— А на чому ви знаєтесь? — спитав він холодно.

— На марш-парадах, — енергійно відповів полковник Шайскопф. — Чи я зможу розсилати повідомлення про марш-паради?

— Лише за умови, що не будете їх призначати. — Генерал Пекем, усе ще насуплений, повернувся до свого крісла. — І що вони не перешкоджатимуть головному вашому завданню — рекомендувати, щоб повноваження нашої допоміжної служби поширились на всі воєнні операції.

— Чи можу я призначати паради, а потім їх скасовувати?

Генерал Пекем вмить пожвавішав.

— Так це ж прекрасна ідея! Але ви просто щотижня сповіщайте про перенесення парадів. Навіть не треба їх призначати. Це вноситиме незмірно більше сум’яття. — Генерал Пекем знову розквітнув найщирішою сердечністю. — Так, Шайскопфе, — сказав він, — я гадаю, ви натрапили на чудову ідею. Зрештою, який бойовий командир зможе лаяти нас, бо ми повідомили його підлеглих, що наступної неділі марш-параду не буде? Ми лише констатуємо загальновідомий факт. Але підтекст — чудовий. Так, безумовно чудовий. Цим ми стверджуємо, що можемо призначити паради, якщо так вирішимо. Ви мені починаєте подобатися, Шайскопфе. Зайдіть відрекомендуйтеся полковникові Карґілу і розкажіть йому про свій задум. Я впевнений, що ви сподобаєтесь один одному.

За хвилину до кабінету генерала Пекема влетів полковник Карґіл, охоплений боязким обуренням.

— Я тут довше служу за Шайскопфа, — поскаржився він. — Чому я не можу відкликати парадів?

— Бо Шайскопф має досвід у проведенні парадів, а ви — ні. Якщо хочете, можете скасовувати концерти естрадних бригад ОДО. Зрештою, чому б і ні? Подумайте тільки про всі ті частини, де не відбуватимуться концерти ОДО в кожен конкретний день. Подумайте про всі ті частини, куди не буде заїжджати той чи інший відомий артист. Так, Карґіле, я гадаю, ви натрапили на чудову ідею. Я гадаю, ви щойно відкрили для нас нову сферу діяльності. Скажіть полковникові Шайскопфу, що я наказую йому зайнятися цим під вашим керівництвом. І як дасте йому інструкції, нехай зайде до мене.

— Полковник Карґіл каже, що ви доручили мені працювати під його керівництвом над проектом ОДО, — поскаржився полковник Шайскопф.

— Нічого такого я йому не казав, — відповів генерал Пекем. — По секрету, Шайскопфе, мене не дуже влаштовує полковник Карґіл. Він пихатий і тупий. Придивіться до того, що він робить, і подумайте, чи не могли б ви спонукати його до трохи активнішої праці.

— Він постійно втручається, — пожалівся полковник Карґіл. — Не дає мені працювати.

— Є щось дуже дивне в цьому Шайскопфі, — задумливо погодився генерал Пекем. — Придивіться до нього і спробуйте вияснити, що він затіває.

— Тепер він втручається в мої справи! — вигукнув полковник Шайскопф.

— Нехай це вас не турбує, Шайскопфе, — сказав генерал Пекем, подумки вітаючи себе з тим, як майстерно включив полковника Шайскопфа у свою звичну систему управління людьми. Обидва його полковники вже майже не розмовляли один з одним. — Полковник Карґіл заздрить вам, бо ви так блискуче проводите марш-паради. Він боїться, що я призначу вас відповідальним за візерунок бомбометання.

Полковник Шайскопф відразу нашорошив вуха.

— А що таке візерунок бомбометання?

— Візерунок бомбометання? — повторив генерал Пекем, променіючи самовдоволеною добродушністю. — Візерунок бомбометання — це термін, вигаданий мною лише кілька тижнів тому. Він нічого не означає, та ви не повірите, як швидко його підхопили. Бачте, мені вдалось переконати багатьох різних людей, що найважливіше — це скидати бомби одну попри одну, бо їхні вибухи дадуть акуратні аерофотознімки. На Піанозі є один полковник, який вже не переймається, попадають його бомби в ціль чи ні. А чому б нам сьогодні не злітати до нього і не розважитись? Полковник Карґіл буде казитися від заздрощів, а ще я дізнався від Вінтерґріна сьогодні вранці, що генерал Дрідл відлетить на Сардинію. Генерал Дрідл зійде з розуму, як дізнається, що я інспектував одну з його баз, коли сам він полетів інспектувати іншу. Ми навіть можемо встигнути туди на інструктаж. Вони збираються розбомбити маленьке, незахищене село, перетворивши його на руїну. Я довідався від Вінтерґріна — до речі, нині Вінтерґрін уже колишній сержант, — що завдання це абсолютно нікому не потрібне. Єдина його мета — затримати підхід німецьких підкріплень у той час, як ми навіть не плануємо жодного наступу. Ось таке діється, коли підвищуєте посередностей до керівних посад. — Він млявим жестом показав на велетенську карту

Італії: — Гляньте, це малесеньке село настільки незначне, що його тут навіть немає.

