І не відводить погляду. Розстеляє на лежаку.

— Лягай, полеж на сонці, зігрійся.

Ці пекучі короткі тіні й спекотна сієста.

Я витяглася й заплющила очі. Його руки легко, ніби маленькі шкідливі павучки, забігали по мені разом із моїми сиротами, намагаючись прослизнути на внутрішню поверхню стегон, а звідтіля ледь вище.

Коли йому це вдалося, мені здалось, що я пірнула в тепле молоко з ваніллю.

П’янке усвідомлення тілесних чарів розгойдувалося маятником над нескінченністю блаженства, що наростало. Я розчинялася у великому духовному просвітлінні — думки, гідні великих геніїв, розморено пливли крізь розсипані блискітки мого екстазу. Я перебувала в світі солодкої оди, приголомшливої симфонії, що її виконував начебто цілий оркестр. Згадайте стрімкий рух пальців досвідченого піаніста, згадайте тремтіння середнього та безіменного над агонізуючою струною скрипки. Тоді ви зрозумієте.

Перше відлуння зефірного (чи, можливо, дуже п’яного) блаженства вже доторкнулося до фізіологічного боку моєї істоти. І зовсім раптово, невимовно підло будь-який рух припинився. Я ж бо знала, що КІНЕЦЬ ще не настав, бо ніщо (пишу з придихом) не здатне змагатися з мрійливою яскравістю, навіть певною кисільною в’язкістю довершеного оргазму.

Адора відчула разючий розрив Альхена в своїх дитячих надрах… Ні… ні… Це не те…

Нелюдським зусиллям волі я змусила себе розплющити одне око й була відразу засліплена яскравим сонцем і чорним гладеньким силуетом трохи нижче.

— Я тебе трішки помучу, гаразд? — сказав він на своє виправдання, начебто просив пробачення, обдуваючи мої обличчя та шию і ледь торкаючись губами до вкритої потом шкіри.

— Годі! — я рвучко сіла.

Він трохи сахнувся й устав. За міліметр від мого обличчя.

— Почастуй мене.

— Обійдешся.

— Не будь злючкою.

Я акуратно цьомкнула його:

— Годі з тебе. Нікуди нам поспішати… Сам казав.

Він теж акуратно присів на своє колишнє місце:

— Єдина твоя вада в тому, що не можеш розслабитися, — мокрий палець поповз по моєму животі, зацікавлено затримався там, де засмага переходить у незасмагу, потім спритно прослизнув усередину, пововтузився там трохи й швидко намацав щось, котре зненацька нахабно кинуло мене в стрімкий каскад конвульсій.

Я намагалася перенести це падіння, від якого забивало подих, якомога стриманіше, але це було мені над силу, і, втрачаючи розум, розмазуючи по уявній палітрі всі свої філософські міркування, я звернулася до всіх, хто міг мене тільки почути:

— Боже мій!!! Я вмираю!!!

— Ой, — скромно сказав Альхен, облизуючи палець.

Загалом, я хочу повідати читачеві, який досі не почав мастурбувати, що наступним випробуванням було щось, заворожливо знайоме завдяки брошурі, написаній сексологом, — «Техніка сучасного сексу», де опис даної процедури починався зі слів: «Закладіть ноги партнерки собі на плечі». Коли це сталося (а мій Гепард сказав: «Зараз я тебе лизну, щоби м’якше було…»), мене добряче струснуло.

— Одна моя знайома сказала, що цього ніколи не забуде.

— Ну, що ж… Побачимо…

Потім він неначе прослизнув у мене, і, мов у дурнуватому анекдоті, я крізь соняшники з олеандрами відзначила про себе, що ручки ж ось вони! Міцно тримають мене. І болю немає взагалі.

— І все-таки ти мене трахнув, — прошепотіла я.

— А тобі що, не подобається?

Кінець спектаклю був увінчаний знову тією ж таки «божевільною китайською штукою».

Обійшлися без аншлагів — годинник свідчив, що промайнуло 240 неможливих хвилин звідтоді, як я перестрибнула межу неприпустимого (разом із балконним поруччям).

— Я хочу, щоб тобі це наснилося… — казав він, дивлячись, як я вдягаюся.

— Проведи мене краще до «Ювілейного».

— Якщо ти мені тільки скажеш, що таке «Ювілейний».

— Жимська прохідна.

— Ні. Я не хочу, щоб нас бачили разом.

