Жимські пляжі розташовувалися по інший бік маяка й були просто вузькою бухтою з краєвидом Ластівчиного гнізда. Мої гепарди тепер стали практично недосяжними для повсякденного спілкування.

Ми плавали в Ялту.

Не з метою закупівель, а просто так — на екскурсію. І найцікавіше: з самого початку планувалося, що татусь, який трішки занедужав, залишиться вдома, але він раптом прибрав вигляду великомученика й приніс неймовірну жертву, тобто зробив жертвами всіх нас — поїхав у вигляді ескорту за своєю неслухняною сімейкою. Поїздка, котра за задумом повинна була мати виключно розважальний характер, тепер нагадувала вилазку монастирських вихованок у місто, де єдине доступне задоволення — це витріщання навсібіч.

Коли підпливали до причалу, я побачила на пляжі знайому смагляву постать — видиму хоч і за мільйони світлових років, крізь біль і любов, материнство, щастя й смерть…

А коли йшли тінявою алейкою жимського парку, я помітила, як за поворотом ховається хтось, оточений казковим ореолом, розчиняється в цьому вкрадливому ніжному затінку… Й зелений рюкзак, і маслинові шорти, й потилиця з міліметровим волоссям… Галюцинація? Альхене, я божеволію.

Ми знову сиділи перед Будиночком, дивилися на зорі, й лагідний вечірній вітерець грався моїм розпущеним волоссям, доносив до сторожкої свідомості чиїсь слова, уривки речень, ніби в маренні. Багатоголоса абракадабра. Я знову чимало випила, й алкогольні випари зчинили хаотичну круговерть як усередині, так і поза мною, часом зіштовхуючись перед очима вибагливими срібними візерунками на приємному тлі глибокого синього неба, тонкими, як павутиння.

Цього разу, коли я почула Заклик, — намагалася вловити в цьому багатомільйонному хорі джерело, що його породило. О, я божевільна, але повірте, я чула його!

Сьогодні в мене було дві галюцинації, я сім разів не зрозуміла змісту запитань, з якими зверталися до мене, й ось тепер з розпашілими щоками я тремтіла в лихоманці, я прислухалася до шепоту листя. Ближче… ближче…

Адоро!

Я відкинулася на спинку лави й мало не заснула. Але відразу прокинулась, і, протираючи очі разом із білими колами, що розсипалися перед ними, буркнула:

— Годі, мені час.

— Та сядь ти!

Але я не сіла.

І я йшла довго, спотикаючись. Усе, що в мені відбувалося, тремтіло разом із коліньми. Світ якось звузився, й було дивно відчувати цю свою всепрониклість — крокуючи асфальтовою дорогою, що петляла й губилася в тінях і темряві. Я не помітила, як опинилася на Капітанському містку й уже стояла, дивлячись далеко вниз, де ледь помітна біла піна снувалася навколо чорних скель.

Сіла на лаву. Тихо й порожньо.

ЦЕ повторилося. Так, ось тепер я вже серйозно. Я знала, що мене хтось кличе, й цей заклик здавався аж надто наполегливим, щоб бути частиною сьогоднішніх галюцинацій. Альхен якось розповідав, як уміє пестити на відстані. Часто навіть за багато сотень кілометрів…

Мені було неспокійно. Щось чвякало в моїй душі. Я повернулася назад до свого сімейства. Моєї відсутності ніхто не помітив. Просто сестра посунулася трохи, мені налили двадцять грамів портвейну, й ніби нічого не сталося, заговорили на тему, початок якої я пропустила (природно — про те, як роблять вино в Греції).

Я знову підвелася й пішла в привітну пітьму.

І зупинилася тільки біля шостого корпусу, за Містком. Адоро… Адоро… Адоро… Мене начебто кликали, начебто вимагали… Я збожеволіла, але мені потрібно йти.

Хто може мене кликати? Звісно, він, мій замислений Гепард, що нудьгує на парковій лаві. Там, трохи нижче, під скривленою сосною з двома стовбурами, на оглядовому майданчику, звідки видно пляжі та Ай-Петрі.

І в моєму організмі запанувала цілковита гармонія, я була впевнена, що варто мені лише тихенько підкрастися в нього з-за спини, м’яко покласти долоні на очі й так само легко…

Там дійсно хтось був.

