Втім, арештантом № 1, як і раніше, залишалася ваша покірна Адора.

По обіді, який розважив мене зимовими мотивами білястої й на подив несмачної рисової каші, ми, після встановленої сієстою релаксації, рушили на пляж.

Настрій помітно змінився. Я просто-таки відчувала курортну (якщо ви зрозуміли) оголеність Мирославиної збезчоловіченої спини. Так би щулилась і я, коли б виявилася на неможливий тиждень у Імраї без батька. Ми гуляли тепер тільки разом, залишаючи Маньку з дідусем.

Мирося йшла, трохи притискаючись до мене, так і намагаючись шаснути з усією спритністю, дозволеною її комплекцією, мені під руку. Вона нагадувала мені молоде хиже звірятко, що вперше вийшло на полювання разом зі старшими. Сторожким і водночас лукавим поглядом вона стріляла в курортну юрбу, що так само тут походжала.

По чоловіковому від’їзді вона миттю перестала горбитися, зробилася набагато привітнішою (у всякому разі, до мене). Ми гуляли бетонною набережною, любенько по-жіночому теревенячи та раз у раз збентежено й кокетливо поглядаючи на тих, хто проходив повз нас. Я була відверто вражена — ніколи в житті не зустрічала людини жіночнішої, тендітнішої за неї. Мирослава була жінкою від голови до ніг. Як зворушливо вона реагувала на свою самостійність! Поступово прилучалася до світу, який раптом відкрився, одночасно жадаючи та побоюючись поринути в густу, зіпсуту атмосферу літньої Імраї.

Вона сприймала мене, як і всі — майже 14-літньою дівчинкою, в котрої виросли ноги й циці, вік, у якому, власне, й з’являються перші почуття, що про них вона мені розповідала. На запитання, чи в мене є хтось у Києві, я відповіла ствердно й надзвичайно правдиво описала всю картину тонкорукої безневинності, що на мене там чекає. Миро зрозуміла й зачудувалася, що я на даний момент нікого не люблю. Індиговим натяком було, що вона суттєво помиляється.

Так ми дійшли до своїх пляжів, проминули ліфт, а назустріч нам (сестрі поки невидимий) ішов Альхен. Він легко закинув на плече дерев’яного самурайського меча, був у темних окулярах, які горіли на сонці, а те, що прикривали чорні вузькі плавки, здавалося ще значимішим, аніж будь-коли раніше. Між слів я посміхалася йому, поки відстань між нами не скоротилась до мінімуму, та по тому раптово Гепард розвернувся й вийшов до «соборика», вочевидь очікуючи нас біля першого пірсу. Далі пляжів не було, і пройти повз нього ми не змогли б.

Але тут сестриця підняла голову з «дулькою», побачила майже перед собою звабливо усміхненого нескромного чоловіка, вчепилася мені в руку й круто розвернулась, чеканячи:

— ТАК, А ТЕПЕР НАЗАД, — і, тихенько посміхаючись, повела мене прямісінько до знудьгованого батька.

А трохи згодом почався дощ, і єдиними, хто ретирувався під ліфтовий козирок, виявилися ми та Альхен із Вірою і Танькою. Решта пляжників кинулися по домівках.

Так ми й сиділи, усі на одній лаві: я з одного краю, а він — з іншого, й безупинно ловили можливість підморгнути одне одному. Я говорила з Миросею, адресуючи всі слова йому, й отримувала розкішні відповіді. Зрештою, ми так розпекли одне одного цим найтоншим павутинням відвертого флірту, що я перша втратила над собою контроль і перед тим, як татусь устиг мені заборонити, — помчала просто під зливу, ляпаючи по пухирчастих калюжах. Зрештою вдало послизнулась і створила видовисько досить божевільне (зважаючи з виразу Мирославиного обличчя). За всіма розрахунками я повинна була впасти в обійми Гепарда і впала — але коли розплющила посоловілі очі, на мене дивилося темне й похмуре татусеве обличчя, а замість зіпсутого червоного рушника по моїх плечах прогулялася наша пляжна сумка, заштопана волосінню, з нефункціональним замком. Хвилини зо дві ми в звичному мовчанні прямували територією мокрого санаторію назад на маяк. Розмовляти зі мною після ТАКОГО, звісно, ніхто не збирався.

