Приблизно в цю саму пінту часу, ймовірно, коли золотокоса Феміда хлюпалась у хвилях правдолюбного Понту, я, нічого вже не маючи, спокійно (очужіло) йшла відшліфованим гладеньким маршрутом до пляжної кабінки під тентом. Я чомусь зовсім забула про недріманного, але вже добряче атрофованого в пам’яті павіана, що швидким мавпячим рухом уже міцно перехоплював мою руку й брутально затягав у вужче коло нашого несумісного єднання. Я занурилась у цю пальмову тінь, так добре контролюючи свої принципи, що ніяк не визнавала його, дивилася начебто крізь нього, й лише десь глибоко в серденьку підіймався холодний біль — катування реальністю було нестерпне.

Він і не думав казати мені щось заспокійливе.

— Ти що своїй сестрі наплела? — пальці вчепилися в моє зап’ястя, коли я тупо спробувала вирватися. Я безпорадно глянула в холодні скельця його темних окулярів.

— Мовчиш? Кому було сказано, просто сидіти тихо й мовчати?

— А кому було сказано не ї… мене в ім’я вашої сраної гармонії?! — з несподіваним запалом вереснула я, помічаючи осудливу вібрацію куполоподібних тілес, розпростертих на сусідньому лежаку.

Хватка потвердішала.

— Не пхай свого носа не в свої справи й перестань брехати. Я ненавиджу брехух.

Я сіпнулася саме тої миті, коли його крицеві пальці зневажливо розтислися, не розрахувала сили й боляче вдарилась об білу металеву трубу, що підтримувала тент. Гепард лише коротко посміхнувся й наступної миті плавно, граючи хижою мускулатурою, ішов назустріч виниклій із пекельних глибин сестрі.

Потираючи хворого лоба, сиділа я на рідній кухоньці та тихо й переконливо скаржилася татусеві на життя. Скаржилася на сестрину поведінку (безпардонну), яка призвела мене до (сам бачить) такої ось депресії. Їй необхідно допомогти отямитися, врятувати сім’ю, вберегти від краху. А потім, і далі потираючи ґулю над оком, длубалася в омлеті з помідорами:

— А ти взагалі знаєш, що вона з цим уже переспала?

Без паузи він відповів: «Так». Проте констатація факту з мого боку його вочевидь зачепила за живе, й обоє ми, по-своєму неспокійні, сиділи зі складеними руками перед плитою, на якій дозрівав компот. Він дуже засмучений, і навряд чи буде підтримувати з Миркою будь-які стосунки ever after («що в тебе на лобі?» — «об пірс»). І необхідно щось робити, бо ще не пізно зупинити розростання надзвичайно неприємного конфлікту. Я барвисто уявила залучення всього нашого численного сімейства, включаючи родичів близьких і не дуже. М-да. Разом із компотом (одночасно) дозріла й батьківська рішучість, і поки я охолоджувала його, переливаючи з чашки в чашку — він пішов до сестри для з’ясування стосунків.

Її вдома не виявилося. Вона з Марійкою залишилася на пляжі (точніше, це ми її з собою не взяли, що, варто зауважити, малу зовсім не засмутило). Їх не було вдома, коли я лежала, запечатана немилістю, під пом’ятим простирадлом. І коли було погашено світло і я посилала гірку сльозу цвіркунам під вікном.

Усе було так: увійшло в безсмертну вічність — і шелест трави, й чийсь голос надворі, й далекі, притишені співи цикад, і цвіркуни та гавкіт собак, і «московський біт», який стелився завісою крізь сутінки над деревами й морем, і місяць на індиговому небі з Ялтою, у безгучній і співочій, далекій і водночас близькій скриньці мерехтливих вогнів. Уявлення Адори про волю. Що я віддала б, аби виявитися зараз там — у епіцентрі цього вогнистого нічного життя з яскравими променадами, пивом, що ллється рікою, та запальним басом дискотечних динаміків! Ет, місяцю-місяцю, чим би я тільки не поділилася з тобою, якби ти проніс мене таку, яка я зараз, крізь цю прірву часу, коли я сама зможу розпоряджатися своїм життям і полечу так далеко, що ніколи не бачитиму своєї вузької клітки з пекучим едемом за важкими ґратами!

Я слухала різкий хрускіт трави під вікном — це papah повертався від Мирославиного парадного.