Із серцем, готовим вистрибнути з грудей, важко дихаючи, я сховалася за юкову пальмочку, закусила від хвилювання губи й спостерігала за нерухомою постаттю, ледь помітною в безмісячній пітьмі. Заворожливо справжній, він переходив у це величезне чорне небо, в нескінченний візерунок гілля, що схилялося над урвищем, ледь помітно хитаючись у такт моєму божевіллю.

Не знаю, скільки часу я простояла так — торкаючись обличчям до гострого листя, тамуючи подих. Але зрештою набралася рішучості, вийшла з укриття, в якому, взагалі, почувалася непогано, й тихо, тихіше за скрадливу кішку, наблизилася до лави.

І тої ж миті клацнула запальничка, незвично високе полум’я освітило не одне, а три обличчя — чужі, разюче земні, цілковито безглузді. Вони тяглися до вогника, мов чорти, й червоне світло грало на їхніх грубих щетинистих щоках.

Я круто розвернулася, й ні про що не думаючи, голосно ляпаючи в’єтнамками, помчала геть від них, геть від гри, геть від сосни з двома стовбурами та юкової пальми, геть від лави, геть від мрії, геть від усього.

Повз Капітанський місток, крізь павукоподібні ворота, нагору асфальтовою доріжкою та повз склад ГСМ із тьмяною лампочкою.

Я стомилася. Я вже не та… Він сам казав. Я виросла, й заросли ті приховані стежки до нашого обопільного поглинання. А шукати інших шляхів не хочу. Я взагалі — просто нічого не хочу. Історії відомі випадки, коли від любові божеволіли. А мені набридло.

Цього ранку я доблесно дочекалась 10:10 і приходу Віри з малою, довідалася, що відтепер Альхен буде тільки в Жимі. А вони спустилися в якихось своїх справах і потім теж підуть туди.

Ляпнути татусеві, давай, мовляв, підемо для розмаїтості в Жиму? Ні, він про все здогадається й це буде кінець.

Хоча кінець буде в будь-якому разі — якщо не від руки татуся, то від думок про Альхена. Або я збожеволію. Або втечу від батька, і, покинута насиченим хижаком тижнів за два, засну навічно під якимось ялтинським багатоповерховиком — спланую з сизого даху, невдало імітуючи щасливу чайку.

За обідом, безпосередньо під час поглинання апетитного курячого стегна, я прийшла до несподіваного рішення: «Тоді Магомет піде в „Жиму“.»

Але я нікуди не пішла. Цілу сієсту довелося провести вдома — щось насторожувало в поведінці татуся. Йти було небезпечно. Тому я вчила з Зінкою англійську (вона мене ні дідька не слухала, й це визнали навіть наші батьки, від чого уроки в сієсту зробилися необов’язковими).

Зміни сталися. Я знала, що це трапиться, тому накручувала себе, як могла, щоб потім, коли довідаюся про приємну новину, повною мірою відчути все належне полегшення. Отже, відпущена до Віри з Танею (за загальновідомої відсутності недоброї людини), я дізналася, що він буде о шостій.

Годинник показував четверту, і я перетворилася на суцільне передчуття.

І він був…

Рішення я прийняла відразу, слова якось самі зірвалися з моїх губів, і я вже хапала Таню за руку:

— Будь ласка, передай Сашкові, що я буду о 9:30 сьогодні на Капітанському містку.

— Так, я зрозуміла.

Я нагородила її найщирішою посмішкою і помчала на гальку, відразу помічаючи зміну настрою пильних родичів, які, в свою чергу, помітили зміну настрою в їхнього юродивого дитинчати.

І потім я не втерпіла, пішла погуляти до «соборика»; кутиком ока бачила, як руда підпурхнула до Біса, затишно примостилась на його колінах, щось шепнула на вухо й відразу втекла. А він стрімко повернув голову й уже дивився на мене. За якусь мить величезний метелик Аполлон, білий, із червоними, блакитними й жовтими візерунками, вже сідав на мою руку. Я не здивувалась: адже комаха мала свою місію.

Це демонічне «так» із білими крильми…

Я відразу вирушила нібито до Таньки, нібито показати метелика, а він перехопив мій погляд, загадково посміхнувся й ледь помітно кивнув.

А трохи згодом Таня спіймала мене за руку, витягаючи з цього золотавого туману, сказала, що ще не передала, але обов’язково це зробить, і…