Від цього їй зовсім не стало гірше. Вона навчилася відшукувати у тих, хто їй не подобався, невиправні вади і почувала себе кращою за них. У неї були дуже гарні ноги і повні виразні вуста. Але ходила вона то згорбившись, не знаючи, де подіти непотрібні руки, то, навпаки, з гордо задертою головою, — залежно від того, якою вона бачила себе в даний момент. Проте хлопці й далі не звертали на Євку уваги, і вона все частіше дивилась на них презирливо і спідлоба.

Вчора приходила мама. Довго обдивлялась кімнати, лаяла за пилюку і неполиті квіти. Євка ходила за нею слідом і невдоволено кривилась.

— Де спить Адась? — раптом різко обернулась мама.

Євка здивовано втупила в неї очі.

— Хіба ти не знаєш?

— Якби знала, то не питала б!

— У себе в кімнаті…

— А то що таке?

Мама нагнулась і підняла з підлоги у вітальні бруднющу носову хустинку.

— Не знаю… — щиро здивувалась Євка. Хустинка була Адасева. Вона витирала нею туфлі, й кошеня затягнуло її аж сюди. — Дай я викину!

— Євцю, — тихо сказала мама, опустившись на стілець. — У тебе з Адасем щось було? Ви вже великі, я розумію, але тепер такий час…

Євкою аж пересмикнуло:

— Нічого, нічого не було!

— Добре, добре, донцю!.. Ти мені ніколи не брехала. Від отакої-о!

Мама схлипнула і стала прощатись. Євка грюкнула дверима так, що задзвеніли шибки.

«A-а, «чи щось було»? Було, не було, яке їй діло? А що вона раніше думала? А так довго прикидалась: «Діти, діти». Сама десь думає, що я бозна-що з ним роблю. Ой…»

Євка шморгнула носом і вся похолола. «Боже, мені ж тепер не можна його любити. Це тільки тому, що війна, ми живемо в одному будинку. А потім, коли німців проженуть, все буде, як і раніше…»

— Все, — сказала Євка. — Я ніколи навіть не посміхнусь до нього. Я йому чужа, і він мені ніхто.

Вона вірила, що тепер уже «все». І їй справді стало легше.

Адась носив порожні сулії з складу до цеху, і йому доводилося кожного разу проходити біля купи гнилих відходів під парканом. Навколо аж чорнілося від мух. Немилосердно пекло сонце.

В прохолодному складі сиділо троє німців і смоктали зі склянок спирт. Перед ними стояла миска яєць і лежав шмат ковбаси. Адася занудило від її запаху: з початку війни він і в очі не бачив ковбаси.

— Егей, кінд! Ком цу гір! — ляснув себе по коліні товстий червоний німець, якого звали гер Функе.

Адась обтер спітнілі руки об сорочку, підійшов.

— Шульц, налий-но йому! Хай зігріється!

Всі зареготали.

— На! — простягнув йому в повній жмені склянку Функе. — За пролиту краплю розстріляю на місці, за дві — два розстріли!

Всі знову зареготали. Третій німець сміявся тоненьким пташиним голоском.

— З мене досить і одного розстрілу, гер Функе! — розпачливо сказав Адась і взяв склянку, намагаючись не торкатись волохатої руки.

— Непогано сказано, кінд! — підбадьорив задоволено німець. — Пий! Айн, цвайн, драй…

Він витягнув з глибочезної кишені пістолет і підкинув його на долоні.

Адась зібрався з силами, заплющив очі й перехилив склянку. В першу мить його оглушило, як від удару, і сльози бризнули з очей.

— На яйце! — звідкись донісся співчутливий голос німця. Адась несміло простягнув руку, взяв яйце, але не доніс його до рота. Яйце хруснуло і теплим клеєм розтеклося поміж пальців.

— Іди, іди! — відмахнувся хтось від нього. Адась здавив крихку шкаралупу в руці й не міг розтулити злиплий кулак.

— Марш! Працюй! — боляче ткнули його в груди. Адась повернувся і пішов. Йому все пливло перед очима. В ніздрі вдарив сморід, і він подався просто до купи покидьків. Адасю ще ніколи не було так погано. Він сів на землю і розплакався, як дитина.