Ранок був золотавий, прозорий, і я на ліжку вклинилась у блаженний проміжок між днем і ніччю — й теж була золотава та прозора. Бувають такі дзвінкі моменти абсолютного щастя, коли неминучу пошерхлість будь-якої буденності мистецьки згладжує відчуття досконалості світу. Саме тоді ця вмиротворена хвиля наздогнала мене, і все, все було так — кремові стіни, рожева від сходу сонця стеля, золотава я, шерехи пробудженої Імраї, лемент сонної чайки, прохолодна свіжість ясного світлого ранку.

Коли papah повернувся, я вже встала й навіть прибрала постіль; склала руки на грудях і бадьоро, непрониклим поглядом дивилася, як він скидає в’єтнамки, обліплені вологим гравієм і збитим із кульбаб пухом.

— Ти знаєш, коли вона вчора прийшла? — запитав він.

— Ні.

— Після півночі.

— Усі ми по-своєму щасливі, — вирвалося в мене.

Ми поснідали й у чарівному єднанні рушили на пляж.

Там сестричці добряче перепало (хоча вже й не вперше), а я кутиком ока поглядала на неї зі свого кістяка-пірсу. Знайшла дуже лаконічне й вдале визначення для її пригніченого, посірілого вигляду — «засмучена». Муки сумління, розгубленість і біль бажання роздирали її, схоже, ще крутіше за татусеві обвинувачувальні тиради. Засмучена. Хі-хі.

Через свою духовну правильність вона не могла просто так, сторчголов, кинутися через вогненний місток між татусем і об’єктом його лютої ненависті. О, як же їй хотілося бути непомітною нетлею, щоби жодним чином не зачіпати помахами своїх прозорих крилець нашої крихкої родинної ідилії! Але нова паралель із гарячими зеленими очима вже заважає їй жити, заважає їй любити й тягне за собою нове тло, нові декорації, новий сценарій її нового існування. Адже коли пізнаємо Біса, ах… Ми ж усі стаємо трішки іншими…

Дві спини знову манячіли в спекотному серпанку в кінці пляжів. Від муки гепардинського очікування мене приємно відволікали рвучкі рухи татусевої руки, трохи згорблені плечі Мирослави, її важка хода. Вона просто пленталася, начебто згинаючись під вагою його слів. Сестру лаяли. Бути вилаяними — приємна властивість правильних, гарних людей, у яких щирість, каяття й зізнання в будь-чому анітрохи не вдавані (ви б на мене потім подивилися…).

У сієсту ми з нею подалися на пляж.

— Ця людина… Він маг. Він чарівник, Майстер… Він Майстер у всьому — мова, манери, розум, Боже мій… усе. Зусібіч ідеальний чоловік! Я ж навіть не знала, що таке буває…

— І що було вчора?

— Ох… ми, ах, ми… Я залишила дочку на пляжі, так, просто збігала по вечерю, й ми сиділи там, унизу, всі разом, до півночі, а потім пішли з Вірою купатися на каменях без купальників, під місяцем. Це було… Господи, Адочко, як же добре мені тоді було!

— Нам учора теж добре було… Якби ти прийшла хоч на годину раніше — papah тобі б таке харакірі зробив!

— Та я вже отримала… Марійка вже засинала, й Сашко ніс її додому на руках. Я потім пішла вже до нього. Ця ніжність… Мамочко… Яка ніжність… Який чоловік… От же шкода, що тобі навряд чи вдасться відчути таку легкість, такий кайф… Ти просто накинулася на це все зарано.

— А що, цікаво, він сказав із цього приводу?

— Із приводу тебе?

— Ну, так.

— Він сказав: «Хто міг втримати?».

На пляжі нас зустріла тільки Віра. Альхен із дитиною сонячними силуетами манячіли в кінці першого пірсу, під «собориком». Мирослава щедро почастувала всіх нас морозивом, і мене, не замислюючись, послали з гостинцями до монстра. Виявилося, що в Рудої залишились удома плавки, й вона купалася голяка, а Гепард її стеріг.

Я примчала до них, простягаючи морозиво, з посмішкою до вух:

— Ну, що, ви… мою сестричку?

— О, так!

Я відвернулась, і моє серце кевкнуло.

Одним спритним рухом він витяг із моря голу Таньку, й вона відразу пригорнулася до мене всім тілом, взяла морозиво, й ми вдвох косо поглядали на принишклу варту.

Альхен помилувався нами й із трохи ліричним виразом обличчя прилаштувався до мого коліна гладенькою синтетикою плавок. Фрикції нітрохи не заважали йому й далі розчулено, вмиротворено споглядати двох рудих недолітків. У мене перехопило подих, мене бив страшенний дрож, реальність танула, я хотіла й не могла її відштовхнути, це було страшно, огидно, несподівано й до жаху збудливо. Ну, просто як уві сні.