— Ви прибули до нас саме вчасно, Шайскопфе. Наш літній наступ провалився через некомпетентне керівництво, яке ми поставили на чолі наших військ, і в мене є нагла потреба у вольовому, досвідченому, компетентному офіцерові, як-от ви, хто допомагав би мені укладати меморандуми, які нам вкрай потрібні, щоб інформувати людей про те, наскільки добре і багато ми працюємо. Сподіваюся, ви прекрасно володієте пером.

— Я не знаюся на писанині, — насуплено відказав полковник Шайскопф.

— Нехай це вас не турбує, — провадив далі генерал Пекем, недбало змахнувши рукою. — Просто будете передавати доручену вам роботу комусь іншому і покладатись на талан. Ми це називаємо делегуванням обов’язків. Десь на найнижчих щаблях цієї налагодженої організації, якою я керую, сидять люди, які старанно виконують роботу, коли вона до них надходить, і все рухається як по маслу без надто великих зусиль з мого боку. Гадаю, це тому, що я добрий керівник. Усе, що робить оцей наш великий відділ, насправді не є дуже важливим, тому ніколи немає поспіху. З іншого боку, важливо інформувати людей, що ми виконуємо чималий обсяг роботи. Давайте мені знати, якщо виявиться, що вам бракує робочих рук. Я вже подав заявку на двох майорів, чотирьох капітанів та шістнадцятьох лейтенантів вам на підмогу. Хоча те, що ми робимо, не є дуже важливим, важливо, щоб ми виконували чималий обсяг роботи. Ви згодні зі мною?

— А як щодо парадів? — перебив його полковник Шайскопф.

— Яких парадів? — поцікавився генерал Пекем, відчуваючи, що його красномовства не оцінили.

— Чи зможу я проводити паради щонеділі по обіді? — нетерпляче запитав полковник Шайскопф.

— Ні. Звісно, що ні. А звідки у вас ця ідея?

— Але мені сказали, що я зможу проводити паради.

— Хто вам це сказав?

— Офіцери, що послали мене сюди. Вони сказали, що тут я зможу ганяти людей по плацу стільки, скільки захочу.

— Вони вам збрехали.

— Це несправедливо, сер.

— Мені дуже жаль, Шайскопфе. Я готовий зробити все можливе, щоб ви тут почувалися добре, але про паради не може бути й мови. У нашому власному відділі ми не маємо досить людей, щоб влаштовувати паради, а в бойових підрозділах люди збунтуються, якщо ми спробуємо примусити їх марширувати. Боюся, що вам доведеться трохи потерпіти, поки ми не візьмемо все під свій контроль. Тоді зможете робити з людьми все, що захочете.

— А як щодо моєї дружини? — роздратовано спитав полковник Шайскопф, з підозрою глянувши на генерала Пекема. — Я зможу її викликати, чи цього теж не можна?

— Дружину? А навіщо це вам?

— Чоловік і дружина повинні бути разом.

— Про це також не може бути мови.

— Але мені казали, що я зможу її викликати!

— Вони знову вам збрехали.

—- Вони не мали права мені брехати! — вигукнув полковник Шайскопф, його очі зволожніли від обурення.

— Певно, що мали, — відрізав генерал Пекем з холодною й зумисною жорсткістю, вирішивши тут і зараз випробувати мужність нового полковника під вогнем. — Не будьте мудаком, Шайскопфе. Люди мають право робити все, що не заборонено законом, а закону, який би забороняв обманювати вас, не існує. А тепер більше не морочте мені голову такими сентиментальними банальностями. Чуєте мене?

— Так, сер! — промимрив Шайскопф.

Полковник Шайскопф жалюгідно схилив голову, а генерал Пекем подякував долі за те, що надіслала йому в підлеглі такого слабака. Чоловік з характером біля нього був би немислимий. Перемігши, генерал Пекем злагіднів. Йому не подобалося принижувати своїх підлеглих.

— Якби ваша дружина служила в Жіночому допоміжному корпусі, тоді я, можливо, перевів би її до нас. Але це — максимум, що я можу зробити.

— У неї є подруга, яка там служить, — повідомив полковник Шайскопф з надією в голосі.

— Боюся, цього замало. Нехай місіс Шайскопф, якщо бажає, вступить до Жіночого допоміжного корпусу, тоді я переведу її сюди. А наразі, любий полковнику, займімось, якщо можна, нашою маленькою війною. Ось, коротко, бойова обстановка на нашому театрі дій.

Генерал Пекем підвівся й підійшов до обертового стенду з величезними кольоровими картами.

Полковник Шайскопф пополотнів.

