З короткою сивою борідкою дід, вйокнувши на буланих конят, бадьоро гукнув до жінок, що сиділи на возі:

— Ану, бабоньки, веселенької!

І одразу ж легко злетіла пісня:

Підтягнув дід:

Мовчала тільки дівчина з рудими косами, що підсіла на хуру у Вілянському лісі. Вона всю дорогу тільки те й робила, що теребила в руках стебла зеленої конюшини, обривала з неї листочки і пускала на вітер.

— А що, дівчино, гадаєш? — запитав дід, усміхнувшись.

— Гадаю.

— Він тебе кохає, повір мені. Всі руді щасливі, запам'ятай.

— Дякую. Я це сама знаю.

І знову дівчина заходилась обривати листочки з конюшини. На повороті в Турове вона скочила з воза і почимчикувала стежкою, що змійкою бігла аж у саме Залужне. Селяни, побачивши її, шепотілися між собою, що, мовляв, знову припленталася попова Сонька, на лихо батюшці і залужанам.

Сонька відчула на собі недобрі погляди односельців, та на них не звертала ніякої уваги. Зайшовши до рідної хати, не привіталася, а лише гримнула на своїх менших братів і сестер, щоб щезли з її очей, а сама взяла з мисника глечик молока, кусень хліба і жадібно стала їсти.

Зайшли, певно, з городу, батько й мати.

— Добридень, Сонько, — привітався піп.

— Надовго? — спитала мати, схрестивши на запасці зашкарублі, в землі руки.

— А ви що, вже не батюшка й матушка, а прокурори? Запитання ваші якісь підозрілі.

— Ти все ще тягаєшся з тим людожером Хмарою? — запитав Соньку батько.

— Замовкніть, бо не пошкодую й цього глечика! — пригрозила дочка, і піп з матушкою наполохано шмигонули до хати.

Набравши в сумку харчів, Сонька пополудні вирушила у Вілію, щоб, за завданням Хмари, зустрітися з тутешнім попом Оникієм, в якого мала дізнатися, чим тут живуть і дихають Жовтобрюх і Дикий. Хмара хоч і вважав їх найвідданішими йому людьми, але все ж, як і інших керівників бандитських груп, постійно перевіряв.

З Оникієм Сонька зустрілася в його будинку. Піп наказав матушці спустити з прив'язу обох собак, щоб ніхто не ввійшов навіть у двір, а сам зачинився з дівчиною в окремій кімнаті і докладно почав розповідати все, що знав. А знав він багато: і про поїздки Чернухи в місто, і про Симона Колибу і його перевірку Диким, і навіть про Петльованих. Від пильного попівського ока нічого не втаїлося. Сонька все запам'ятала і рано-вранці покинула Оникієву господу.

Небокрай ледь зажеврів. Мало пробудитися сонце. Завжди цієї пори Яремова «сотня», яка за весну дуже поріділа і тепер нараховувала біля сорока бандитів, ще довго ніжиться в схронах, а сьогодні уже гула, мов ті розбурхані джмелі. Більшість бандитів не лягало відпочивати зовсім. Озброївшись пістолетами та обрізами, бандити чатували, щоб з табору не міг вислизнути жоден. Приводом до невдоволення поміж бандитами стала чутка, що Ярема обділяє своїх, привласнює награбовані коштовності і начебто збирався втекти за кордон.

Щоб достеменно вияснити це, бандити послали кількох своїх на хутір Вербовий за безвухим Климом, який мав підтвердити зраду їхнього ватажка. Клим прибуде з години на годину. Байдужий до всього, що тут коїлося, був лиш Яремів заступник Павло Жигайло. І тільки з того, як він палив цигарку за цигаркою і наче аж пожовтів від тютюнового диму, можна було здогадатись, що й він нервує.

Та Жигайлу нічого боятися, бо не взяв собі ніколи й ламаного гроша. Все, що грабував, клав у спільну касу. Сновигає лісами не один, не два роки підряд і за цей час втратив усе — жінку, дітей, справжніх друзів. Колись, у студентські роки, мріяв стати істориком, а згодом, піддавшись ідеї про «вільну Україну», приєднався до бандерівців. Тепер назад вороття немає. А як йому остогидло все, як часто йому хочеться вихопити свій парабеллум, з яким не розлучається, і розрядити його в цього ж Ярему, у крайового провідника Хмару, в його підлабузників Жовтобрюха й Дикого. Всі, хто його оточує, йому ненависні, бридкі, і найогидніший, здається, він був сам собі. Що ж має робити? Чи є вихід з цього становища? Ні, Жигайло його не знаходив. А тому спільники так часто бачили Павла задуманим, аж чорним, і, може, в цьому було якесь незрозуміле протиріччя. Жигайло був жорстоким. Що ж він скаже сьогодні? Що вимагатиме від свого дружка?

