Там, на пляжі, мій Гепард уже щосили теревенив із однією з тигрових-хвостатих, і з фривольності їхніх напівобіймів я зрозуміла, що контакт неминучий — і цей її запитливо-грайливий погляд, коли я проходила повз них у мокрому купальнику, й Альхен, посміхаючись, показав мені «клас».

Ревнощі? Боже, як боляче! Кутиком ока спостерігаю за їхнім лігвищем — усе на місці, всім добре. Віра варить каву, Танька вовтузиться поруч, усі посміхаються, і його мавпяча лапа торкається до стрункої спини нової тигрової спокусниці, яку зараз годуватимуть.

Новий солоний біль.

Уночі, поки батько насолоджувався самотністю в Будиночку, я, змучена цими індиговими тінями, цією хокусаєвською Ай-Петрі, цими вогнями в деренчливій гладіні моря, — попленталася додому, знайшла Зінку, й разом ми викурили терпку «мальборину» та запили татусевим портвейном. Просто з горлечка.

Філософська туга. Липке томління. Мій вологий біль.

Мій вологий трепетний ранок. Нерухоме бліде море, високі тіні й ти — моя тигрова спокуснице, у простенькому картатому платтячку сидиш і йорзаєшся на порожніх лежаках у кутку під тентом, і чекаєш, ах, як чекаєш — як чекали ранками всі ми…

Начебто не дивлячись на неї, я продефілювала своїм шляхом. Із плеєром і рушником подалася на свій ранковий спостережно-засмагальний пункт. Тільки ось спостерігати не було за ким і не було чого. Я простяглася, надягла темні окуляри й віддалася музиці своїх свіжих спогадів. І тут, крізь хвилюючий передзвін Олдфілдівських «Turbullar Bells», я почула, як мене хтось кличе моїм собачим ім’ям:

— Адо! Адо!

Коли я розплющила очі, щоб сказати татусеві, мовляв, він з глузду з’їхав, бо я так швидко не згорю, — то ледь не звалилася в море. На мене дивився Він. Стояв унизу, на пірсі, в смугастій тіні від моєї крокви з дошками, й посміхався.

— Ого… Ну, привіт, — я обережно перевернулася на живіт.

— Я вітаю тебе.

— Із чим?

— Як це — з чим? Із днем народження!

— Ой, дякую, звичайно, але в мене взагалі не сьогодні, а через 4 дні.

— Як — через чотири?

— А ось так…

— А я хотів привітати тебе раніше за всіх.

…Ось такі дива трапляються іноді в нашій випещеній морем Імраї…

Тигрову спокусницю звали Людою, і поки вони з Гепардом немислимо розминулися (надулася, що він спершу пішов до мене?), я встигла спритно перехопити її, коли вона поверталася звідкілясь із «дніпровських» пляжів. Я посміхнулась їй. Вона здивовано підняла брову й відразу запитала щось приємне й пристойне для подальшої бесіди.

У поле Гепардового зору ми потрапили разом. І він був начебто вражений — стояв, теж зі здивовано піднятою бровою, привітно й стурбовано дивлячись, як ми проходимо повз нього.

А до самого мого відходу він простояв біля ліфта, патякаючи з тією жовтокосою дебелою бабою в малиновому сарафані.

Я спіймала Таньку за мокрий солоний лікоть, по-змовницьки потяглася до її вуха й прошепотіла:

— Сашкові передай, що з першої до третьої я буду біля 1-го корпусу.

Вона з розумінням посміхнулася, кивнула й помчала в благословенний затінок до осиротілого червоного рушника й Віри, що саме задрімала.

Як же стукотіло моє серце! Як не слухалися руки, коли мокра редиска зривалася з тертки й котилася геть від каструлі з салатом! Яка грудка стояла в горлі, коли похмурий батько чекав, поки я скінчу розмазувати по тарілці свій суп! Як майстерно я мусила вдавати, що їм часник і потім, тільки-но він відвернеться — тихенько випльовувала в рукав! З якою натугою дерлася на полицю під стелею, де в димчасто-рудому флаконі стояли парфуми «Каїр»! І як болісно неприємно було піддавати себе всім гігієнічним процедурам у ванні, натоптаній білизною, та, до того ж, без гарячої води! І якими ж важкими були мої кроки геть від маяка, крутою звивистою стежкою! До чого нещадно палило сонце, як перехоплювало подих трикляте передчуття! Як мені складно було пересуватися парком, змученій дикою задишкою!

