Отож, цього ранку все було б начебто гаразд, і, як завше, розпочалося тарілкою кислого сиру зі сметаною. Але наша сварка й далі громадилася впоперек нормального життєвого плину, а це засмучувало.

На пляж спустилися під ніжне цвірінькання якихось пташок, під золотаві промені й пронизливу голубінь свіжого неба.

Трохи згодом мала місце розмова не з ким іншим, як із Ксюшечкою-Сюшечкою, якій призначено було цього ранку спуститися до пляжу найпершою та відразу потрапити під артобстріл моїх незрозумілих посмішок. Вона підійшла, привіталася, одним словом, поговорили ми дуже гарно. І моє ставлення до неї раптово (!) змінилося. Виявилося, що вона вчащає в усі ці хіповсько-андерграундові компашки, що й ми з Агнцем (романтика закінчається на другий тиждень — руки в фенечках, хтось цапиним голосом співає «Под Небом Голубым», обмін касетами Джиммі Хендрікса й Дженіс Джоплін, грошей нема, їсти нема чого, трахатися нема де), вчиться разом із ним у художньому технікумі на вулиці Кіквідзе й що найголовніше — відвалює назад у Київ, у це середовище.

У стані фальшивеньких посмішечок і пустої балаканини суперниць застав Альхен, і Сюшечка радісно кинулася до нього, а я підібгала хвоста — й під пірс до татуся.

«Завтра приїде сестра, заляже смуга смиренності, й мине рівно тиждень звідтоді, як я побачила Альхена» — думала я, дрібними кроками пробираючись посипаними гравієм доріжками безлюдної частини «Дніпра». Ми поверталися з пляжу, знову посварені через дурнуватий мій погляд і його безпосередній напрямок взагалі, а також через That One зокрема. Моє мокре волосся чорними кучерями падало на обпечені плечі, й біла бейсболка, подарована на дорогу Агнцем, затуляла майже все обличчя. На очах були незмінні окуляри, й щось пекуче та нестримне вже починало зароджуватися в їх рятівному затінку.

«Підсумки — нуль. Ми поїдемо, напевне, десь 28 липня, після мого дня народження. Приблизно за 40 днів. Але, принаймні, 30 із них будуть ознаменовані торжеством татусевого терору й наповнені гіркими слізьми полоненої Адори. Шкода. Промайнув уже цілий тиждень, і нема чого згадати! Хіба що той поцілунок на пляжі…».

Мені стало тривожно. Якась нова незрозуміла думка кружляла над груповим знімком, де були я, Мирослава з чоловіком і дочкою, Альхен із компанією, навіть Цехоцькі. Якась складна калькуляційна програма починала працювати, і мій мозок уже жадібно винюхував можливу лазівку.

Невдоволений татусь ішов, як звичайно, за 5 метрів переді мною. І сама його присутність — великого, улюбленого (о, це був найстрашніший біль), такого запекло рідного, доводила мене до тихих сліз. Я любила його, й він мені дивовижно заважав. Як же я мріяла жити й приймати рішення за себе самостійно!

Коли ми прийшли додому й розвішали на балконі наші пляжні речі, я повернулася на кухню, де татусь кинув мені якесь мерзенне зауваження. І все. І цього було досить, щоб зіпхнути мене в каскад гірких ридань.

Заспокоювати мене було безглуздо, татусь цим взагалі ніколи не займався. А я заводила себе дедалі новими подробицями свого вільного життя, що не відбулося, і гірко схлипувала, зминаючи під головою кусючий вовняний плед. Від присутності під час приготування вечері мене милостиво звільнили. І коли в мені все вже достатньо занило й запекло, судомно стискаючись від кожного подиху, я почала відчайдушно скаржитися своєму щоденникові, який прихильно простяг свою покреслену клітинками сторінку під несамовитий натиск моєї кулькової ручки.

«…Ми лаємося через усе, що тільки підлягає лайці, й через те, що не підлягає, теж. Сьогодні я дуже забила, й, швидше за все, навіть зламала палець на лівій нозі (задивилася на А.), але коли отримала добрячого прочухана за те, що забула вдома рушника, промовчала, бо намагаюся не завдавати татусеві жодних незручностей. Кожен крок тим часом давався мені з нестерпним болем, і коли ми поперлися в „Марат“, я просилась додому, а мене, природно, саму не пустили, й коли ми йшли, я не могла не скімлити й не морщитися, бо ж бісів палець розпух і тепер горить і пульсує, а татусь психував, що я повільно йду та вигадую всілякі нісенітниці».

