— Через 4 дні. Я вже поїду тоді.

— Так… не пощастило.

— Ну, нічого, ми що-небудь придумаємо.

— Я думаю, що так.

Він говорив, поки я сиділа в нього на колінах, що мені в житті потрібен сильний чоловік, старший за мене, а таких, справжніх, дуже мало. Інакше я буду нещаслива.

Потім було це поквапливе, з придихом:

— Скинь це все з себе! — і моє волосся, що прилипло до губів, а потім рушник, матова тінь і «…найголовніше — це щоб чоловік бачив твоє обличчя…».

Моє малятко, Левеняточко, так, так, о Боже мій… Так, мій скарбе, моє Левеня…

Знову ми всі в реп’яхах. Давай я тебе почищу.

Я витирала його спину й шию, а він міркував над географією нашого фінального побачення. У вікні знову метнулася чиясь тінь, тож приходити сюди було вже небезпечно.

— Між іншим, Генка — він людина наша в цьому плані. В принципі, всю цю годину ми могли б качатися в його машині, на задньому сидінні. Вона в нього з кондиціонером і з усім, що треба.

— Так, шкода тільки, що я їду.

У щоденнику я написала про цей момент: «… з надзвичайною теплотою він говорив мені, про ян-ци й про те, чого він ще нікому не говорив. Мені здавалося, що така близькість буває тільки в дуже люблячих людей. Він обіймав мене зовсім без хіті».

— Коли ти поїдеш, мені тебе добряче бракуватиме. А взагалі… Напевне, тебе мені послали зірки за щось надприродне. Я, мабуть, щось таке зробив… раз заслужив тебе.

А коли Віра займається сексом, у квартирі вирубуються пробки…

І потім, там-таки, на лаві, не зважаючи на шорти:

— Кінчай! Поки не скінчиш, я тебе нікуди не відпущу!

І — «як ти пахнеш… Цей твій запах, він усмоктується в мою шкіру й тримається там днів зо три… Ні, парфуми тут ні до чого, не в них річ — це гормони, в кожної людини є свій індивідуальний сексуальний запах. У тебе він дуже сильний, і якби ми з тобою залягли на місяць, то всі простирадла, всі меблі просочилися б тобою… Ет… якби нам хоча б днів зо три не вилазити з ліжка… Я б пестив усю тебе».

— А хто сказав, що це неможливо? Я ж завжди домагаюся, чого хочу. Завжди. Я хитра… Я вмію чекати… Вмію прикидатися.

— Ні, моя люба… Я гадаю, що це навіть добре, що над тобою зараз такий контроль, інакше, відчуваю, ми б накоїли з тобою якихось великих дурниць… Ой, подумати тільки, що б ми виробляли… Але гарного потрошку. Але я тобі, здається, й так багато дав. Правда?

Повернулась я з заблукаючою посмішкою, про всяк випадок сказала, що біля Великих гойдалок зустріла Анну (адже ж вона закладе, що бачила мене — на сто відсотків), прийняла холодний душ, подрімала над Deutsche Grammatic і вирушила на пляж, займатися Полінкою.

Сидячи на моєму зруйнованому пірсі, раз у раз поглядаючи в тихе Гепардя (всі вони, задоволені, спали), ми розробили зухвалий план:

Вона залюбки приймає всі його наміри й щоб збудити ще більший інтерес, ходить тільки в своєму жовтому бікіні. Вона повинна відповідати на всі його брехні зацікавленим блиском очей. «Але тільки врахуй, подруго, він дуже хитрий, дуже досвідчений мерзотник, врахуй, це поки що найсерйозніша гра в твоєму житті. І ця солодка година розплати — коли ти в найвідповідальніший момент відмовляєш йому і кажеш усе, що ти про нього думаєш» (про те, що момент програшу ще солодший, я вирішила не говорити).

Вона схвильовано блискала своїми мигдалевидними оксамитовими очима, палко кивала, й поправляючи чорне пасмо, солоденько йорзалася, смакуючи цю немислиму авантюру.

Але мені, стомленому, зачерствілому педагогові, мені вже тоді було видно, що навряд чи дівчисько зможе зіграти мою власну роль, навряд чи в неї знайдеться достатньо внутрішньої зрілості, щоб виявитися в чомусь кращою.

Але ми мріяли.

— А ти, Адо, чому ти не граєш?

Я гірко посміхнулася:

— Я ще й як граю. Але він стомився. Я йому набридла. У нас нічия.

