І ось настав час іти. Сиджу зі складеними на грудях руками, голова ледь нахилена вперед, дивлюся мерзотникові просто у вічі, трохи спідлоба:

— А ти читав Набокова?

— Звичайно!

— Скажи, а ось на погляд такого Гумберта, пробач за банальність, я в 93-му була німфеткою?

Тепле зітхання, ваніль спогадів. Я влучила в ціль.

— Так, так, на тисячу відсотків так.

«Так», яке зливається із шумом крові в моїх вухах.

Уже йдемо додому. У Зінки, як і раніше, вся дупа мокра.

— Усе скінчено, подружко, це безнадійно. Він не хоче зі мною говорити. Відіслав на три веселі літери. Ми не на його смак…

Мій шанс. Шанс. Шанс.

— Усе втрачено, Зін. Це насправді таке лайно… Не підемо ми більше на пляж.

І дійсно, не ходили.

Відбувся скандальчик. Не великий і не малий — імрайська класика. Баталія почалася о 15:10 через Зінчин мокрий зад. Муза вимислу полишила мене, й замість чогось гідного, я взяла та й бовкнула з витріщеними від жаху очима, що це ми в «Дніпрі», у водограї купалися. А в «Дніпро», читач пам’ятає, мені ходити найсуворіше заборонялося. І взагалі, мені ж не можна було надвір! Боролися ми з перервами тривалістю поквапливих відвідин вбиральні аж до 16:30, а потім вичерпали як рідний, так і англійський запас відповідних до випадку слів і в очужілому мовчанні рушили в парк.

Уроку англійської не було, a Die Deutche Grammatic тихо спала в нашій кімнаті, на широкому підвіконні під відчиненим вікном, де я її завбачливо забула.

Мені було сказано, щонайменше, 40 разів, що за межі малого маякового дворика мені виходити суворо заборонено (54 кроки в довжину та 103 в ширину). Що коли таке хоча б раз іще повториться, я буду до кінця нашого відпочинку щосієсти сидіти в нашій кімнаті й учити не обов’язкову досі французьку. Крім цього, було в досить голосній формі виголошено новий розклад мого імрайського дня, й тепер, крім скасування відиків після washing, я була зобов’язана присвячувати додаткову годину в дообідній час своїй англійській, перед сном — читати за списком те, що завдавали з українськой літератури (Марко Вовчок і Квітка-Основ’яненко). Виявляється, він давно вже задумав таку каторгу. І ще — скоротити спілкування з Танькою до крайньої межі. І жодних карт! Із першої до третої, в сієсту, я проводитиму час indoors, і в разі гарної поведінки, може, мене випустять на веранду Старого Будинку. У цей час, хай уже так і буде, я маю право займатися своєю безглуздою літературною творчістю (ти — яскравий приклад графомана! З усього, що ти давала мені прочитати, три чверті потрібно скоротити, а що залишилося — переписати людською мовою).

— І взагалі, — декламував і далі мій батько, який вершив правосуддя, — завтра приїздить Мирослава з родиною, тож більшу частину часу ти проводитимеш із ними.

Я вже впокорилася з фактом їхнього поселення в сусідній квартирі. І впокорилася з новим лінгвістичним розпорядком свого імрайського дня. І з тим, що поняття «вільний час» для мене тимчасово відсутнє. Я вірила, що Шанс усе-таки прийде і майбутнє десь там ховає для мене найпрекрасніші в світі переживання, що й стане для мене цим літнім сюрпризом. Я досі ще відчувала уважний і допитливий погляд зелених альхенських очей, я досі перебувала в стані якогось солодкого заціпеніння, і ні розгніваний татусь, ані його погрози не могли загасити цього іронічно-непристойного блиску.

Коли ми нарешті спустилися, Альхен сидів поруч зі Створінням, а Віра заплітала руде волосся своєї дочки. Але ми так і не дійшли до них — татусь круто розвернувся й тріумфально рушив у абсолютно протилежному напрямку.

Резервація. Ах, пардон, забула, Атож, існують ще й обгороджені сіткою пляжі самого «Дніпра», лікувальні, типу, не для всіх. Їхня велика цінність полягає не стільки в діючій вбиральні та сумнівній з вигляду забігайлівці, скільки в своєрідній відсіченості від решти пляжів. У цьому місці імрайський берег змінює свої обриси, вигинаючись невеликою дугою та утворюючи затишну маленьку затоку, й навіть із найдовшого пірсу, на жаль, не видно тентів, розташованих за 300 метрів звідти, а також того сліпучого сяйва, що сховане під їхнім покровом. Будівля човнової станції з еротичним триптихом «Порятунок потопаючих» слугує за додаткову ширму.

