Та занепокоєння батьків було марним. Дочка якось, зовсім неждано-негадано для Насті і Дмитра, привела в дім молоденького і вельми принадного лейтенанта міліції. Познайомились. Виявилось, Сашко Басенко приїхав сюди з Донецька приборкувати бандерівців. Всяких цікавих пригод, пов'язаних з роботою міліції, хлопець знав безліч. І полюбляли Петльовані їх. Часом Петльованих бентежив острах, і тоді вони радили Сашкові, майбутньому своєму зятеві, покинути роботу в міліції, найти собі більш спокійне місце, наприклад, у механічних майстернях. Де там! І слухати не хотів. Що то молоде-зелене! Йому б на герць з ворогом і не менше.

І чи то хтось дослухався до Сашкової душі, чи просто йому поталанило, але його було зараховано в «десятку» Марчука. Таємнича «десятка»! Скільки надій було пов'язано з нею в Басенка. Він був переконаний, що тренують їх для якогось особливого завдання. І радість полонила його. Іноді хотілося про це сказати Мальвіні. Але Сашко добре усвідомлював, що можна говорити, а що ні. Він нічого не сказав Петльованим і в останній день свого перебування з місті. Просто того вечора ходив з Мальвою вулицями довше, ніж завжди, а коли стало зовсім поночі, сказав, що завтра його тут вже не буде і він, мабуть, довго не зможе написати їй листа.

Він ще не знав, що вибір випав не на нього. Про це Басенко дізнається значно пізніше, а зараз він був упевнений, що йому доручать велику і небезпечну місію.

Коли набридло ходити затихаючим містом, він запропонував Мальві піти на квартиру до секретарки відділу карного розшуку Ради Волосюк. Вона жила сама в невеличкому одноповерховому особняку, що лишився їй у спадщину від батьків, яких ще в сорок п'ятому році замордували бандерівці, вимагаючи у них золота.

Рада, хоч було вже за північ, ще не спала.

— Пізненькі гості, — здивовано зустріла вона їх, — але добре, що завітали… Бентежно якось в самоті…

— Чого ж бо? — спитала Мальва.

— Хтозна… Може, Стендаль винен… Оце щойно закінчила його «Червоне і чорне».

— І мені бентежно, хоч ми і вдвох… Ондечки Сашко завтра вранці кудись їде і не каже, куди й що. Та й не обіцяє листів писати…

Сашко докірливо глянув на неї:

— Я ж сказав, не можна, певно, звідти буде писати. Розумієш, є в міліції така робота. А якщо трапиться нагода, прилечу до тебе. Обов'язково прилечу…

— Аж заздрість проймає од таких палких освідчень, — усміхнулась Рада. — Може, з нагоди прощання вип'ємо по чарці, поспіваємо? Нащо журитися марне?

Вже озвалися треті півні, коли Олександр і Мальва врешті попрощалися.

Рада ледве встигла зачинити за ними двері, як почула обережний стук в шибку. Підійшла до вікна і побачила знайому постать. То був колишній її однокласник Іван Чернуха. Він був у формі старшого лейтенанта міліції. Не так давно він мав на погонах дві зірочки, а тепер — уже третя. Мабуть, непогано йдуть у хлопця справи. І хто б міг подумати, що з цього задири, в якого батько згорів від горілки, а мати пішла світами, буде щось путяще? А є, як видно. Дарма в міліції, як кажуть, зірок не дають. Все-таки не помилилася у ньому Рада, коли ще в школі таємно від учительки і подруг поглядала на нього, милувалася його чорними кучерями, жагучими очима.

Нині він вряди-годи навідувався до неї. Спочатку Рада почувала себе досить непевно: про одруження мова не заходила. Але ж вони люблять один одного! і хіба цього замало, щоб бути щасливою?

— Не чекала, Іванку, — пригорнулась до нього Рада. — Ти, як легіт, прилетів несподівано. І знову, мабуть, на якусь часинку…

— Еге ж, вгадала, — вивільнився з її обіймів Чернуха.

— А чому б тобі не розпрощатися з Ровенщиною? Нам гарні працівники теж потрібні…

— Ні, буду вже там. Бо тут мене кожна собака знає, як Чернуху-лобуря, і раптом я міліціонер!.. Та й справи у нас йдуть краще, ніж у вашого Максименка. Ви товчетесь на одному місці і край. А наш карний розшук весь час затіває то одну операцію, то іншу. У нас вже й не чути бандерівців. А тут…

— Наші теж не сидять без діла, — не витримала Рада. — Щось замислили.

— Що саме?

