Їм подобається Аарфі, подобається Нейтлі, а ти — ні. Здається, жінки тебе взагалі не люблять. По-моєму, вони думають, що ти погано на них впливаєш.

— Жінки божевільні, — відповів Йосаріан і понуро чекав, знаючи, що буде далі.

— А як ота друга твоя дівчина? — запитав Орр, вдаючи глибокодумну зацікавленість. — Гладуха? Ота лиса? Пригадуєш, та лиса гладуха з Сицилії в тюрбані, яка всю ніч обливала нас своїм потом? Вона також божевільна?

— А вона також не може мене терпіти?

— Як ти тільки міг спати з лисою дівчиною?

— А звідки мені було знати, що вона лиса?

— А я знав, — похвалився Орр. — Знав від самого початку.

— Ти знав, що вона лиса? — вигукнув здивований Йосаріан.

— Ні, я знав, що ця форсунка не буде працювати, якщо залишиться одна зайва деталь, — відповів Орр, аж сяючи від радості, що знову підкував Йосаріана. — Подай-но мені, будь ласка, маленький сальничок, який закотився он туди. Відразу біля твоєї ноги.

— Немає тут сальничка.

— Ось він, — сказав Орр, схопив кінчиками нігтів щось невидиме на підлозі й підняв, щоб показати Йосаріанові. — Тепер доведеться починати все спочатку.

— Тільки спробуй. Уб’ю на місці.

— Чому ти ніколи зі мною не літаєш? — раптом спитав Орр і вперше глянув Йосаріану просто в очі. — Ось яке запитання я хотів тобі задати. Чому ти ніколи зі мною не літаєш?

Йосаріан відвернувся, вкрай присоромлений і зніяковілий.

— Я вже тобі казав. Мене майже завжди призначають чільним бомбардиром.

— Не в тому річ, — похитавши головою, заперечив Орр. — Після Авіньйона ти пішов до Пілчарда і Рена й сказав їм, що більше не будеш зі мною літати. Так було?

Йосаріан відчув, що в нього палають щоки.

— Ні, не ходив,— збрехав він.

— Ходив, — врівноважено відказав Орр. — Ти попросив їх не призначати тебе бомбардиром у літак, яким керуватиму я, Добз або Гапл, бо ти нам не довіряєш. А Пілчард і Рен сказали, що вони не можуть робити для тебе винятків, бо це було б несправедливо щодо тих, кому доведеться літати з нами.

— Ну і що? — спитав Йосаріан. — Від цього ж нічого не змінилось.

— Але відтоді вони не призначали тобі літати зі мною. — Орр, знову працюючи навколішках, звертався до Йосаріана без докору чи гіркоти, лише з сумною приниженістю, яку було ще нестерпніше бачити, хоч він і далі хихотів та посміювався, мовби йшлося про щось кумедне. — Знаєш, тобі справді треба політати зі мною. Я досить добрий пілот і подбав би про тебе. Може, мене часто збивають, та це не моя вина, і в моєму літаку ще ніхто не постраждав. Так, сер, мав би ти трохи мізків, то знаєш, що б ти зробив? Негайно пішов би до Пілчарда й Рена і сказав би, що хочеш літати тільки зі мною.

Йосаріан подався вперед і пильно заглянув у непроникну Оррову маску суперечливих емоцій.

— Ти на щось натякаєш?

— Хе-хе-хе-хе! — відповів Орр. — Я намагаюсь розповісти тобі, чому та здорова дівка того дня лупила мене туфлею по голові. Але ж ти не даєш.