У вісім років почалися мої затишні філософські зоряні вечори, коли я сиділа в батьківському кабінеті, зовсім сама, й він усе не приходив додому, а я занурювала себе в транс, дивлячись на чорне небо й на місяць і намагаючись осягнути сутність нескінченності.

Одного разу, років у 9, у мене сталося осяяння: смерть і Бог — щось тісно взаємозалежне, і космос не може бути нескінченним, бо в якомусь місці настає Неіснування, що і є смертю. Іноді мені здавалося, що тінь якогось мого забутого предка схиляється над моїми плечима й тихо нашіптує моєму розумові, що писати й малювати.

Я росла худою, хворобливою і трохи відлюдькуватою дитиною. У мене були тонкі, ніби старечі пальці та ріденьке рудувате волосся. Я була доволі неговіркою і надзвичайно замисленою істотою з багатим словниковим запасом, і мене завжди вважали на 2–4 роки старшою за мій реальний вік. Однолітків я навіть відлякувала, адже була створена інакше, а таких у масах, ой, як не люблять! Я дружила з батьками та з собою, і цього мені цілком вистачало. Я пам’ятаю, що могла бути по-справжньому щасливою, тільки залишаючись у тиші (з улюбленою музикою) і на самоті, де могла нарешті відкритися своїй істинній сутності та щось писати й малювати, поки не поженуть у ліжко.

Мені читали вголос Шекспіра й Гоголя, ми з мамою, бувало, обійнявшись, ридали над рядками — й це було щастя!

Це було моє дитинство, казкове, нерозкрите, сповнене якихось небезпечних, заворожливих чарів, і все в ньому було пронизано передчуттям чогось забороненого, що тихо дозрівало десь між небом і землею.

У серпні 1992-го, в 11 років, мені належало пройти перше в житті випробування піонертабором у Карпатах. Мої батьки змовилися з батьками однієї подруги, що була таким самим відлюдьком, як і я, вирішили заслати нас куди-небудь у серце реальності, щоб ми змогли пройти там болісне, але необхідне загартування Громадським Життям. Шкільні будні за 5 років батьківських надій не виправдали — я вміла робити все можливе, щоб за ненависною партою з’являтися якомога рідше. Школа була для мене чимось на кшталт прикрої неминучості. Мене заносили туди різні вітри, я вчилася погано, але не жахливо, писала романи на уроках і дивилася у вікно на перервах, подалі від юрби своїх однолітків, що репетувала, граючи в «квача».

У Таборі, виховні тенденції якого базувалися на максималістських ідеях загальної зрівнялівки (у вбиральню чередою ходити) мене збиралися відучити від мрійливої самотності й для цього саме мали застромити поміж орди туполицих, козоголосих і прищуватих підлітків.

Але мої нервові очікування чорного серпня були перервані щасливим батьком, який, виявляється, передумав і замість ставка з водомірками, я виявила себе в хвилі Чорного моря, що полоскалася при березі. Ми були в Імраї.

На той час я вже мала зведеного брата, який зі зведеною мамою залишився чомусь удома, в зведеній квартирі, у забутому Києві. Мене якось навіть приголомшила батьківська відданість.

Я не могла повірити своєму щастю — все було, як колись. Імрайський маленький затишний світ — пляж рано вранці, коли тіні ще вкривають усю гальку, й ми залишаємо рушники з надувним матрацом та йдемо на двоповерховий пірс, де перші ніжні промінчики вкрадливо золотяться, поступово розповзаючись по всій набережній. Я кидала дрібну гальку на медуз, які поважно погойдувалися в хвилі. Уподобала добре натягнуту корабельну линву, якою сходила на пірс просто з води, без сторонньої допомоги. І все було чудово, поки одного разу напівзабутий торішній Сашко не зробив цей фатальний жест рукою, запрошуючи нас із батьком у чарівне королівство його лежака. Нас напоїли кавою, що варилася на спеціальному пальнику зі свічкою смердючого сухого спирту, і тоді почалося… Татуся охопив захват від пітерського тренера кунгфу, сміливого філософа й просто цікавого дядька, від якого він тепер ані на крок не відступав.

Батько вихвалявся мною — ми грали в складну гру «ерудит», де все залежить від словникового запасу, і я примудрялася обігравати батька, університетського доцента, між іншим, який навіть нітрохи не блефував!

