Генеральські дачі й Генеральський пляж. Хворобливим поглядом сканую рідну улоговинку між стрімких скель, і серце важко б’ється десь у самім горлі… А все ж марно. Насправді на мене дивилася й посміхалась неминуча й природна порожнеча, цей соковитий спокій, непохитна тиша чарівної, тихої імрайської місцини.

Я бреду на центральний Жемчужинський пляж, і вже будь-яка надія на зустріч із ним знищена остаточно. Зникла нечувана напруга попередніх хвилин — я знала, що боятися більше нема чого. Зневіра та байдужість мого звичного стану. Бадьоренькі пляжники кидають на мене здивовані погляди, тому що я плюнула на все й доволі помітна гама почуттів опанувала посмутніле веснянкувате личко.

Мій погляд вловив крізь перламутрову сітку безпросвітної туги казенний стілець біля самісіньких пляжних воріт. Там лежали розгорнута книжка й біла панамка, на якій мій затоплений розпачем зір не хотів фокусуватися, — і ось усі перешкоди, призначені зупинити нещасну, одурену долею дівчинку на шляху до галасливого, переповненого пляжу військового санаторію. Панамка та книжка.

Як сомнамбула, я плавно, цілком безкарно просоталася крізь ворота, спустилася дюжиною відшліфованих до вкрадливої округлості сходів. І під смугастим парасолем теж порожньо, й тільки виразний слід величезної дупи, надійно увічнений в багатозначній увігнутості подушки дерматинового кріселка, свідчить, що санаторні книжки нині перевіряють безсторонні бегемоти. Або елефанти. Або…

У мене є тільки моя болісна нагота під білою з дикими орхідеями тканиною обтяглого сарафана.

Ще на майданчику перед пляжним кафе я побачила повернутого до мене спиною Альхена.

І це було видовище чомусь зовсім не шокуюче, воно не кидало в агонію зі скреготінням зубів, це було так само природно, як і відсутність його на Генералці. Так прекрасно й природно.

…Усі блага земні…

Якийсь час я дивилася просто так, живилась його нерухомою спиною, смакуючи кожну секунду цього візуального поглинання, намагаючись збалансувати все те, що горлало-волало всередині, а далі вже скрадалася сходами донизу, й упевненість, о, дика, всеосяжна впевненість у власних силах стисла думку в своїх лещатах. Я не боялася нічого. Я ні про що не думала. Я знала, що я роблю й що це обіцяє. Ніщо не могло мене збентежити, й навіть двійко вульгарних задокруток праворуч від його смаглявого плеча не могли торкнутися чогось чутливого на струнах мого серця. Я просто зайшла йому за спину (справжню!) тихо, мов скрадлива пантера. І зухвало постукала його по плечі.

Він озирнувся, здригаючись.

Я зітхнула й посміхнулася.

— Яким дивом? — шовковистий лагідний голос. Доброзичливість у всьому Гепардовому матово-маслиновому єстві. Дивиться згори вниз і трішки мружиться. Досить симпатична жіночка з губами в формі серденька дуже неприязно, причому, впритул витріщилася на мене.

— Таким ось дивом. Думаю, а дай зайду. Я ще згори тебе побачила. Я не можу інакше, — не в змозі встояти на ногах, я сіла на лежак поруч, застелений чиїмось білим рушником.

Лагідна, як завжди, наповнена чимось безпомилково місячним, дуже вкрадлива посмішка торкнулася його тонких губів — і поступово поширилася по них.

— А що, з твоїх нікого немає?

— Нема. Зінка з усіма в Ялті, а я… А я — нормально. Просто помилилася в підрахунках, — ніяково посміхнулась я, рівно настільки, наскільки дозволяла та пекуча буря, що бушувала в моєму перегрітому мозку.

— Побажання є? — зачаєна двозначність. Я була в такому остовпінні, що просто не встигла пробитися в діамантове виблискування таємного підтексту.

— Нема…

— Ну, тоді посидь тут. Хочеш скупатися? Чи на тобі нема купальника? Нема?

— Нема.

— А тут, де ти сидиш, — зайнято. Іди сюди, — він ледь відчутно, крізь зефірну насолоду та моє заціпеніння торкався своїми гарячими грудьми до мого пухнастого плеча. Я відчула, як від нього відходять хвилі тієї самої демонічної сили — ніби пряно-виноградної. Вони загадковими переспівами, упереміш із сонячною спекою проникали в мене з тією самою палкою люттю, в якій нестримно та безнадійно паразитує щомиті мого буття його смагляве обличчя з пульсуючим місячним променем над широкою бровою. І що може вдіяти така покірлива істота, як я? Мій наркотик… Мої морфій, опій, героїн, крек і гашиш! Мій скарб, який, мов сонце, підтримує життя… Але пестливі дотики неможливі! Сонце! Сонце, що сходить тільки витонченими й рідкісними до розпачу днями приморських вояжів!

