Удома я прийняла холодний душ, і мені трішки попустило, хоча відчуття якоїсь казкової легкості й спритності не полишало мене. Це був начебто початок ще одного, нового життя. І доля шепотіла мені: «Усе буде прекрасним».

— Ух-х-х! — підтвердив смарагдовий промінь, пробігаючи гіллям сонної фісташки.

Альхен трохи прикрасив мій самотній похмільний ранок, бо з’явився за 15 хвилин по нашому з татусем запізнілому прибутті. У темних окулярах, що приховували міхурі під очима, та в моїй рокерській бандані замість загубленої напередодні панамки, батько гордо лежав на надувному матраці, all in thoughts, на нашому звичайному місці. Сама я була у формі доволі кепській і найбільше в світі хотіла б ще з півдня поспати, а потім подивитися телевізор. Але, споглядаючи татуся зі свого пірсу, не могла втримати лукавої посмішечки, що так і лізла на обличчя, й незважаючи на жалощі та всі найщиріші нащадківські почуття, мені хотілося сміятись. Щоправда, до виходу на вулицю татусь поводився просто обурливо, не втрачаючи можливості разів зо два щось злобливо пробубоніти мені в спину, й потім із садистським тріумфом змусив перемити купу посуду, залишену вчора Цехоцькими (ні, гору — я не перебільшую). І будь-які спроби уникнути ненависної процедури призвели тільки до крику: «Стули пельку й роби, що тобі кажуть!».

Тепер я лежала на своїх двох дошках із морем на три метри нижче, на животі, піддаючи свою обпалену спину різним нездоровим експериментам.

Гепард радісно помахав мені, я гордовито кивнула у відповідь, гойднула ногою і не полінувалась перевернутися на спину (ліфчик лежав поруч), плюнула на досвід і думала тої миті лише про вдоволення у його погляді. Він вочевидь схвалив моє рішення, і на якусь мить мені взагалі здалося, що він учора ввечері був десь поруч із нами — бачив, як я викурюю першу в своєму житті цигарку, як я швидко хмелію від джину й мадери, як ми всі стоїмо на терасі Старого Будинку. І мені так хотілося запитати його про те, чому він не заговорив зі мною тоді. Але навіть підійти одне до одного ми не могли — тільки томливо перезиралися через прірву батьківських заборон.

Так само спантеличило мене й скасування його обов’язкової кунг-фуїстської зарядки, що проводилася щоранку за «собориком». Невже через мене?

Потім прийшло моє сімейство з досить зеленими фізіономіями, і було вирішено не піддавати себе згубному впливові прямого ультрафіолету, а влаштуватися десь у затінку, під тентом і не в резервації (ліньки йти), а за кілька кроків від хижої морди Гепарда, що тут-таки й зачаївся.

Марійка, ледь угледіла, де я засмагаю, під крики матері помчала мені назустріч і здолала дійсно небезпечний шлях вузькою бетонною кроквою.

— Ні, не треба, не надягай! — вона мала на увазі верхню частину купальника.

Я сама ледь не звалилася, підхопила її на руки та потягла назад до батьків. Потім скосила око в альхенський куток. Він сидів, нібито увіткнутий у книжку, й тихцем позирав у мій бік. Потім, щоправда, прийшла весела Сюшечка, тож я гордо опустила забрало-окуляри та увійшла до товариства сестри.

Ми подалися вдвох на прогулянку моїм звичним маршрутом уздовж пляжів.

— Це твій друг? — вона заговорила трохи роздратовано. — Цей, із голою задницею?

Цього разу не таке рішуче «так».

Мерзенний тип. Звідки я його знаю?

— Довга історія. Ми товаришуємо з мого раннього дитинства.

Ах, товаришуємо… А чи знаю я, що татусеві відгуки про нього навряд чи можна назвати позитивними?

Звичайно, не можна. Та він дійсно мерзенний тип. Але з цього ж іще не випливає, що з ним не можна товаришувати.

Але ж він набагато старший за мене. Хіба мені з ним цікаво?

Вік — це досвід. Звичне формулювання. Своєрідний бартер за принципом: ти мені задачку з математики, а я тобі — чарівну посмішку.

Математика?!

Господи, звичайно ж, ні. Я образно висловлююся, щоб зрозуміліше було.

На цьому нашу огепарджену розмову було скінчено. Перейшли до спогадів про вчорашній вечір.