«…Що далі, то гірше. Те, про що я зараз дізналася, мене просто вбило. Я пишу й не бачу, що пишу. Мені начхати, бо все одно тут нічого не буде… Від завтра „денного неробства“, моєї солодкої сієсти, цієї нудотної щілини в бетонному паркані навколо мого нещасного життя вже не стане, і з першої до третьої проводитиму час із Зінкою, займаючись англійською — це новий вид платні за наше проживання. Край. Виходу нема. Денне неробство… Скінчилося… finita!».

Уночі я кілька разів прокидалася від тупого гарячого болю, який настирливо пульсував у тумані стомленої свідомості. По нескінченних годинах безперервних ридань я почувалася мов після каторги. Кожна жилка співала своє сопрано, їхній багатотисячний хор переростав у оглушливе ревіння, під яке я й заснула. Годині о третій серед ночі я прокинулась остаточно, сіла серед зім’ятих простирадл, уважно прислухаючись до власних відчуттів. Тут було щось не те, й це «не те» виражало всю мерзенність катування безсонням, болем, який вибивався з загального хору войовничим басом і вдаряв просто в голову. Співав забитий пальчик на лівій ніжці. Мерзотник мучив мене ще ввечері, я плакала переважно саме через цей цілком фізичний біль. Заплющуючи очі навіть на відібрану сієсту, я спробувала вгамувати цю надривно протягливу кісточку.

Потім було якесь забуття, і я прокинулась та виявила, що в моєму липко-червоному сні стогнав не Альхен (а цікаво, як він стогне?), а я. І татусь, який щойно оглушливо хропів, тепер невдоволено крутиться, й срібний промінь місяця надає його бородатому профілеві якоїсь страшнуватої зібраності, стриманої суворості. Зелений промінь маяка падав — Ух-х-х! на поплутане гілля старої фісташки під вікном — і мчав далі. Ялта у воді. Ялта над водою. Небо індигове, із дзвінкими вкрапленнями зірок. Ух-х-х! Я вирішила встати й випити води. Але коли хвора нога ступила на холодні мостини, несподіваний вибух мерзенного болю прохромив мене наскрізь, я ображено схлипнула, згадала на додачу, що я є жертвою надмірної суворості, й знову заходилася тихо напувати слізьми свою подушку, яка відповіла мені лише невдячним мокротинням.

День почався з моєї тричі проклятої згадки про волю й татусевого стомленого рику типу «поки я воджу тебе на море, купую тобі жерти й плачу за твоє шмаття — житимеш, як я сказав». Я розсудливо змовкла, виразно розуміючи, що інших варіантів бути не може.

На пляжі, щоправда, отримала неймовірний дозвіл піти «подутися» в карти з Маринкою (під тентом). Відразу до нас приєдналася й Руда, і я швиденько відіслала її до Альхена із запитанням про необхідність накладення гіпсу. Пальчик розпух і був зовсім червоний, кожен мій крок супроводився нестепним печінням і болісною пульсацією крові, що ніби скипіла.

Ми грали за п’ять метрів від Гепарда, татуся поблизу не було, й лікар Іванов відразу підійшов, із холодним, ах, яким холодним обличчям діловито схрестив руки на грудях, дивлячись ні на що інше, крім причини нашого обопільного занепокоєння, заявив, що «потрібна фіксуюча пов’язка». І додав: «Я б не зачудувався, якби з твоєю ходою незабаром ти зламала не тільки палець». З гордовитим виглядом лікар відійшов, не сказав нічого підбадьорливого, доброго й лагідного, такого необхідного мені в моїй імрайській депресії.

Вільна Сюшечка з нетерпінням очікувала його на своєму лежаку та з виглядом абсолютно вдоволеної людини, з виразним «давай…», запрошувала огепардженого, як ніколи досі Альхена в свої біляві обійми.

Я повинна була зустріти сестру з сімейством на автобусній зупинці в Жимі, а татусь про всяк випадок мав чекати їх на маяку. Близько двох годин я зобов'язана була чергувати сама на сонячній брівці, заглядаючи у вікна авто, що проїздили повз мене. Потім за татусевим сценарієм мав відбутися святковий обід на кухні в Цехоцьких, далі — похід на пляж (резервація, певна річ) і ввечері, з настанням збудливої темряви — невеличкі родинні посиденьки за Старим Будинком, на руїнах давньоримських терм. Я мала право бути присутньою на всіх заходах.