Я стояла на ґанку, очікуючи, поки всі зберуться, й у всьому тілі жила дивна свербляча легкість. Можливо, вперше в житті я не відчувала на собі тягаря відсутності мерзотника. Шматочок моєї мрії збувся, причому, саме з найрозумнішого та найвигіднішого для мене боку — ми не вчинили згубного для мене статевого акту, і якщо тільки мій демон не вирвав оргазму від стискання моїх юних груденят і того поцілунку, то перемога все-таки моя. Залишити його в стані моторошної жаги саме до мене, втамувати яку нема анінайменшої можливості, — ось моя основна мета, от моє adoreau!

Коли ми вийшли з потаємної стежки на алею мушмули, Альхен сказав:

— Я думаю, нам краще разом на пляж не спускатися. Ти йди на ліфт, а я на сходи.

Унизу я, сяючи, відрапортувала Валентинові, що все зі мною гаразд, і почала назад на маяк.

Сусідське дитинчатко — пишнотіла Райка, вся в зеленьці, нерішуче запропонувала мені жменю смаженого арахісу і, перебуваючи десь неймовірно далеко, поділяючи НАШ арахіс із арахісовим Гепардом, я щиросердно закинула трохи пригорілі ласощі до свого грішного ротика. З моєї пам’яті якось зовсім вилетіло, що дівчисько занедужало на вітрянку саме після нашого приїзду й мені, яка не знала цієї хвороби, було якнайсуворіше заборонено з ним спілкуватися. До того ж, днями товстунка заразила й свою сестру. Про все змусила нагадати татусева рука, що вчепилася в комір моєї майки та змусила, клишаво переставляючи ноги, сторчголов летіти з ґанку. Райці було наказано: «Іди геть!». А мені, під акомпанемент її бігу підтюпцем, який громом відбивався від рідкісно акустичних сходів, було повідомлено, що я fucking idiot, дурепа остання і взагалі свиня, що мені, виявляється, начхати не тільки на власне життя, але й на життя всіх навколо, й що коли я занедужаю на бісову вітрянку (а сумнівів щодо цього вже не лишалося), то тримати мене буде ніде й завтра ж вони знову їдуть у Ялту (о, мій раю!!!) та візьмуть мені квиток на найближче число (а я з радощів і на подяку всім чорним силам, віддамся своєму бісові).

Потім був суд біля будиночку, й добродії присяжні винесли мені вирок: обмеження й навіть виключення будь-якого контакту з Марійкою, дотримання дистанції з усіма іншими й користування виключно власними посудом, рушником, капцями тощо. У відповідь на це я подумки зауважила, що тепер у мене є обопільно вигідний привід для спілкування з that one. Хотіла навіть бовкнути про це, але встигла тільки крякнути й була на половині того крякання перебита сестрою, котра мене чомусь назвала конякою. А татусь добив черговим залпом лайки. Ах, яким же тільки лемуро-черепахом я тоді не була?

Наостанок мене напоїли червоним терпким вином із розрахунком, що хоча б частина злісних бактерій поздихає. Валентин брав діяльну участь у всіх процедурах, далі відіслав мене чистити зуби та мити руки, а потім знову було вино. А далі вже майже нічого не пам’ятаю.

Цілу ніч мені снився наш потаємний дворик і хворий на вітрянку Гепард догоджав хворому на вітрянку Левеняті, й наш хворий на вітрянку стогін стрясав повітря та замурзаний зеленькою пейзаж недужої Імрайки.

Ніхто від цього особливо не страждав.

Учора. Велике вчора, яке в солодкому виключенні буває куди значиміше за буденне завтра, й навіть за сьогодні, що не встигло ще й початися. Я лежала в ліжку, думаючи, подавати знак про те, що я прокинулась, чи покачатися ще. Я люблю мріяти, мов личинка, згорнута в коконі зім’ятих простирадл, і плавно переходити з імрайських снів до імрайської дійсності (остання мені тепер подобалася значно більше, ніж тьмяні видіння, котрі навідували іноді мою розморену сонцем і водою голову).

Альхен. Альхен. Альхен. Альхен. Альхен.

Із цими словами й опам’яталась я в ранковій Ебрі. Альхен — змінюється день, гавкають собаки, гавкає татусь, сичить щось у чиїйсь майстерні, сичить сестра. Змінюються обличчя. А я з ними й не з ними. Альхен… — повторювала я, крокуючи Сонячною стежкою в Лівадію.