Почався цей фатальний день так само, як і 18 попередніх: коли ми спустилися на пляж, їх іще не було. Не було й чорнокосої Світлани, подруги балетної Шурочки, яка в медитативній самоті, що нітрохи не тішила мене, сиділа в своїй стильній спідниці на рідних зсунутих лежаках. До нашого відходу так ніхто й не з’явився, але за аналогічним законом із законами бутербродів, саме коли вже вдягнені й розлючені ми йшли до ліфта, нам назустріч викотилися Віра з Танькою, і єдиною розрадою було те, що Альхена з ними не виявилося.

Мирослави й Марійки з нами цього ранку теж не було. Годині о 7-й розігралася справжня баталія, коли вони, насолоджуючись безвалентиновою волею, вирішили податися в Алупку й дуже хотіли взяти мене без татуся. Останній же, самі розумієте, відразу сповістив, яка Алупка мені потрібна насправді. Дуже флегматично я сприйняла заборону, огризнулась лише разів зо два та вирушила на свою ранкову прогулянку, під час якої чудово поспілкувалася з сонячним Максом. Він кликав ловити крабів. Дуже довго не міг зрозуміти, звідки в татуся стільки сили, щоб не пускати чи бодай не дозволяти мені робити будь-що, і яким це гіпнотичним побитом я його, до того ж, іще й беззастережно слухаюся. C’est la vie.

Після вживання їжі та гори помитих тарілок я сіла на кухонний стіл погортати курортну газету, але відразу подзвонили в двері. Дзвонили досить часто, і я вже виготовила чудове формулювання, котре сповіщало тітку Надю, що тітки Галі немає вдома. Замість тітки Наді там виявилася розпатлана, вкрай збуджена Манька в одній шкарпетці та в парадово-вихідній майці, що з’їхала на одне плече.

— Дідуся немає? — по-змовницьки блискаючи очима, прошепотіла вона. Я недовірливо позадкувала в пітьму коридору.

— А що сталося?

— Нахилися, щось скажу!

Крізь трохи пришепетуватий, густий і плутаний шепіт я зрозуміла, що дорогою на пристань вони зустріли «Цього… того самого, твого друга, засмаглого, лисого, з рюкзаком». Вони з мамою дуже довго розмовляли, а їй він подарував — о! Шоколадку. На підтвердження мені було пред’явлено сплющений фіолетовий папірець, що аж дотепер зберігав Альхенів запах пряних ласощів.

Потім дитина кудись іще помчала, залишила мене в щасливому заціпенінні, з пряно-гепардовими пахощами, які лоскотали нюх. Кривдно, дуже кривдно, що мене тоді до татуся не пустили…

Тітка Надя тим часом знову подзвонила, але в прямокутнику білого світла постала тепер сама Мирослава, яка негайно зажадала мене до себе на гостину. Довелося не тільки будити релаксуючого сатрапа, але й витратити чимало часу, щоб переконати його в можливості відпустити мене саму до сестри в гості. Він чортихався англійською та репетував російською, мовляв, коли ж ми, такі-перетакі, дамо йому нормально відпочити, бо вставати і йти до Мирослави йому зараз хотілося найменше за все на світі. Дозволити ж мені самій спуститися вниз на сім сходинок, обігнути дім, увійти в їхнє парадне й піднятися їхніми сімома сходинками та опинитися в сестри на кухні, дорівнювало хіба що згоді на моє паломництво до острова Валаама.

Ми втрьох доклали чималих зусиль, перш ніж зрештою домоглися плювка й злісного: «Та робіть, що хочете!!!» — й окрилені, забралися геть.

— Слухай, це він завжди такий? — обережно запитала сестра, коли ляснули двері й коридорна пітьма лишилась позаду.

Я знизала плечима, намагаючись пригадати, коли це він був НЕ такий.

Кухня в тітки Тані виявилася скромнішою за окитайчену пишноту, яку завели в себе Цехоцькі. Крізь відчинені двері балкону зі снопом світла м’яко вливалися запахи мигдалю й флотської кухні.

— Сідай, сідай зручніше. Я не татусь, — вона рвучко подалася вперед, майже зіткнулась із моїм обличчям, — розслабся, я не лаятиму тебе.

Вона з грюкотом поставила переді мною керамічну миску, наповнену запашним сирним печивом. Створений із пряних ароматів Альхен, мов джин, почав підійматися з гущавини того печива, звиваючись у селенамамбічному танці.