— Ну, то й що?

У нього було кучеряве, зовсім жовте волосся, що тільки трохи не сягало пліч, і янгольське обличчя з повними губами. Типовий юний серцеїд.

— А те, — він присунувся ще ближче й мені стало ніяково, — що більше цього не буде. Якщо хочете тут гуляти, то я вам випишу перепустку на цілий місць, а ви мені — лимончик купончиків, га?

— Пропустіть, — я подалася вперед, але відразу вдарилась об його тверді теплі груди.

— І чи можу я запитати, скільки часу мені… Ем-м… доведеться вас терпіти?

— До 26 липня, — я відразу посмутнішала. Вчора, поки я займалася дурницями з Гепардом, вони купили в Ялті квитки — нам на кінець липня, Миросі з Марійкою — на два тижні раніше, а Валентин мав поїхати взагалі за кілька днів. І мені залишилося всього 34 дні. 34 сієсти. 34 вечори. 34 ляпаси. 34 Адори й 34 Альхени. Більше — ні секунди.

— Калінін! Відчини ворота в корпус! Там шеф тебе кличе! — загукав хтось, затулений його масивною спиною. Калінін відступив і, давлячись від сміху, я пройшла в щілину між відчиненими стулками.

— Який же мерзенний, пихатий, бозна за кого себе має… — сичала Мироська.

— Так, цікаво, а ось що ти тоді думаєш про мого ІНШОГО друга?

— Цього лисого, чи що? — а все-таки вона схожа на юного татуся. Носи такі самі…

— Саме про нього.

Вона байдуже знизала плечима. Бузкове бікіні їй анітрохи не пасувало. Худі гострі коліна стирчали в різні боки. Волосся було зібране в ненависну «дульку». Постава — як у Адори в дитинстві. Бідна Мирослава… зразкова мати, висококваліфікований працівник (під час знайомства з її колегами в інофірмі було зауважено, що «природа на ній відпочила», і я аж почервоніла від такої кількості поглядів). Але звідки цей виснажений погляд? Її груди були такі само маленькі, як і її зріст, і, комплексуючи, сестричка придбала в Болгарії цей жахливий купальник, основна перевага якого полягала в «чашечках» другого розміру, що спотворювали її ще більше.

— А чого він так не подобається татові?

— Про Камасутру забагато розповідав, — я посміхнулася й приємно похолола, здригаючись, бо спогади про вчорашнє, мов котики, терлися об моє тіло.

— Я так і думала… — гмикнула вона, дивлячись собі під ноги, — тільки ти це… сестричко… Знаєш, обережніше… Ти ще зовсім дитина…

— І все-таки я вас не пропущу! — виник перед нами білявий красень. Я знову засміялася.

— Ану відійдіть! — видихнула Мирося, буквально захлинаючись обуренням. З виряченими очима й носом, який посмикувався, вона мала майже жалісний вигляд. Найприкріше було те, що якби вона поводилася хоч трішки інакше, буквально на сантиметрів зо два відсунула б усі свої комплекси, то моя бідолашна попелюшка перетворилася б на прекрасну, й головне, поза сумнівом, сексуальну мініатюрну красуню. Альхен колись казав, що йому подобаються маленькі білявки.

— Це ви йдіть. Я вас і не затримую. І навіть не думаю цього робити, — він притис мене до поруччя, — а вас я все-таки нікуди не пущу. Знаєте, мені через ваш голий зад… е… щоранку начальство робить втик. Ви ж не з нашого санаторію. І взагалі, де ви відпочиваєте?

— Я скрізь відпочиваю. І взагалі, якого біса ви до мене причепилися? Я що, заважаю комусь?

— Та ні. Мені особисто тільки на душі веселіше, коли навкруг ходять такі, як ви, а взагалі, — він відійшов убік, ведучи мене за руку, — хочете, я зроблю для вас виключення?

— Яке?

— Мені подобається дивитися на вас, і якби це було моєю справою, то розвів би тут із десяток таких ось голозадих.

— Ах, я так улещена!

— Пепсі хочете?

— Так, хочу. Дякую. Давай на ти.

— Ага, давай.

Крижане пепсі… Як хороше…

— Може, все-таки познайомимося? Га?

— Адріана, — сказала Адора.

— Макс, — сказав Калінін.

Потім ми почали теревенити, й з’ясувалося, що він теж із Києва, вчиться в універі, де викладає мій татусь, і некволо говорить англійською.