Вони прибули до полковника Каткарта запізно і не потрапили на попередній інструктаж, де би почули, як наполягає майор Денбі:

— Але воно ось тут, повірте. Тут, саме тут.

— Де тут? — зухвало спитав Данбар, удаючи, ніби нічого не бачить.

— Ось воно тут на карті, де дорога трохи звертає. Хіба ж не бачите оцей плавний поворот?

— Ні, не бачу.

— Я бачу, — викликався Гавермеєр і тицьнув у потрібну точку на карті Данбара. — А на оцих знімках дуже добре видно ціле село. Мені все ясно. Мета бомбардування — зіпхнути ціле село вниз по схилу гори і створити завал, який німцям доведеться розчищати. Правильно?

— Цілком правильно! — сказав майор Денбі, промокаючи носовичком спітніле чоло. — Я радий, що хоч хтось починає розуміти. Дві бронетанкові дивізії підуть цією дорогою з Австрії до Італії. Це село збудоване на такому крутому схилі, що всі уламки житлових та інших будівель, які ви зруйнуєте, неодмінно покотяться донизу й завалять дорогу.

— І що від цього зміниться, чорт забирай? — допитувався Данбар, а Йосаріан схвильовано стежив за ним зі змішаним почуттям страху і благоговіння. — За кілька днів вони все розчистять.

Майор Денбі намагався уникнути суперечки.

— Певно, для штабу це щось змінить, — відповів він примирливим тоном. — Мабуть, тому нас і послали на це завдання.

— А жителів села попередили? — запитав Маквот.

Майор Денбі перелякався, що і Маквот пристав до опозиції.

— Ні, думаю, що ні.

— Невже ми не скинули листівки з повідомленням, що на цей раз будемо їх бомбити? — спитав Йосаріан. — Не можна хоча б якось натякнути, щоб вони забралися з дороги?

— Ні, не думаю. — Майор Денбі ще більше впрівав, очі його стривожено забігали. — Німці теж можуть здогадатись і вибрати інший маршрут. Але я в тому не впевнений. Це лиш мої припущення.

— Вони навіть не стануть ховатися, — з гіркотою мовив Данбар. — Повибігають на вулицю, тільки-но побачать наші літаки, і стануть махати нам руками — вся дітвора, і старі, і собаки. Господи Ісусе! Чому ми не дамо їм спокій?

— А чому б нам не влаштувати завал в іншому місці? — запитав Маквот. — Чому він мусить бути саме там?

— Я не знаю, — печально відповів майор Денбі. — Я не знаю. Послухайте, хлопці, ми маємо хоч трохи довіряти людям, які віддають нам накази. Вони знають, що роблять.

— Ні чорта вони не знають, — сказав Данбар.

— Що за проблеми? — спитав підполковник Корн, ліниво заходячи до інструкторської з руками в кишенях, його жовтувато-коричнева сорочка висіла мішком.

— О, жодних проблем, підполковнику, — нервово відповів майор Денбі, намагаючись приховати їхню суперечку. — Ми просто обговорюємо завдання.

— Вони не хочуть бомбити це село, — хихотнув Гавермеєр, виказуючи майора Денбі.

— Ти поц! — кинув Йосаріан Гавермеєрові.

— Дайте Гавермеєру спокій, — рвучко наказав Йосаріанові підполковник Корн. Він упізнав у Йосаріанові того п’яницю, який грубо чіплявся до нього в офіцерському клубі напередодні першого нальоту на Болонью, і завбачливо переніс невдоволення на Данбара. — Чому ви не хочете бомбити це село?

— Тому, що це жорстоко, ось чому.

— Жорстоко? — перепитав підполковник Корн з холодною насмішкою, лише на мить злякавшись нестримної сили Данбарової ворожості. — А пропустити дві німецькі дивізії, щоб вони воювали з нашими військами, це буде менш жорстоко? Життя американців також у небезпеці. Чи, про вас, хай краще проллється американська кров?