13.
Єва встала дуже пізно. Зірвалася з ліжка і побігла на кухню. Адась сидів коло плити та гриз окраєць сухого хліба.
— Ой! — скрикнула вона перелякано і почервоніла, згадавши вчорашній вечір.
Адась проковтнув хліб і заявив:
— Я не піду більше на роботу. І ти теж. Ключ у мене, я позачиняв усі двері.
— Та я й через вікно можу! — засміялась Євка.
— Попробуй тільки!
Вона весело побігла до вікна і почала торсати раму. Адась вхопив її за плечі й посадив на стіл.
— Чого тобі смішно? — ображено запитав він. — На роботу не підемо. Досить з нас. Подумай лише, ми просто нікого не пустимо. Нас немає вдома.
— А для німців?
— І для них.
Він відгорнув рукою пасмо волосся з її щоки і поцілував.
— І завтра, і завжди… — почула Єва його бурмотання.
Вона повільно обхопила руками Адасеву шию і зітхнула, дивлячись кудись убік.
— От і добре. А я думала…
— Що?
— Твоя мама буде дуже сердитись?
— Мама не приїде. Певно, довго. Та у селі тиф…
Євка аж відсахнулась:
— Як же ти можеш? Це ж твоя мама!
Вона зіскочила з стола, але Адась не пустив її далі. Схопив за лікоть, повернув до себе лицем, та, побачивши перелякані Євчині очі, опам’ятався і, виразно вимовляючи слова, сказав:
— Якщо ти підеш, я теж піду і більше не вернусь і ніколи тобі цього не прощу.
— Боже, ми, напевно, робимо дуже погано, — мовила вона тихо, — але мені так добре з тобою…
— Мені теж добре, дуже добре…
Адась ніби й не говорив їй цього. Стояв чужий і спокійний.
«Ми тепер мусимо бути разом аж до смерті».
— А пам’ятаєш, як ти мене побив? — сумно посміхнулась Євка.
— Сам не знаю, що на мене тоді найшло. Я хотів собі відрубати пальця, щоб не відправили в Німеччину.
— Тебе й без пальця взяли б. Але ти все одно повернувся б?
— Само собою, — погодився Адась. — Швидше б війна закінчилась. Кудись поїдемо. Далеко, далеко…
— Далеко-далеко. А потім повернемось, правда?
— Може, й повернемось. Тут теж добре. Мені деколи здається, що тут зовсім непогано.
— Ми такі дурні! — засміялась Єва. — Такі дурні!
— Та, — відмахнувся Адась. — Не будемо про це говорити.
Справді, не будемо про це говорити. Вони ж все розуміють і можуть все зробити. Коли люди надто різні, їх спочатку тягне одне до одного, а потім відштовхує.
Ніщо не заважає їхній любові. Хай на короткий час вони опинились удвох. І нікому до них немає діла. Чи могли б Адась і Євка бажати собі більшого щастя? Невидимі сльози стоять в їхніх очах. Але не будемо про це говорити. Війна є війна.
14.
Адась ходив за Євою по п’ятах. Що б вона не робила — готувала їсти чи прибирала, — він всюди намагався спіймати випадково дотик її рук, одягу, не міг залишитись без неї бодай на хвилину. Адась весь час боявся, що їй це набридне і вона його прожене.
Єві ставало деколи смішно, але вона, по суті, відчувала те ж саме. Йому не подобався її сміх, через те посміхалась лише очима.
Адась без кінця відривав її від роботи, і вони цілувались посеред кухні чи в коридорі.
Євка не хотіла залишатися без діла. Їй здавалось, що, коли стане тихо і вся робота буде зроблена, вони, не маючи причин бути разом, розійдуться по своїх кімнатах. Вони розмовляли про все на світі, і Євка відгадувала свої думки в словах Адася, а він свої в її…
Вікна були знадвору закриті віконницями, двері — замкнені, й звідки вони могли знати, чи ще день, чи вже вечір. Маятник спинився, й Адась поліз підтягувати гирі. Але гирі обірвались і покотились по підлозі. Це був найбільший шум за весь час їхнього усамітнення. Тому вони якось зразу притихли, вслухаючись в навколишні звуки. А потім обнялись і мовчки пішли до вітальні. Єва сіла на ліжко. Адась поклав голову їй на коліна, що ледь-ледь тремтіли.
Єва боялась дихнути. Спина їй затерпла від напруження, але вона сиділа, незручно випроставшись, і пальці їй потепліли від дотику до Адасевого чола. Їй ніби щось снилось.