— Але ж ми не збираємося тут воювати? — нажахано випалив він.

— Ні, ні, звичайно ж, ні, — поблажливо запевнив його генерал Пекем і по-товариськи всміхнувся. — Можете мені повірити. Саме тому ми досі в Римі. Звичайно, мені б хотілося перебратись до Флоренції, де я був би ближче до колишнього РПК Вінтерґріна. Але, на жаль, Флоренція ще надто близько до лінії фронту. — Генерал Пекем підняв дерев’яну указку з гумовим наконечником і радісно змахнув нею через усю Італію від моря до моря: — Ось тут, Шайскопфе, — німці. Вони дуже міцно вкопалися в гори, створивши Ґотську лінію, звідки їх не витіснити до кінця наступної весни, хоч йолопи з нашого командування спробують зробити це раніше. Тож наша допоміжна служба має у своєму розпорядженні майже дев’ять місяців, щоб досягнути нашої мети. А наша мета — захопити всі бомбардувальні полки Повітряних сил США. Зрештою, — сказав генерал Пекем з низьким, добре відпрацьованим смішком, — якщо бомбардування ворога — це не допоміжна служба, тоді я не знаю, що це взагалі таке. Згодні зі мною? — Полковник Шайскопф ніяк не виявив своєї згоди, та генерал Пекем був надто захоплений своїм красномовством, щоб це помітити. — На сьогодні наше становище пречудове. Постійно надходить поповнення, як-от ви, наприклад, і ми маємо аж задосить часу, щоб ретельно спланувати всю нашу стратегію. Наша найперша ціль — ось тут.

І генерал Пекем змахнув указкою на південь, до острова Піаноза, і багатозначно постукав по великому слову, виведеному чорним жирним олівцем. Це було слово ДРІДЛ.

Полковник Шайскопф, примружившись, підійшов до самої карти, і вперше відтоді, як він увійшов у кабінет, промінчик розуміння тьмяно освітив його флегматичне обличчя.

— Здається, я зрозумів, — вигукнув він. — Так, я вас прекрасно зрозумів. Наше найперше завдання — це відбити генерала Дрідла у ворогів. Правильно?

Генерал Пекем великодушно розсміявся.

— Ні, Шайскопфе. Дрідл на нашому боці, і Дрідл є нашим ворогом. Генерал Дрідл командує чотирма бомбардувальними полками, які нам просто необхідно захопити, щоб продовжувати наш наступ. Перемога над генералом Дрідлом дасть нам авіацію та життєво необхідні нам бази для подальших операцій на інших теренах. І цю битву, до речі, ми майже виграли, — генерал Пекем відійшов до вікна, знову тихенько сміючись, прихилився до підвіконня і схрестив руки на грудях, надзвичайно вдоволений власною дотепністю й ерудованим, витонченим зухвальством. Вправно дібрані слова сповнювали його гострою насолодою. Генерал Пекем любив слухати самого себе, а найбільше любив слухати самого себе, коли говорив про себе. — Генерал Дрідл просто не знає, як зі мною впоратись, — зловтішався він. — Я раз за разом вторгаюся у сферу його повноважень зі своїми коментарями та критикою з приводу справ, які мене не стосуються, а він не знає, що з цим робити. Коли він звинувачує мене, ніби я намагаюсь підірвати його авторитет, я просто відповідаю, що привертаю увагу до його помилок з єдиною метою — щоб зміцнити нашу військову могутність, усунувши прогріхи. Потім я питаю його невинним голосом, чи він має щось проти зміцнення нашої військової могутності. Ах, він бурчить, і сердиться, і гримає, але насправді сам нічого не вдіє. Він просто відстав від життя. І, знаєте, потроху спивається. Взагалі дивно, як цей бідолашний бовдур став генералом. Він не має стилю, зовсім не має стилю. Дякувати Богу, довго він не протримається. — Генерал Пекем самовдоволено реготнув і плавно перейшов до своєї улюбленої завченої алюзії: — Часом я уявляю себе Фортінбрасом, ха-ха, із п’єси «Гамлет» Вільяма Шекспіра, який кружляє і кружляє довкола сцени, аж поки все не розвалюється, а тоді, під кінець, виходить наперед і все прибирає до своїх рук. Шекспір — це...

— Я не знаюся на п’єсах, — грубо відрубав полковник Шайскопф.

Генерал Пекем зачудовано глянув на нього. Вперше в його житті згадку про славетного Шекспірового «Гамлета» було знехтувано і зневажено з такою образливою байдужістю. Він не на жарт стривожився, що за недоумка підсунув йому Пентагон.