«О… як хороше… Велике майбутнє, Лeвеняточку… Як же тобі хороше… Як же тобі приємно…».

Я бачила свої відчуття величезною галявиною під пронизливо-блакитним небом. Це були троянди… троянди… І фалічні колони, що звелися амфітеатром перед низьким рудим сонцем. Воно блищало серед цієї янгольської блакиті якимось Образом, а той потім перетворився на величезний сяючий маятник, що розсікав небо. Мов місяць у щілинці напівприплющених повік, у вузькій смужці зоряної реальності. Гойдається, вибиваючи снопи іскор при кожному русі… Іскри летять, і мої руки рвуть траву й шкребуть землю, я намагаюся розслабиться, але я лечу, м’язи не слухаються мене. Це затяжне падіння. Це літнє злягання. Я і Гепард… Більшого прагнути неможливо. Секс. Не еротика. Чистий, відфільтрований секс.

«Як мені тримати руки? Як мені рухатися?».

«Ніяк… просто розслабся, маленька…».

Усе кружляло, Гепард стрибав, і плямисті тіні пульсували на його міцних лискучих боках. Знову лотоси… Він, здається, дме мені в обличчя, його долоні міцно тримають мої руки, далеко за головою, так, що я не зможу вирватися, моє обличчя кидається з боку на бік, і я шепочу, що не можу мовчати, що мені хочеться кричати. Він каже: «Кричи., кричи… Благаю тебе!». І природа кричить у мені, новонароджена жінка солодко стогне, закусує губи під його поцілунками. А він зник. Є тільки ритм, рух, навколо темно, глухо й часто б’ється моє серце. Шепіт припинився, загубився десь на бузкових полях. Я вже не можу встежити за стрибками Гепардика, я задихаюся, й лотосовим відлунням долинає до мене це замшеве, пряне: «Кінчай… кінчай… кінчай…». Величезна гладенька біла форма вперлася в небеса, й запала дивна тиша, усе зникло, я не розрізняла навіть гулу крові у своїх вухах. Так тихо буває перед грозою. Весь цей спекотний шалений гамір зненацька розкрився осердям безбарвної (екран згас) безмовності, разом із тим, готуючись негайно ж судомно стиснутися. І його внутрішній пал відчували навіть приплюснуті до землі долоні, й троянди з колонами, й Гепард, і Гепардик, і кульбаби, й усе, все, мов на палітрі, змішалося в каламутних білястих барвах. І одночасно я відчула, як щось інше, ніби не моє, лопнуло всередині, начебто лопнув трос, що втримував мене в цьому світі. І я з криком помчала в іскристі різнобарвні глибини.

Я отямилася, сидячи на пом’ятому рушнику, захлинаючись розпачливим кашлем. Він стояв навколішки за моєю спиною, міцно обіймав, цілував там, де шия переходила в обличчя.

— Я, здається, щойно скінчила.

— Та що ти кажеш, я навіть не помітив! — він допоміг мені підвестися, почав одягати мене, як дитину, вичищати з волосся глицю та суху траву. І потім, раптово, звідкись через плече:

— Стій. Давай іще раз. Я хочу ще.

Я щось промимрила у відповідь. З моїм уявленням про час, яке настільки похитнулося… Мене могли вже шукати. Мій Гепарде.

— Давай! — і руки знову поповзли під майку.

— Почекай, я на розвідку збігаю, незабаром повернуся.

Я з'явилася до них. Відразу налетіла на імпровізований столик на цеглинах, і весь дорогоцінний арахіс полетів у траву. Мені хотілося грати заблукану нічну тінь із безбарвних лаврів і смужок індигового неба. Я сіла на лаву поряд із татусем, упевнена, що вигляд маю цілком природний. Я простягла руку до відновленого столика й налила собі повну чашку вермуту, що залишився. Випила залпом, не розрізняючи смаку. Потім із почуттям виконаного обов’язку заявила, що йду спати, й попленталася темною стежкою, спустилася вниз до якоря та павукоподібних воріт. Вирішила зрізати шлях і рушила навпростець через кущі. Відразу заблукала, проте виразно відчувала його присутність десь зовсім поряд і, рухаючись виключно за покликом серця, зрештою опинилася в досить глибокій ямі, за всіма нюховими орієнтирами, покликаній бути сміттєвою. Я закричала, й за мить теплі Гепардові руки тицяли мені в обличчя.

— Я ось упала…

Він витяг мене, обтрусив, я сказала кумедне: «Привіт». Він швидко обійняв мене, й ми почали цілуватися.

— Вино пила? — прошепотів він, посміхаючись крізь сутінки. Руки швидко пробралися в штани.

