Але було запізно. Усе сталось, як колись.

Хоча деяка надія лишалася, та якщо це все-таки трапилося б, то я вже точно постаралась би, щоб батьківський гнів не вихлюпнувся на мене саме сьогодні, коли Гепард стоятиме так близько, а мрії можуть здійснитися так швидко. На моєму боці був навіть телевізор: рівно о 9:15 починалася кіношка про якихось вампірів. Сімейство відчалювало в Будиночок рівно о дев’ятій, а чекати на мене мали о 9:30. Я завбачливо дзижчала про цей фільм батькові, якого мучила мігрень, увесь проміжок часу від повернення з пляжу до вечері, тож він уже чути про кіно не міг і мені було дозволено залишитися.

Рівно за чверть години по їхньому відході я вже перелазила через поруччя балкону і, як у віршику про партизанів, «спокійною ходою» вирушала до місця, де реальність виявляє себе не тільки по-свинськи.

Там нікого не було. Він не прийшов.

Я бігала сюди разів п’ять, у сутінках, які дедалі густішали, скрадалась, мов нічна тварина.

Потім я лягла спати, — ще до того, як повернувся татусь, — а в голові крутилася відома застільна пісня:

«Отже, завтра, об одинадцятій, і крім моїх побажань — у сукні й без трусиків».

Я втекла, відчуваючи той немислимий наплив енергії (радість, змішану з ненавистю, запал упереміш із огидою), коли бажання летіти придушує решту почуттів. Завтра вся компанія відвалює у Ялту, певна річ, залишаючи мене й біляву вдома (Валентин із Марійкою теж поїдуть).

Це було так само підбадьорливо та прекрасно, як і з’ява Альхена о 9:15.

Ми вже йшли, а я знову-таки шокувала статечне сімейство черговим перепадом настрою — тупо сміялася, дуже довго й голосно, а Мирослава сонно крутила пальцем біля скроні, й татусь неприязно морщився: «Припини, будь ласка!».

Крокуючи в маратівську далечінь, я намагалася розробити подумки певну стратегію: так просто Аль-Хрін від мене нічого не отримає. А місія в мене дуже проста — помститися. За що? Та хоча б за всі ці переживання учорашнього й позавчорашнього вечорів. Ганьбисько яке…

Я відомстю, і мстя моя буде страшна. Так-так, саме мстя.

Залишити бідолашного старого Альхена в агоністичному стані жовчної, ницої хіті й водночас зберегти свою цноту (ну, хоча б певну її частину). Отож, із Гепардом я зближуся, тільки ось як би зробити, щоб випередити його в голосному оргазмі, потім вивільнитися з обіймів, швидко вдягтися й залишити йому єдиний вихід зі здибленого глухого кута (хи-хи)? Круто буде, га?

— Здрастуй, Максе, — сказала я Максові, з яким, забула написати, бачилася щодня, але, оскільки гепардоманія займала практично все місце в моїх мізках, то цьому пихатому юнакові там робити не було чого.

«Значить, так, — і далі міркувала я, коли хлопчисько лишився позаду, — працюватимемо за принципом: спочатку мені, а потім тобі. Вирватися з лабетів маніяка, що згоряє від хіті… М-м-м… як смачно… І край».

А потім, уже після сієсти, ще й досі перебуваючи в глибокій задумі, я дійшла висновку, що нічогісінько в мене не вийде. Тому, що, по-перше, я жахливо боюся, а по-друге, в мене ось-ось має початися місячне (якщо вірити глянсовому почерканому календарику — мало бути ще вчора). І внаслідок цього банального факту ніякої помсти не відбудеться.

Я подумала про це з незрозумілим полегшенням. Усі плани завалилися, але я відчувала лише якусь досаду в зародку, як буває, коли отримуєш двійку за контрольну з алгебри (до цього свідомо знаючи, що вище тобі все одно нічого не світить).

Я підіймалася гарячими пляжними сходами, затискаючи в руках мокрий купальник. Я хотіла плавати й плавала, скільки хотіла, але щоразу бігала переодягатися з сухого в мокре та навпаки. Хоча робила це (і татусь дотепер не здогадався!), бо відстань між кабінкою та Альхеном не перевищувала трьох лежаків. І, до того ж, на переодягання я ходила без ескорту, як це було, скажімо, при поході у вбиральню за човновою станцією.