Білява була в коротких джинсових шортах і в симпатичній сорочечці. Не роздягалася, сиділа з сумним і водночас захопленим обличчям поруч зі своїм Сашком (чи як вони там усі його називають?), писала щось на аркушику з підкладеним під нього шкіряним портмоне.

— Адресочка… Телефончик… — посміхнулася ревнива стервозна Адора, — цього ж вечора вони ляжуть як закладка в одну з книжок і будуть по тому забуті на віки вічні. Або полетять у сміття…

— Як? Просто у сміття? — зачудувалася Марійка.

— Так. Запам’ятай: такі, як він — великі негідники. Ніколи не спілкуйся з ними.

— Це ж треба… — сказала сестричка, коли ми всі йшли в бік «Дніпра» купувати морозиво. Яка на диво гарна дівчинка…

Було скасовано Резервацію. Причина — проста до сміху: звідтіля не видно гори Ай-Петрі, отже, повноцінного відпочинку не виходить. На гору мені було, загалом, начхати, а ось перебування блжче до Альхена — самі розумієте…

Минула приблизно хвилина, перш ніж до мене почав віддалено доходити зміст усього, що сталося. І ще хвилина на лежаче засвоювання шокуючої, неймовірної, немислимої інформації. По тому ще хвилини зо дві я просто стояла в темному проміжку між кімнатою і кухнею, не знаючи, куди мені подітися. Я була сама. Це майже лякало. Дійсно сама. Самотність у всіх моїх жилах. Воля. Господи, воля. Цей світ належить тепер мені, й користуючись помилкою моїх себелюбних тюремників, я стрибну в його звабливі глибини, а морок зімкнеться над моєю грішною головою.

І ось тільки тоді, так, саме тоді, дивлячись на Зінку, яка невтішно ридала, я вже повною мірою збагнула, що все-таки трапилося. Трапилося стрімко й вдало. Я притулилася до зачарованої Адори в темному дзеркалі. Зінка хотіла дістати з шафи якусь вазу з прибереженими для ялтинської поїздки грошенятами. Її імпровізована драбинка дуже чомусь хотіла нашкодити, тож звалилася разом із Зінкою, вазою і порцеляновою німфою, котра на своїх курних висотах під стелею заслоняла кришталевий сейф. Після нетривалого лементу дівчинку полишили на підлозі серед уламків і зім’ятих банкнот. Татусь повелів, щоб я теж залишилася й склала їй компанію. Я не зрозуміла. Я підійшла до машини, притискаючи до грудей свій рюкзачок, Мирослава чарівно цьомкнула мене в щічку й просто перед носом оглушливо ляснула дверцятами.

Вони поїхали, залишили мене тут. Мене і її, покинули напризволяще, так нерозумно… Так безпросвітно нерозважливо… Авжеж, потім я кинулася до себе в кімнату й ретельно переварила вміст попередніх хвилин. Тоді я, здається, навіть і не думала про волю — просто знала, що мене не взяли й за цим криється щось іще. А потім я вже прийшла сюди.

— Поїхали, гади… Поїхали без насі Я їм цього ніколи не пробачу! — Зінка пхинькала, розмазуючи сльози по засмаглих щоках.

Якийсь час мені здавалося, що гудіння мотора ще не розчинилося в дзенькоті спекотного дня, а, навпаки, безжально наростає, несучи назад дві родини, які передумали карати отроковиць. І тоді я затято опускала голову, негарно втикаючись чолом у дзеркало, яке відповідало мені тужливим ґонґом.

Ще кілька хвилин було витрачено на мовчазне споглядання одна одної. Зінка стискала в мокрому кулачку ногу німфи, чиє порцелянове тіло було розкидане по всіх кутах просторої вітальні. Голова дивилася на мене з-за коліщатка журнального столика. Якби не вона, то все було б зовсім інакше…

— Дякую, ти молодець, — сказала я, опускаючись навколішки поруч із дівчиськом.

— Га? — Зінка почала збирати скалки.

— Якби не ти, ми б поїхали з ними.

— Та-а-а-ак! — і вона знову заридала, відвернулась від мене, прикриваючи обличчя абрикосовим ліктем.

— Виходить, давай так: ти зараз тут надаєш усьому більш-менш нормального вигляду, надягаєш купальник — і кроком руш на пляж! Сором же в таку погоду вдома сидіти!