Післязавтра я поїду звідси назавжди. Батько після вчорашньої гепардовикривальної бесіди з Анною та після розмови з сестрою по телефону, під час якої вона хвалилася, що вже подала на розлучення — після всіх цих темних, липких ляпок — зрозумів, що його Імрая остаточно потьмяніла. А я своєю обурливою поведінкою геть-чисто перекреслила перспективу нашого подальшого спільного відпочинку.

А завтра в мене день народження. В 14 років Джульєтта закохалася… Чим я гірша?

А післязавтра ми поїдемо.

Назавжди.

Шансів на фінальну зустріч нема. «Я забороняю тобі виходити за межі квартири!» — значить, таки заклала, мій довгоногий, смаглявий Жасмин..

Погано… все погано… Лежачи на пірсі, я все тішила себе різними фантазіями на тему: «Що Сашко подарує Аді на її 14-річчя». Ах, скільки ж я чула від нього про ці непристойні китайські кульки, які є в Сюшки-Ксюшки і які «поки ти ходиш, перекочуються там, усередині». О… Гепарде, та будь-який папірець, піднятий тобою з підлоги, якщо побував у вівтарі твоїх темних рук, стане для мене священним!

«Шкода, що в тебе все так складається, бо пішли б на камені, посмажили б мідії», — сумно казав Макс, обіймаючи мене за плечі.

«А, може, вдасться втекти? Що тобі? Все одно через день поїдеш!».

Я ухильно знизала плечима.

Ніч промайнула в гірко-неспокійній напівдрімоті.

Так трапилося, що мій день народження завжди був дуже похмурим і самотнім святом. Тобто, взагалі не був святом. Через розлучення батьки завжди сварилися, з ким я буду, й частіше вигравав татусь, який із гордовитим обуренням відвозив мене куди-небудь на дачу. Приходили з четверо родичів або його друзів (і ніколи — моїх!), і все було до неможливого тужно. Цього разу мене, поза сумнівом, потішила Імрая за вікном, але батьківська скривджена відчуженість (о, як же йому легко живеться, вічно він на всіх ображається!) вже з самого початку зіпсувала феєричний плин цього дня. Я була напружена до крайньої межі; ми відразу посварилися, і його подарунком можна вважати небажання влаштовувати черговий скандал, а просто неприязне, крізь зуби кинуте: «Я не хочу це більше обговорювати!». Коротше кажучи, до Таньки мені підійти не дозволили (а де ти позавчора був, цікаво?). Втім, коли ми нарешті спустилися на пляж, їх там все одно не було. А потім, коли я засмагала, під свою «Енігму» з торжеством і зловтіхою фантазуючи, як у 16 піду на роботу й сама з рюкзаком і наметом вирушу борознити Імраю в пошуках нового adoreau, мене знову покликали на ім’я.

Усміхнений Гепард махав мені з-за червоного поруччя. Я похмуро кивнула в бік татуся й зробила страшне обличчя. А Демон і не думав іти, а й далі закликав мене широкими гостинними рухами.

— Ну, що таке?! — з серцем заволала я.

А він усе посміхався.

Татусь навіть не повернув голови, коли я з розчепіреними руками спритно пройшла вузькою кроквою, перескочила поруччя й зникла з поля його зору.

— Із днем народження, — урочисто сказав Гепард, поцілував мене в обидві щоки й вручив банку пива та шоколадку.

— Дякую. Тільки я не можу нічого в тебе брати, що я татусеві скажу?

— Що це від таємного залицяльника, і взагалі, це вже не твої проблеми, Левеня. Вітаю, — він лобизнув мене в лобик і змився у свій ранковий підтентовий затінок. Часу було обмаль. Я влаштувалась між скелею і кабінкою та зосереджено вм’яла шоколадку, а по тому, морщачись, із повним солодкого ротом ковтала крижане пиво. Банка була велика, на півлітра, а мене ще нудило від нещодавно перенесеного сніданку (сир зі сметаною).

— Адо, — я здригнулася, і з натоптаним ротом втупилася в Гепарда.

Він окинув мене розчуленим поглядом:

— Сьогодні, після обіду.

— Им-им, — я замотала головою, сьорбнула ще пива й зробила страшні очі.

— Я розумію, сьогодні такий день, і… я все одно чекатиму на тебе біля першого корпусу, як звичайно. Якщо ти не прийдеш, я зрозумію.