— Так же краще, правда? — дихнув він, торкаючи теплом свого подиху мою спаленілу щоку. Я завовтузилась, намагаючись прилаштуватися з найкращим контактом. Саме так; нас з’єднували стрімкі, найтонші в світі дотики, що нагадували чимось пістряве миготіння кадрів у яскравому безглуздому кліпі — веселкове ковзання гладенького гарячого тіла по самому лише золотавому пушку, по моїй дитячій лопатці.

Інше було справою суто формальною. Магічний ритуал запрошення до відповідного заняття. Спочатку, так би мовити, зокола: що робила, з ким була, про що думала, як спала. Коли ворожа сторона відчула достатній наплив очікуваних натяків, вона запропонувала мені піти туди, звідки я щойно з’явилася. Мався на увазі Генеральський пляж, і подорож туди мала відбутися, звісно, разом. І єдиним виразним приводом для віддалення взагалі будь-куди було дике бажання скупатися, беручи до уваги факт (істотний) відсутності купальника.

— Я тільки переодягнуся, — він схопив свої маслинові шорти й помчав кудись у бетонний затінок, який став для мене безпросвітною пітьмою після сліпучого сяйва, що застеляло очі в ці щасливі запашні хвилини.

Не можу сказати, чи цілком усвідомлювала, що роблю. Це просто якось уникало меж мого розуміння, та я й не прагла нічого розуміти. Був Альхен-мрія, що стояв біля витоків мого божевілля, і мушу зізнатися, він мені був максимально близький, навіть ближчий за будь-кого з подруг чи батьків. Ми подорожували в чудових світах відпущеної з ланцюга уяви. Останнім часом Гепардова примара, що мчала попереду моїх думок, навіть перестала носити якісь загальноприйняті риси своєї людської подоби. В нього не було ні обличчя, ні ніг, ані будь-чого іншого, такого, що могло б слугувати за виправдання для його причетності до великого містичного Чогось, яке звалося Альхеном. Ми взагалі настільки поріднилися, що промовляючи подумки: «Альхен» — я вже нічого не бачила. Виникала ілюзія, ніби він просто в мені, всередині, й не як крихта всього, що сталося, не як застрягла в пам’яті скалка, котра болюче ранить, а як диво, втілення всього, здатного дарувати мені цю трепетну обіцянку, що пульсує зараз у повітрі.

Але той страхітливо справжній, той, чию матеріальну сутність так легко усвідомити, постає переді мною цілковито іншим, трохи спрощеним цією неймовірною людяністю, з якою він стоїть серед решти осіб, не вирізняючись нічим, крім небувалої мужньої краси, що в ній навіть не досить брутальності, тому вона не змусить мене завмерти в смиреннім жаху, відчуваючи його демонічну владу.

Минуло зо дві такі замислені хвилини, перш ніж гра наших із ним поглядів стала нестерпно гарячою, і я відвела очі. Я мало орієнтувалася в цій нездоровій волі — ночами ж бо все було надто скорочено. Щось нове насторожувало, попереджало про неминучу катастрофу. Рештки розуму закликали востаннє згадати про свою цноту.

Ні, ні, моя незгасна жарино! Коли я впиваюся твоїми пестощами в самотні київські ночі — це всього-на-всього обпадання моїх внутрішніх оболонок. А те, що відбудеться зараз із нескінченно невдоволеними зовнішніми — річ уже іншого плану. Та про які жертви мова? Я начебто крізь густий грузлий туман дивилася на цього чоловіка, з хворобливою зосередженістю ловила й фіксувала кожен його рух. Наївно, о, як наївно я хотіла зрозуміти, про що він може зараз думати.

— Щойно ти обламала дівчину. Її компанія, йдучи звідси, мало не за руки її тягла, але вона впиралася щосили, а потім прийшла ти, — мовив він, швидким рухом накидаючи на плече рюкзак. Ми почали рухатися до сходів. Мій погляд холодним лезом метнувся до обуреного створіння, залишеного на побляклій ділянці, де щойно сліпила очі й гріла душу ця демонічна істота.