— Мамо, мамочко!

Не було кому його пожаліти. Він помирав, його поволі розривало на шматки.

— Нікому я не потрібний!

До Адася щось дійшло. Він сперся на руки і, заточуючись, підвівся. Зараз йому хотілося тільки лягти десь у холодку і заснути. Він поплентався до воріт, але там його вилаяв охоронник.

— Я додому… Мене відпустили! — проскиглив Адась.

За це він дістав доброго ляпаса і впокорився. Повернув назад. Коло входу в цех спинився:

— Що мені казали взяти?

Адась ніяк не міг пригадати. Він витягненими руками чіплявся за стіну, щоб не впасти. Потім зауважив, що пальці в нього липкі, й став зосереджено терти ними об цеглу: знизу вверх, знизу вверх…

Могло бути й так: зразу після випускного балу Адась іде разом зі своїми однокласниками на фронт. Їх урочисто проводжають. З музикою, з сльозами… Євка стоїть осторонь, не спускає з Адася очей. А може, не з нього: їй всіх жаль.

Євка закінчила чистити картоплю, відклала ніж і одразу ж почула важкі кроки на вулиці. Губи в неї затремтіли, й вона похапцем пригладила волосся.

Адась зразу чомусь пішов у ванну, довго плюскотів водою. Дівчина швиденько поставила варити картоплю і сіла на стілець, втупивши нерухомий погляд у двері.

«Піду звідси! Досить з мене! Йому на все наплювати. Є я, чи нема… Дивиться, ніби на стіну, вчора напився, як свиня…»

Двері рипнули, й Адась пішов до своєї кімнати. Від учора він не сказав жодного слова, навіть не їв.

Євка підхопилася із стільця й побігла за ним. Він уже лежав одягнений на ліжку і, побачивши її, злякано підібгав ноги.

Євка присіла скраєчку і міцно сплела пальці:

— Що мені з тобою робити?

Адась мовчки дивився на неї, широко розплющивши очі.

— Не знаєш? Ти хоч що-небудь знаєш?! — вибухнула Євка.

— Поцілуй мене, — сказав тихо Адась.

— Як?

Вона аж відсахнулась з подиву і, схоплюючись, заплуталась в килимку. Тіло ослабло. Сухі теплі губи його притулились до її губ. Єва не відчувала ніякого болю. Скорше це було їй неприємно. Та, коли Адась відкинувся назад, вона нічого так не хотіла, як того, щоб він ще раз торкнувся її. Обережно, щоб він не образився, Євка притиснула долоню до губів і завмерла.

Чому він мовчить? Їй стало дуже холодно. Вона боялася подивитись Адасю в очі. Євці здалося, що він зараз розрегочеться і пошле її під три чорти. Краще зараз самій розсміятись.

Єва опустила низько голову, і кров хлинула їй в лице.

Треба йти… Чому вона тут сидить?

Подумала про вечерю, котру треба відбути, про те, що треба ще зробити. Дурниці самі лізли в голову, але це був найкращий спосіб заспокоїтися.

Євка встала і повільно пішла до дверей. Непевним рухом відслонила портьєру. В коридорі зупинилась перед дзеркалом, недовірливо заглянула в нього. Лице було жовте, втомлене, тільки очі блищали якось божевільно.

— Господи, яка я страшна! — скривилась Євка. — Піду зараз спати. Ну його!

Вона чомусь гадала, що в такий день мала б найвродливішою бути.

Найкраще й найдавніше в людях тієї пори є те, що вони зовсім не раби речей. Невибагливі до абсурду. У них свій світ, повний віри в майбутнє. В книгах та фільмах вони трохи смішні, незграбні, надовго захоплюються однією ідеєю, наївні.

Адась і Євка не знають, що таке світло, музика, сучасні ритми, котрі то зближують молодих людей, то прокладають між ними розпачливу прірву відчуженості. Їм невідомі вечірки з вином і сигаретами серед запалених свічок, вся ця дешева бутафорія заради моди чи заради показного інтелектуалізму. Вони довго й важко йдуть назустріч одне одному, не сподіваючись на випадок, котрий або змішає їхні почуття з багном, або дасть зрозуміти майже все…