— Як справи? — запитав Альхен, ловлячи мене за руку.

— Погано.

— Так?

— Є дві перешкоди. Одна залежить виключно від мене, а друга…

— Говори зрозуміліше.

— Усе дуже просто — Зінка мене, як завжди, нікуди не пустить. Або ж буде шпигувати. А по-друге… В мене… Як би це по-жіночому назвати… Ну, ти зрозумів, так?

— М-да.

Я звернула в кабінку, підморгуючи заінтригованій Аліні.

Переодягання 2 (із мокрого в сухе):

— То, може, взагалі скасуємо?

— Так, так, саме це я й хотіла тобі сказати.

І все. Він відвернувся від мене.

Що ж це я таке накоїла?

Але все-таки я вчинила правильно. Кляте місячне… Єдиний випадок, коли моє тіло вирішує за мене!

А він навіть оком не змигнув, коли я витворяла казна-що на своїх двох дошках, нібито навчаючи Зінку чогось подібного до медитації на одній нозі. А коли я, ризикуючи всім на світі, цілу годину (!) різалася в бридж із Танею, він… Що б, ви подумали, він робив? Спав!!!

То хто продув? Невже знову я?

І ще: коли я його вранці запитала-пожурилася: «Чом ти нэ прыйшов?» — він відповів: «Так, Таня мені передавала, і я думав над цим. Але Місток — це мишоловка. Це зрадницьке місце, де лежать тисячі пар очей, і приходити туди необачно».

У трохи меланхолійному стані я спустилася з татусем і сексуальною Мирославою на пляж, уже ними морально підготована до того, що: «Вибач, але ми не можемо тебе взяти з собою, бо в машині просто замало місця. Ти не дуже ображайся, добре?».

Біса, природно, не було. Та й пішли ми дуже рано — десь о пів на десяту.

Безпосередньо перед від’їздом з’ясувалося, що зарюмсану й надуту Зінку теж беруть — Марійку посадять комусь на коліна. Вони трохи поштовхались перед парадним, утрамбувалися до «Фольксвагена» та прудко покотили в тіняву далечінь. Ну, а я намотувала на руку мотузочку з нашим ключем, здивовано стоячи посеред двору.

Боже, як же я боялася!

Тримаючи в одній руці плеєр, я пішла у вітальню (ноги при цьому запліталися) й роздяглася наголо (brone moi, je suis toi, mea culpa), ретельно помилася під холодним душем. Флакон стояв на скляній поличці біля дзеркала. Потім з почуттям, яке буває у снах, — як і раніше, оголена, повернулася у вітальню. (The principles of lust are easy to understand, do what you want, to it, until you find… love). Відображення Адори в дзеркалі за сервантом, на тлі кришталевих фужерів.

Парфуми «Каїр». Дикий запах… Але, може, він навіть і доречний у цьому випадку… Таке ось палке літнє божевілля.

Білий сарафан на голе тіло. Мокре волосся гладенько зачесано назад.

І пішла для початку в «Дніпро», в наш потаємний дворик. Немає. Порожньо.

Не поспішаючи, рушила звідтіля на «дніпровський» пляж. Мої ноги ледь пересувалися. Але, крім Аліни з бляклою дочкою, там нікого не було. Я щось бовкнула їм і сіла в ліфт. Обігнула маяк прихованими стежками. Дві дірки в паркані, закрите кафе «Ювілейне», занедбаний жимський літній кінотеатр.

Відчуття абсолютної волі та всезагальної відчуженості свідчило, що, як і раніше, я в світі первісної Імраї, в тому, іншому, дзеркальному світі, де є тільки сам результат нескінченних пошуків і прагнень, тільки ВІН — як у замкнутому колі моїх спогадів (найкращий приклад), де ігнорується все, навіть наш шлях до взаємного оволодіння, й тільки солодкі моменти п’янких пестощів складають веселкову орбіту мого збудженого мозку.

Кипарисова алея; танцмайданчик. Мені потрібно бути обережною, потрібно рухатися тихо й непомітно — це небезпечний шлях.

Я переміщалася «Жемчужиною», мов безлика примара, й люди для мене навколо вже давно були не людьми, а кретин собака, що переслідував мене з виглядом конвоїра від самих воріт господарського двору, — чимось прозорим і несправжнім. Дивно, що він дотепер не залишив фіолетової тіні похмурого шукача сенсу власного життя.