Ну, ось і круті сходи нагору, до прохідної. Звислі з пагорба кущі самшиту, алейка мушмули й потаємна стежка — просто до щастя.

Я йду, і з кожним кроком у мене всередині все начебто зав’язується в солоний мокрий вузол. Розгорнула подарований Зінкою «чупа-чупс», перевела подих, ступнула на світло й розплющила очі. Лава порожня. Грудка, що стояла в грудях, піднялася й здавила горлянку. Я поморщилася, замружилася, зітхнула й сіла писати роман. І лише за 45 хвилин (один бік касети) попленталася на свій оглядовий пункт біля Античної альтанки.

Звичайно, він був на пляжі. У колі улюблених жінок.

Стомлена, розлючена, задихаючись від спеки, ладна репетувати від запаху «Каїра», я побрела назад на маяк.

Ну ось, на кінець цього нестерпного оповідання я приберегла розповідь про Анну. Була вона таким само яскравим, харизматичним проявом Імраї, як і наш Аль-Хрен, як руда Тетяна, як Віра з її кавою, як «зелений чоловік», який продає вироби з дерева біля входу в ліфт і як, власне, ми з татусем. Як же можна описати її? «Божевільно гарна» звучить якось узагальнено.

Така вся граціозна, «справжня», без пихи й манірності, властивих гарним жінкам, з посмішкою і поглядом французької кіноактриси. Хоча ні, не французької — швидше, це суміш Сандри Баллок і Одрі Хепберн. Яким саме чином цю веселу красуню занесло в провінційну Ебру — не знаю. Відомо лише було, що гарнішої за неї на узбережжі нікого й ніколи не бачили, що вона була заміжня, мала 57-літнього чоловіка Віктора, ялтинського бізнесмена, що він її зраджував (зі слів Шурки-пліткаря), що вони мали сина Жерара (не Жору, не Гошу, не Юру, а саме Жерара), який ганяв, мов очманілий, санаторними пляжами й у свої 6 років мав більше волі, ніж я в свої майже 14; що вона мала чудову освіту й зналася на історії та філософії, а що найголовніше — не зносила мого Альхена, хоча знала його багато років.

Отож, своєю появою на пляжі вона відразу вносила приємне хвилювання в пляжну юрбу й навіть мій татусь (Боже мій, татусь!) буквально розквітав, ледь, бувало, вгледить її. Перетворюючись на мужнього інтелігента, він закликав її до себе на матрац, де міг добрі дві години розважати бесідою (а я — гойдатися в гамаку Альхена). Але коли вона прийшла цього разу, то лише коротко привіталася з батьком, який вискочив на позапланову прогулянку, й потім зненацька підійшла до мене ззаду, обійняла за плечі (я саме вигравала в Таньки партію в «дурня»), полоскотала своїми тонкими довгими пальцями й прошепотіла: «Ану кидай усе, ходімо побалакаємо!».

Я розгублено глянула на Таньку. Вона лише лукаво підморгнула Анні, зібрала карти й пішла в Гепардя.

— Ну, як ти? — вона була чудова: у темно-коричневому купальнику під зміїну шкіру, з чорним волоссям, зачесаним у високий хвіст, чий кінчик лоскотав впадинку на її смаглявій спині. Її бурштиново-карі очі сміялися.

Ми пішли на лаву до ліфта за 30 метрів від Гепарда. Я відразу почала скаржитися на батьківську дисципліну, вона співчутливо кивала, що «це жахливо», й сміялася разом зі мною, коли я розповідала про звірства з заборонами на вживання їжі в неналежний час і про те, як доводилося красти хліб у Цехоцьких.

— А сестра твоя як?

— Не знаю, — здивувалась я.

— А як Сашко — нудьгує за нею? — вона кумедно прогугнявила на слові «Сашко».

— Уявлення не маю. Я з ним не говорила. А взагалі, він тварюка — сім’ю ось розбив.

Вона надула щоки й закотила очі:

— Ну-у, стільки пафосу! Догану громадську йому влаштувати, чи що? Хоча… — вона подалася вперед, торкаючись обличчям до мого плеча, — хоча Сашко чогось сам на себе не схожий. Вікова категорія не та…

— Що?

— Ну, йому ж більше молоденькі подобаються… Може, просто ти йому не дала, то він хоч старшу вирішив… — міркувала вона.

— Що не дала?

— Нічого. А ти з ним взагалі розмовляла тет-а-тет?

— Ну, загалом, так. Він мені молов якусь маячню… Щас… а, що в мене литки неправильної будови й щоб їх виправити, потрібно займатися чи то онанізмом, чи анальним сексом.