Коли ми йшли квітучою «Жемчужиною», до судом щасливі (а я — ще й голодна), Альхен попросив мене познайомити його з моєю сестрою. Точніше, це я спочатку запитала (очікуючи на свою адресу пориву казкових лестощів) про його перші враження від блондинистої пуританочки. А вони, ці враження, виявилися досить несподіваними.

— Врахуй, Сашку, я вже дещо розповіла про тебе.

Альхен притяг мене до себе й радісно поцілував у лоба:

— Молодчинка!

— А ти чому не скінчив?

— Тебе бережу.

— А міг би й…

— І себе теж… А їй… Скажи їй знову про мене всіляке таке… Гарне. Адже її чоловік незабаром поїде? Так? Знаєш, що ми зараз влаштуємо — давай-но прокрутимо одну аферу!

— Як це?

— Давай-но я прилюдно пофліртую з нею, та так, щоб усі по-справжньому переполохалися й начисто забули про тебе. І тоді, з Божою поміччю, в тебе з’явиться більше волі.

Я аж вереснула на радощах.

— Я робитиму з нею деякі… е-е-е… не зовсім етичні маніпуляції, а твоє завдання — якомога більше лестити їй, обсипати компліментами.

— Як це?

— Кажи їй, що вона сексуальна, що в неї гарне тіло, гарні груди. Це буде добрячий шок! Дуже корисний, між іншим. Скажи їй, що вона мов алмаз, який потребує обробки…

— Авжеж, обробляти вмієш… А як я поясню їй свій захват? Нашою близькістю, чи не так? Може, ще розповісти про наші сьогоднішні вправи?

— Кгм. Обов’язково. Тільки трохи згодом. Ось побачиш!

Я сказала, що він божевільний.

— Нам потрібно з тобою частіше бачитися.

— Тоді приїдь до мене в Київ.

— Ну… Я там був у 1987 році, до однієї подруги в гості їздив, і більше туди не хочу.

— Тоді нічим допомогти не можу.

— Це був гарний секс…

— Справді?

— Ну, а який секс може бути з такою дівчиною, як ти? Гарний — не те слово… Дякую тобі, що ти є на світі… — він підніс мою руку до своїх губів, розгорнув долонькою догори й поцілував між великим і вказівним пальцем.

Вони повернулися за 30 хвилин по моєму приходові. Ніхто нічого не помітив, хоча я так і не змогла довести себе до звичного заземленого стану. Послалася на природне жіноче нездужання, лягла в ліжко близько шостої. На пляж ми не пішли — небо безнадійно затягло хмарами (значить, грім там, на Генералці, мені не почулося!), й до того ж, після Ялти всі жахливо стомилися. Ах, як разюче відрізнялася їхня втома від моєї!

Я прокинулась від оглушливого (мов оргазм) грому, й очі відразу засліпило черговою кривою стрілою блискавки. По підвіконню тарабанив дощ, в кімнаті стояла прохолодна темрява. Сон мене більше не затримував, я сіла на своєму дивані, підносячи руки, думки, почуття і всі свої прихильності в безсловесній, прекрасній молитві всьому тому, що тільки мало якесь відношення до моєї появи на світ. Це було щастя буття, я впивалася ним, я любила зараз не себе, а саме життя — таке квітуче, таке щедре, таке солодко-неповторне. Воно було в мене одне, зате воно було моє, і це просто обов’язок кожної істоти — брати від життя по максимуму. І ще я люблю — полум’яно, нестримно, майже до сліз — цю священну землю, мою Імраю, це небо, що грає зараз тріумфальну оду на мою честь.

Я спробувала пригадати, коли ж у мене ще був такий особливий настрій. Спогади запліталися, зміїлися, всі були досить яскраві, щоб звернути на них увагу, але один, особливо дорогий, вирвався на перший план і я, зрештою, ретельно оглянула його та прийшла до раптового, воістину дивного висновку, що СЬОГОДНІ ДВАДЦЯТЬ СЬОМЕ ЧЕРВНЯ (а 28-го накрилося наше побачення на Капітанському містку два роки тому). Різниця в 24 години практично нічого не значить. І ця ніч — ніч мого другого народження. Саме два роки тому, на розпеченому бетоні народилася руда зіпсута істота на ймення Адора. Ні, 24 години — це ніщо в могутній руці долі!

Вранці була моторошна погода, а на хустинці, завбачливо вкладеній у трусики на ніч, — червона краплинка. Плач бідного єства за втраченою цнотою (дивно, але вчора крові не було взагалі).