…сірі палати шпиталю, тьмяні лампи, виснажені обличчя поранених, носилки, накриті білими простирадлами. Ось вона йде по якомусь саду, просто по високій густій траві, котра не гнеться під ногами. Назустріч їй несуть носилки. Вона піднімає простирадло і хоче закричати, побачивши криваве місиво, але губи їй не слухаються. Тоді вона починає беззвучно молитись.
— Господи Ісусе, не дозволь мені вмерти після Адася. Хай цей день буде довгий, довгий. Хай нікого не вбивають, хай повернуться Адасеві тато й мама. Хай я спокійно засну, і хай Адась нічого поганого мені не скаже. Відверне од мене все зле й сумне…
Страшний гуркіт вдаряє у вікно. Він раптово затихає, але починається загрозливе монотонне дзвеніння.
— Дощ, — тихо каже Адась, проте Єва йому не вірить.
Здається, що коли б Адась нічого не сказав, вона б померла.
Якась дивовижна сила змушує Єву вчепитись міцно в нього, притиснути його голову до грудей, щоб відчути тепло, щоб не залишилось на ній жодного беззахисного місця. Ніжність його вуст обпікає їй лице. Це вже смерть. Все навколо кружляє, летить… Сильні руки звільняють її тіло від сліз і страху, доки од неї не залишається нічого, доки вона зовсім не щезає…
Тільки несамовитий біль нагадує, що вона ще існує, і очі широко розплющуються, хоч вони зовсім сліпі в темряві.
Чому ж так страшно і соромно? Нема ні початку, ні кінця дню чи ночі. Тиша — аж страшно. Літня злива, справжня довгождана літня злива — страшна, бо нагадує грім гармат. Наївна історія про хлопчика і дівчинку, які заблудились в лісі, викликає лише добродушну посмішку. З'явиться така думка — і я знову відчуваю себе беззахисною й безсловесною. Звідки мені знати, де взялися Адась і Єва й чим закінчиться історія людства?
15.
Їх розбудив настирливий грюкіт у віконниці. Єва перелякано шарпнулася і зачепила Адася, котрий лежав, уткнувшись носом в її плече.
— Тихо! — зовсім не сонним голосом сказав хлопець. — Нас немає вдома.
— Боже мій, що буде!
Євку всю трясло. Вона сіла, натягнувши простирадло аж до підборіддя.
Грюкіт ставав дедалі сильніший. Хтось гримав кулаком по одному й тому самому місці.
Адась похапцем став одягатись.
— Не відчиняй! — пересохлими губами попросила Євка. — Що ж буде, боже мій, що буде?
— Не бійся!
Він обережно підійшов до вікна, намагаючись зазирнути у щілину.
Євка зацьковано стежила за його рухами.
— Євко, Адасю! — пролунав мамин голос. На якусь хвилю стукіт завмер, і у двері щосили затарабанили.
Євка затулила вуха.
— Не треба. Не треба!
— Євко, Адасю. Відкривайте ж!
Адась сахнувся від вікна і сів просто на підлогу.
— Єво, Єво, це ти?
Євка впала на ліжко і беззвучно заплакала.
— Може, я все таки відкрию? — нерішуче запитав він.
— Ні-ні!
«Боже, що вона подумає? Не відчиняй, я помру з сорому! Ну, чого вона прийшла!»
— О, вже, здається, пішла! — втішав її Адась. — Не плач, справді пішла!
Євка прикрила лице руками й заскиглила:
— Що ми наробили? Вона знову прийде. Покличе сусідів, і ті виламають двері. Яка я дурна!
Адась встав з підлоги.
— Ти маєш рацію. Ми тільки робимо дурниці. Й те, що я тебе люблю, теж дурниця.
Євка ще більше закуталась в простирадло й міцно стиснула губи. Вона ніяк не могла спам’ятатись.
Адась вийшов з кімнати, вона не помітила й коли. А потім у вікно знову постукали, і мама закричала:
— Євко, Євко!
Вона зіскочила з ліжка, похапцем натягнула халатик й підбігла до дверей, Адася не було ніде видно. Він уже пішов…
Євка сонним голосом закричала:
— Зараз, зараз. Ну хто там?
Вона ледве відсунула засув і виглянула. Сонце вдарило їй в очі, але в отворі хвіртки вона встигла побачити знайому постать. Мама швидко йшла, і хвіртка уже хиталась позаду неї.