— Ага… П’яниця я гірка…

— Хі-хі…

Козирок моєї бейсболки кумедно таранив його чоло, поки ми цілувалися. Я на мить відірвалась від нього, стягла її та з перебільшеним драматизмом пожбурила в траву. Він солодко зареготав і з небувалим ентузіазмом перекинув мене додолу одним із своїх гадючних прийомчиків.

— О, а ти, поки бігала, то зовсім висохла там… А-а-а-а… Ні… Звичайно, нема…

Через безодню безчасся, перше, що запам'яталося, — це приємна вага, яка повзла від ніг догори по всьому тілі. Він ще спокушав мене, пам'ятаю, як щось настирливе, мокре й тверде манячіло в мене перед обличчям, але я знайшла в собі сили, щоб підвестися, владно натягнути штани й буркнути: «Якось іншим разом».

Похитуючись у казковій ейфорії, рушила крізь тишу й глибоку ніч.

Коли я добрела до Будиночка, їх уже там не було. З жахом, якого, сподіваюся, вам ніколи не доводилось переживати, я, на межі інфаркту, кроками, що запліталися, абияк добулася до маякового дворика.

Батько з сестрою стояли перед нашим парадним, досить п’яні, щоб великодушно пробачити мені, але потім, після чергового бурхливого прощання з Мироською, що ледь трималася на ногах, я почула рвучке, гаряче: «Зізнайся, мерзотнице, з ким була?».

Я прокинулася з жорстокою і огидною раною на спині. Знаєте, як визначити аматорок сексу на природі? У ванній цілий ранок тішила себе дуже сумнівними надіями на приховування слідів бурхливого вечора, однак, по детальнішому розгляді свого начебто розпореного хребта дійшла висновку, що будь-які спроби виявляться малоефективними і єдиною радою залишається така собі легка амнезія:

— Любі мої, мені так зле… Я була така погана! Пам’ятаєш, цей ваш вермут? Так? А я вчора випила чашку й упала, коли додому йшла… Вирішила зрізати шлях, а там на кругляках послизнулася… Пробачте мені… Я більше ніколи не робитиму такого!

Завдяки не зовсім інтелігентному похміллю батько дав мені спокій, а надалі заприсягся ніколи нікуди не брати й не відпускати.

Мироська, щоправда, повисла на руці та все жадала пояснень щодо вчорашнього вечора, яких я затято не давала аж до пообідньої пори, коли зміючка, видно, краєчком вуха зачепила нашу з Альхеном бесіду:

— Ну, як ти, маленька? Нормально все? Помилася?

У мене з’явилося дивне лоскітливе відчуття, що він фальшивить.

— А я коли додому прийшов, Господи, задоволений такий був, і все в мене свербіло! Хо-хо-хо, але знаєш, це був клас! А, так, адже власне, забув у тебе спитати — тобі сподобалося?

— Так, — глухо сказала я, — у мене все волосся в реп’яхах було.

— О! А рушник? — манірна гримаска й нові інтонації. — Я цілий ранок займався тим, що відчищав його від цих «їжачків»!

— То ж бо тебе ранком і не було. Та й на Генералці теж порожньо…

— А я там і не з’являвся, мене дорогою Віктор перехопив, ми разом у Ялту плавали на катері, капці йому нові купувати.

Мені привиділася батьківська примара, і я нічого не сказала, пішла геть від цього фальшивенького хихотіння, від цього монстра, що з тихим жахом дивився на мою поранену спину. Я йшла до останнього пляжу й більше не озиралася.

Мироська підловила мене в найвразливіший момент цілковитого душевного спустошення, і я виклала їй усе, нічого до пуття не відчуваючи.

— Дивно, — сказала вона, — ти ж іще зовсім дитина. Йому повинно бути нецікаво з тобою…

На моїх темно-зелених, військового типу штанях із панківськими заклепками з’явилася загадкова кривава цятка. Ляпка мого розтопленого дитинства.

Залишається ще додати, що ввечері його ТАМ не було. Чого й слід було очікувати.

У мене був чудовий ритуал. Ранкова прогулянка, коли я могла скористатися новацією татусевого виховання (траплялося й таке), що відтепер дарувала можливість насолодитися повноцінною самотністю в мрячній свіжості безконвойного маршруту пустельними, зовсім безгепардовими пляжами. У цей час (з 8:00 до 9:30) всі санаторні маси займалися сніданком і ми внаслідок ранкових сварок частенько не заставали бадьореньких фізкультурників, маючи в своєму розпорядженні зовсім безлюдну й довгу (майже півторакілометрову) смугу вигнутих дугами пляжів санаторіїв «Дніпро», «Україна», «Ясная Поляна» та «Марат». Гепард практично ніколи не приходив раніше 10:00 (хоча бували солодкі винятки).