Гінці з Вербового щось затримувались, і бандити занепокоїлись. Нарешті, в таборі з'явився той, на кого чекали, — безвухий Клим. Він, як завжди, був химерно одягнений: в якихось розлізлих личаках, в драній сорочці. На новачків Клим справляв враження божевільного. Та бандити знали його, як принципового, розсудливого вуйка, котрий ніколи не обманює. На минулому тижні він ненароком підслухав, як бандитський ватажок Ярема вмовляв одного лісника, щоб той допоміг йому переправитися за кордон. Про це Клим тут же сказав бандитам та ще й натякнув, що в Яреми є скарб, який він приховує від хлопців. Тут і почалося: бандити взяли свого ватага під варту і стали його допитувати. Ярема не витримав і видав приховане золото. Але присягався, що ці скарби тримав як недоторканий запас для всіх, «на чорний день», мовляв.

Безвухий привселюдно повторив те, що говорив раніше. Це ж саме ствердив лісник, в якого Ярема просив допомоги переправитися через кордон. Почувши це, бандити в один голос вирішили: «Скарати!» Та останнє слово залишалося за Павлом Жигайлом.

Жигайло, приземкуватий, м'язистий чоловік, підійшов впритул до зв'язаного Яреми.

Допаливши цигарку, аж здалося, зашкварчала вона йому на масних губах, він вп'явся в Ярему каламутним зором.

— Я не заступлюсь за тебе жодним словом… Бо ти боягуз. Смаленим запахло, то ти ноги на плечі — і поминай як звали? Смерть свою ти знайшов своїми хитрощами… Смерть тобі!

Кілька бандитів мерщій навалились на свого колишнього ватага, потягли в кущі. Розляглось кілька пострілів. З Яремою було покінчено. «Отак і мене колись», — болісно поморщився Жигайло.

— Треба й самого Хмару перевірити, — загули бандити. — Він теж з таких… Сам навтьоки, а нас — на згин… Ходімо до нього!

Жигайло сидів на пеньку, важко похиливши голову. В душу закрався сумнів. Чи варто піддаватись бунтівливій юрмі? Може, похід до Хмари — то смерть усім? Хтозна, що чекає їх попереду. А може, сьогодні — початок нової, зовсім не такої, як колись, борні? З ким? За що? За які ідеї?..

Павло встав з пенька й спокійно, але голосно сказав:

— На Хмару треба напасти зненацька, якщо не хочемо слідом за Яремою в царство небесне. З табору ніхто не чкурнув?

— Ніхто! — певно відповіли дозорці.

— Тоді на лошаків і за мною!

Ніхто не помітив, як Іван Чернуха, що був зв'язковим між бандами Жовтобрюхи та Яреми, спершу відстав у густій хащавині, а вже потім через перевали, навпрошки помчав до Хмари, аби попередити його про небезпеку.

Віз, на якому з сіна виглядали глиняні макітри, горшки, миски, глечики, баньки та всяка гончарна всячина, тихо поскрипував, розбиваючи колесами грузький пісок. Погонич, зігрітий ранішнім сонцем, дрімав і лише зрідка вйокав на гнідих пристаркуватих коней, що знехотя переставляли ноги. Ззаду на возі, спустивши аж до землі порепані ноги, сидів у благенькому піджачку зарослий чоловік, якому можна було дати п'ятдесят, а то й всі шістдесят років, і посвистував. То був Митрофан Дикий. Підлікувавшись, але ще з ціпком у руках, він їхав до лісу — віз на прийом до Хмари Сокруту, який сидів поруч. Коли в'їхали до лісу, Митрофан спинив коней, зав'язав Тарасові очі.

— Нащо? — обурився Тарас.

— Так треба, — спокійно пояснив Митрофан. — Порядок такий…

Тарас зрозумів: Дикий не мав права показувати дорогу до головного схрону людині, яку ще не благословив сам Хмара.