— Та, звідки мені знати? В усякому випадку не млинці їде кудись завтра продавати лейтенант Басенко. Видно, проляже йому дорога десь аж в бандитське лігво…

— Це той тип, що зустрічається з Мальвою?

— Він. Оце лиш був з нею у мене…

— Ти бач, який спритний! Може, й на тебе оком кинув?

— Про що ти, Іванку? Він з Мальви очей не зводить…

— Такі всюди встигають, — буркнув Чернуха. — А бандерівці його зразу ж розкусять… Бо, здається мені, він абсолютний нікчема, цей ваш залицяльник…

— Ваш? — здивовано перепитала Рада.

— Еге ж, — похмуро мовив Чернуха. — Довго, мабуть, шукав, де б розважитися з дівчиною… І привів до тебе…

Рада допитливо глянула на нього. Ревнує? Отже, любить! Дурний-дурний, Іванку…

— Залишишся?

— Ні. Я лиш побачити тебе забіг… О дев'ятій маю бути вже в Ляхівцях…

— Зараз чотири…

— Все одно піду, — рвучко підвівся Іван. — Мене не проводжай. Сусіди можуть помітити, почнуть різне про тебе теревенити…

Він хотів до схід сонця вислизнути з міста, загубитися в перелісках. Його шлях лежав не в містечко Ляхівці, як сказав Раді, а в глухий хутір Вишневий, до старости церкви Василя Тетері, якого в бандитських колах знали як Жовтобрюха. Саме він і відряджував свого відданого бандита Чернуху у місто з особливими завданнями. Та не часто Іванові вдається роздобути путящі вісті. Повідомлення Ради про від'їзд Басенка мало особливу вагу. Тетеря, без сумніву, буде задоволений.

Чернуха не помилився. Тетеря, уважно його вислухавши, довго гладив черево і мружив маленькі чорні очі — перша ознака: він думає над чимось важливим.

— Так, так… — нарешті сказав він. — Треба негайно з цього комедіанта роздобути картку.

— А я вже роздобув, в альбомі Ради. Ось вона.

— Ну й спритний ти легінь. Ой, файний, — похвалив Чернуху Тетеря. — Що ж, приготуємо для гостя належний хліб-сіль. Приготуємо… А ти, Йване, підбирай собі хлопців, одягни їх у міліцейську форму і знову — гайда у місто. Треба в цієї лярви Петльованої видушити все, що знає про Басенка. Не може бути, щоб він їй не сказав, куди його конкретно відрядили і з яким завданням.

Марчук прийшов додому о сьомій вечора. Жінка, що звикла його зустрічати пізньої ночі, стурбувалась.

— Щось трапилось?

Лука кілька хвилин мовчав, а коли трохи відлягло од серця, сказав, що Максименко відправляє його назад, у Дніпропетровськ.

— Слава богу! — зраділа жінка. — Нарешті вирвемось з цього пекла…

— Тобі слава богу. А я не хочу. Коли тут скрізь кишіли банди, тоді потрібен був Лука Юхимович Марчук. Аякже, без нього не обходилось. І зараз я підготував людей, так би мовити, для останнього кидка на ворога. І вже я не потрібен. Звісно, коли не буде тут Марчука, вся слава дістанеться Максименку… Ні, не на того натрапив. Я не мовчатиму. Завтра ж поїду в міністерство. Завтра ж…

Тарас Сокрута тим часом з палицею в руці спокійно мандрував лісами, долаючи щодня десятки кілометрів важкого шляху. Іноді зустрічалися невеликі хутори, які Тарас здебільшого обминав, а коли й заходив, то лише для того, щоб роздобути якийсь харч. І знову в дорогу.

Нарешті Сокрута дістався села, яке його найбільше цікавило. Була ніч — хоч око виколи. В хатах не світилося, лише на краю села, під лісом, Тарас помітив дерев'яний, з високим дахом будинок, вузькі різьблені вікна якого відганяли од себе морок яскравими пучками світла. Підійшов ближче, постукав у двері. У відповідь пролунало кілька приглушених пострілів, мов пастух ляснув батогом, і з дверей зі свистом полетіли маленькі тріски.

«От гади! — подумки лайнувся Тарас, притискуючись до гранчастих, тесаних з бука одвірок. — Так можна загинути ні за цапову душу. І від кого? Од якихось боягузів!»

— Пане господарю! Не дурійте. Пустіть бідного подорожнього… — загукав Сокрута, гупаючи у двері ногами. У колибі зашепотіли, і незабаром забряжчав засув, відхилилися двері.