Але все було не так погано до моменту, поки одного безневинного ранку я не виявилася в товаристві Сашка Спортивного, котрому замало було просто стояти на голові — він задирав ногу в немислимому шпагаті й гарно розмахував руками, але на додачу змушував і мене займатися йогою, від якої виникали бридливі асоціації з впалими животами й випнутими ребрами. Він, бачте, хотів допомогти мені. Мені було поставлено діагноз «плоскостопість». Він рекомендував мені промивати ніс соком цибулі (татусь відразу заборонив пірнати), примудрився розбуркати трохи призабутий комплекс моєї неправильної статі, вимовляючи неприємні слова та словосполучення — «яєчники», «сечовий міхур», «кишковик», «фалопієві труби», «застудити додатки»… При цьому він трохи гаркавив. А ще він сказав, що в мене хронічний гайморит і вповільнений розвиток молочних залоз (після огляду) плюс щось із підшлунковою.

Я хотіла вити, виставлена на огляд батька, що уважно слухав, у руках стороннього, страхітливо засмаглого 39-річного чоловіка, дужого, непристойно гарного, з ніби глузливим тонкогубим обличчям і густими бровами. Найбільше пригнічувало те, що татусь мій перебував у цілковитому захопленні Дядьком Сашком, як називала його Маринка. Її батьки знали його, виявляється, років із 8, і Маринка цілком поділяла мою неприхильність до нього. Він був теж імраєманом і їздив на моє море вже 13-й рік поспіль.

Він жив щасливо й невибагливо, харчуючись морською капустою і консервованим перцем. Він спав у гамаку в одному з куточків санаторного парку, ціле літо проводячи на нашому пляжі. У Ленінграді, де я була один-єдиний раз у житті, керував невеликою групою аматорів кунгфу і медитував… медитував… медитував…

Тато сказав, (о жах!), що якби він був молодший, то теж оселився б у гамаку. В парку. І став би йогом.

Вони вдвох знущалися з мене, як могли, — примушували робити дихальні вправи з правильною вимовою принизливого «х-х-х-и!» під час видиху, не пускали плавати, коли вода була холодніша за 18 градусів, тому що (в два голоси) «статеві органи можуть застудитися».

Мені приписали майбутнє (з того, що пам’ятаю) горбатої ревматички з кривою спиною і ще кривішою шиєю, а також із дефектом гортані, який можна вилікувати лише ранковою сечею (екзотика, блін).

Мої дротохідні справи було відсунуто на другий план Сашковими вправами з якогось невимовно бридкого китайського монастиря. Він демонстрував на мені точки «дянь-тянь» і «бай-хуей».

І все-таки останньою краплею була процедура постановки хребта, яка врочисто виконувалася перед аудиторією інших зацікавлених батьків і в процесі якої про мене говорили в третій особі або ж вживали до сліз ненависний термін «дитина» («у дитини підвищена енергетика, що ймовірно закоркована в центральному меридіані, отут, на куприку»).

Наостанок перед від’їздом мене лякали гарантованими жіночими хворобами, і щоб уникнути їх, я повинна була займатися китайською оздоровчою гімнастикою. Але я все-таки знайшла в собі сили для замилування кумедним боком усього цього. Сашко рекомендував мені ставити клізму для очищення і неодмінно, (неодмінно!) промивати носа!

Уся моя сутність здригалася й гримотіла в ті страшні моменти, коли м’яким вкрадливим голоском втовкмачували мені ідею моєї жіночої статі.

У тому ж віці в мене раптом закучерявилось волосся, тож я почувалася безглуздою довгоногою Мальвіною, ніжною і тендітною, — хоча в душі була загартованим, брутальним і незворушним матросом.

У травні 1993 року, після тривалої ангіни, в мене почалися місячні. Я вже була отроком освіченим, маючи за плечима «написані з тонким гумором» і «легкі для читання» вирізки з газети «Сім’я», книжку, презентовану на моє 11-річчя, за назвою «Дівчинка стає дорослою» і трофеєм особливо коштовним (як, втім, і небезпечним), одного разу виявленим у батьківській шухляді й ретельно переховуваним — від мене (хі-хі!)… Урешті-решт ми з мамою мирно з’ясували стосунки. Вона запитала, чи зрозуміла я з цього складного порнографічно-графоманського надбання бодай слово. Я зізналася, що, загалом, ні.