Альхен… разом із супом і салатом. Альхен. Альхен. Альхен. Альхен. Я увесь час згадую. Ні, я увесь час там… там… там… Боже, чому ти дозволив мені закохатися в Диявола? Чому зараз? Чому в нього? Альхен. Альхен. Альхен. Чому я з ним не переспала? Я ж вільна… Ні, ну, як звучить — Адріана вільна! І я ж нічого нікому не завинила. Я ж взагалі нічого не робила — безневинні витівки в одязі на лаві паркового типу. Альхен… Альхен… Альхен…

Оскільки перша половина дня промайнула в позахмарній екскурсії Сонячною стежкою (фотографії, що зафіксували наші кислі пики, дотепер лежать у сестри в конверті фірми «Кодак»), Альхена я не бачила. Узурпатор усіх моїх думок зник.

Сієсту присвятили Зінчиній англійській.

— Що було вчора?

— Нічого не було. Його просто там не виявилося.

— А я спускалася. Тебе шукала. А його точно не було.

— Я сиділа в парку, роман писала.

По годині в парку пішла на свій оглядовий майданчик, щоб визначити ступінь гепардовості. Тепер завжди могла сказати татусеві, що йду подивитися, чи прийшла сестра.

Побачила. Чоловік у світлих плавках. Дуже засмаглий. Щось читає. На моє серце начебто перекинули діжку з медом. Як тепло… як приємно… І хіба може бути інакше?

Виходить, може. Коли ми спустилися, я його знову не бачила й життя відразу потьмяніло. В товаристві родичів сидіти було неможливо.

Я загоряла, витримуючи карантинну дистанцію, а коли прийшла Танюшка, мій сонячний зайчик, то її відразу прогнали. Татусь і сестра. Остання ще й носика зморщила:

— А це ще хто така…

Боже, як же я хотіла їй відповісти!

Зрештою, вирішила піти в кабінку з переодягальною і зовні безневинною метою. Старий прийомчик. У стіні продовбано невеличку дірочку, зумисно для Альхена, який підглядає за Адорою (чого він, на жаль, ніколи не робив би), але вийшло так, що Адора підглядала за Альхеном. За чотирма стінами ніхто не бачив, що відбивалося на моєму обличчі. Зараз… зараз, мій наркотик…

Першої секунди сильно засмагла плоть із неприродною виразністю ввірвалася в поле мого зору, викликаючи сніп іскор дикого захвату, та ледь я виступила з кабінки — щось начебто розірвалось у мене всередині, щось страшне, клацаючи зубами, кусало мою душу. Те, що отруєна півкуля мого мозку вважала заспокоєнням, виявилося величезним череватим жлобом. З гіркою посмішкою непередбачуваної долі Лжеальхен розглядав моє голе озаддя. Це був величезний, волохатий кабан, який дивувався, чому настільки юне й прекрасне створіння дивиться саме на нього.

Саме цього дня я познайомилася з Максом. Ми йшли з сестрою санаторними пляжами, без татуся, й теревенили про моє тяжке життя. Нагадую, вона ще й досі дивувалася, як 14-літній підліток може жити в такій неволі. Я відмовчувалась, знаючи, що коли зроню бодай натяк — усе полетить ік бісовій матері. Вона ж тим часом щось буркотіла про чиюсь поведінку, й мені було незрозуміло, про кого зараз ідеться. І коли я піддалась черговому нападові меланхолії та хотіла закричати: «Ну, чому я?» — перед ворітьми пляжу «Ясна Поляна» виріс білявий засмаглий красень, на дві голови вищий за мене (і на чотири — за Мироську).

— Чи можу я у вас довідатися, що ви тут робите? — гордовито поцікавився він, прихиляючись до хвіртки.

— Гуляємо, — буркнула я, штовхаючи хвіртку, щоб пройти. Він притримав її.

— А ви знаєте, що цього тут не дозволено?

— Мені багато чого не дозволено.

— Воно й видно. А моя робота, між іншим, полягає саме в тому, щоб не пускати сюди таких, як ви, — красунчик стояв майже впритул до мене, пропускаючи Мирославу та затискаючи мене між поруччям, сіткою і своїми широкими бронзовими грудьми, — і я спостерігаю, дівчино, вже цілий тиждень, як ви рівно о восьмій тридцять сама черепашачим кроком повзете аж до «Марата» й потім назад і в найкращому разі 15 хвилин перебуваєте на території, котру я охороняю.