Він провів мене до самого Гепардового тенту (здивовані погляди з-під приймача й піднята темна брова). Потім я побачила татусеву грізну тінь. Ну, ось і все…

Втику не було. Навіть більше того — він краєчком вуха почув, що ми балакаємо по-англійськи, й стримано похвалив мене.

А я зараз бачу тільки глянсову фотографію 10 на 12, зняту 22 червня 1995 року. Валентин погодився клацнути нас, Альхен, витягнутий із якоїсь чергової рослинної бесіди, не встиг зняти окуляри. Вибираючи позу, я потерлася плечем об його груди, щоб він обійняв мене.

«Що ж ти робиш..», — прошепотів він і стис мій стан так сильно, що я здригнулася.

Стояли й курили на веранді Старого Будинку.

Валентин застукав мене зі смердючою «Ватрою» (не «Примою»), поблажливо посміхнувся й простяг мені пачку «Філіпп Морріс»:

— Ніколи більше не кури цієї гидоти!

Так ми й стояли, розслаблено прихиляючись до різьбленого балкончика, — Мирося, Валентин і я.

Хтось із нас двох бовкнув сестрі про фотку. Запам’яталася репліка: «3 такими типами можна тільки фотографуватися». І ще: «Це дуже негарна людина. Я помітила, як він дивиться». Потім вони вже на два голоси додали, що я маленька й дурненька та нічого в житті не розумію. Якби я була хоч на грам п’яніша, то неодмінно гаркнула б: «Та облиште — це ж мій коханець!». Не знаю, які сили втримали мене. Може, нічна Ебра, яка стелилася духмяними хащами просто перед нами. Ці вогні… І вся, вся переді мною. Під цим верховіттям, можливо, знайшли притулок якісь двоє щасливчиків, і пахощі мигдалю вторять голосові їхніх почуттів.

А ці двоє… Вони за мене непокояться, але татусеві нічого не скажуть. Конфіденційність фотогріха гарантовано.

Вітряного й сонячного ранку я лежала на своїх двох дошках за три метри від моря й чекала. Для когось засмагала, для когось знемагала в пекучих муках. Дзвінке, пульсуюче, стугонливе й нещадно безперервне катування палкого очікування.

«У тебе гарні груди… І цю теж поцілуємо, щоб не образилася…».

Альхен, так твою-перетак, ну де ж ти?!

Де?!

Годинник повідомляв мені з цією мерзенною гаряченькою усмішечкою сонячного відблиску на позолочених стрілочках, що вже минуло рівно півтори години. Я лежу без руху 90 хвилин. Опіки й фотодерміт (алергія на сонце) вже щосили виявляють себе, але я нічого не відчуваю. Втім, це природно — коли я перебуваю в духовних муках, усе тілесне й фізичне мерхне. Які тут можуть бути тілесні відчуття, коли весь біль, який тільки можливий і який неможливий, — усі передчуття, сумніви й очевидності юрмляться та кусаються в місці (матеріальне розташування поки що невідоме), де живе й розквітає моя незгасна любов?

Нарешті монстр зволив з’явитися, а я припинила катування, встала з віддрукованими на спині дошками та кволо помахала йому рожевою рукою.

Сьогоднішній ранок був надзвичайно спокійний — склад клану не змінився й ніяка флегматична ундіна не стояла впоперек мого каламутного й обманно короткого шляху. Я ж почувалася хоч і не на всі сто (вранці була битва й перемогла ворожа сторона), але досить добре, щоб не мати вигляду суцільної спустошеності, а навіть вдавати якусь абстрактну життєрадісність.

Стояла за три метри від мерзотника й теревенила з якоюсь страшною тітонькою, в якої було два горби — один спереду й один ззаду. Вона казала мені, між іншим, що від мого безліфчикового загоряння може розвинутися рак грудей.

Зрештою я не витримала й серед розмови з тітонькою обмінялися з ним короткими «привіт» — «привіт».

Він мовчки дивився на мене. Темні окуляри — забрало. Нерухоме обличчя.

— Я цих тварюк у Алупку сплавити хотіла, а вони мене з собою беруть.

Це була найчистіша правда, що послужила темою сьогоднішньої баталії. Симуляція найгострішого болю в нозі призвела до швидкого викриття (я переплутала ліву з правою), а проблему міжменструального синдрому, яка постала відразу по тому, було вирішено розв’язати широким асортиментом пігулок, вживати які я відмовилася. Потім на мене впав сестринський гнів за те, що я вчора повинна була щось передати Валентинові (крім ключа) і що я благополучно десь загубила.