Пригрозили, що приходитимемо сюди кожного nach mittag. І жодних прогулянок! Я впокорилася навіть із цим. Але настрій був піднесений (навіть після важкої години в товаристві Wier Lesen Deutch, який був завбачливо схоплений татусем на випадок втрати Der Deutche Grammatik).

Коли лінгвістична каторга скінчилася, я видерлась на слизький, облизаний хвилями камінь, що стирчав приблизно за два метри від берега, і на злість усім, хто тут купався, шпурляла в воду розсипи дрібної гальки, яку брала, потягаючись, із найближчого пірсу.

Ніколи не думала, що Fremdschpachen можуть так зіпсувати настрій.

Раптово щось блиснуло черговим ударом грайливої хвилі, й на кривих від холоду ногах, вицокуючи зубами, я присіла біля краю води, очікуючи, поки піна відступить і стане видно, що ж там таке лежить.

Отямилася. На побілілій, зморщеній від холоду долоньці лежало мале серденько з обкачаного хвилями пляшкового скла — майже ідеальної форми.

«Це Знак!» — вирішила Адора й притулила знахідку до посинілих губів. Між іншим, звідтоді минуло 72 дні, а я з цією штучкою жодного разу не розлучалася.

Сповнена сумовитого фаталізму, дивилася в це матове від солі пляшчане скло та пригадувала, як торік із допомогою цвяха проколупала в гарному камінчику справжню наскрізну дірку й тихенько подарувала своєму мучителеві (коли Орисі не було поруч).

По укусі якогось доброго птеродактиля я примудрилась брилою шугонути з пірсу, обляпала вгодовану номенклатурницю з високою зачіскою. Здійнявся вереск, галас, татусь пригрозив уже не знати чим. Коротше кажучи, зі злості я попливла, куди очі світять, і отямилася, обіймаючи червоний буй. Берег був незвично далеко, й тільки звідси я могла побачити любий серцю тент, але головне було не це.

Просто й природно. Я навіть не встигла зачудуватися — уже минаючи човнову станцію, пружною, впевненою ходою трохи зголоднілого хижака йшов сам Альхен, поблискуючи темними окулярами й уважно вивчаючи кожен пляж, озираючись навсібіч, начебто в пошуках когось… І якою твердою, якою цілеспрямованою була його хода! На межі легкого божевілля, невеличкого нервового зриву, я, обіймаючи буй, зрозуміла, цілком тверезо й вірно, що шукає він не просто когось, а мене.

І на душі відразу стало так весело, так хороше, стільки нових сил кинулося в мої змерзлі кінцівки, що я гарним брасом попливла до берега, вилізла на пірс і з криком I did it!!! — застрибала по гарячому бетоні. Здивовані пляжники косо поглядали на мене, а я дуріла й сміялася, пританцьовуючи, і десь там, між майкою і плеєром, привітно кліпало мені зеленим промінчиком скельце у формі серденька.

Альхен мене відразу помітив. Озирнувся, і занепокоєння на його обличчі тут-таки змінилося виразом радості й умиротворення, мускуляста рука злетіла в підбадьорливому жесті, він зупинився, і я навіть відчула полегшене зітхання, що вирвалося з його грудей пестливим теплим бризом. Він був неначе дійсно схвильований моїм зникненням.

— Чого ти репетуєш? — гаркнув татусь із-під пірсу.

— І did it! — весело сказала я.

Альхен послав мені поцілунок, розвернувся й із почуттям виконаного обов’язку пішов назад.

Батько думав, що радикальні зміни в моєму настрої трапилися після того, як я допливла до буя.

Ранком загоряли за п’ять метрів від їхнього охололого лігвиська. Соньки трикляті! Я жадібно принюхувалась до цієї неприродної порожнечі, начебто сподіваючись знайти хоча б якийсь матеріальний слід їхньої учорашньої присутності. Але все марно.

Спека така страшна, що хочеться плюнути на все й забратися додому, дивитися телевізор. До речі про телевізор — заборону на відик і спілкування з білявкою ще не знято!