Тарас усміхнувся далеким видінням, відчув, як поволі поринає в паморочливу хвилю сну.

За якусь мить лячно підхопився, відчувши над собою чиєсь легке дихання. Розплющив очі. Над ним, у білій, з пишним мереживом сорочці, схилилась Гелена.

— Ти?! — здивувався Тарас.

— Я…

— Що сталося?

— Нічого, — Гелена приглушено засміялась. — Нічого не сталось… Просто прийшла до тебе… Ти не бійся, мій кадуб спить, як убитий… Ти повірив йому?

— У що повірив?

— Що у мене було щось з тим Томасем… Адже казав він тобі таке? Що помстився йому…

— Казав, — зізнався Тарас, розмірковуючи, чи не прислав її оце сам Тетеря, аби вивідати усе про нього. — Але що мені до того?

— Байдужа я тобі, — зітхнула Гелена. — А ти мені — ні!.. Чую я, що не такий ти, як вони всі… Не такий і край!

— Ще гірший, — жорстоко мовив Тарас. — Якби Томася не прикінчив твій ревнивець, то я б це зробив… Та й Василя б не пощадив… Адже в такій каші один закон: хто кого…

— Неправду кажеш, — м'яко мовила Гелена, горнучись до Тараса. — Ти не їхнього поля ягода… Я це зрозуміла одразу… Не бійся, Василь не такий тямущий, має тебе за бандюгу… А прийшла я тобі сказати правду про них… Про Василя і Томася… Скарб вони ніяк не могли поділити. То давня історія… — Гелена зашепотіла йому на вухо, обіймаючи гарячими руками розкуйовджену Тарасову голову…

— Цікаво! — хрипко мовив Тарас, вислухавши її розповідь. Одсунувся, і вона сиділа пригнічена, роздосадувана його незворушністю. — Спасибі за правду, якщо це так. Завтра у Василя спитаю…

— Він вб'є нас обох! — відсахнулась Гелена. — Тебе — щоб не було нового свідка, котрий знає про скарб… Мене — за те, що приходила до тебе і сказала…

— Порозуміємось, — буркнув Тарас, вдаючи абсолютну безтурботність.

— Невже я помилилась в тобі? — спитала Гелена і тихо заплакала.

— Авжеж, помилилась! — глумливо відповів Тарас.

Мальва, зовсім як школярка, розмахувала портфелем і наспівувала якусь веселу пісеньку. Ще б пак! У неї радість: здала останній екзамен літньої сесії, і попереду кілька зовсім вільних тижнів. Дорогою пристав до неї бездомний пес, котрий, вихляючи хвостом, просив чогось поїсти. Дівчина спинилась, одкрила портфель, знайшла свій сніданок, який мати дбайливо загорнула в хустину, кинула окраєць хліба приблуді. Пес миттю проковтнув його. Спинився, очікуючи нової подачки. Не дочекавшись, побіг слідом за Мальвою. Біля цвинтаря зупинився, поскімлив і знехотя побіг назад.

— Ех, невірний! — докірливо гукнула Мальва в сутінки. — Злякався невже? А я нітрохи не боюсь ходити тут… Чого мені боятись?

Вона бадьорилася зумисне. Хоч і ходить вже п'ятий рік цією дорогою через цвинтар, та кожного разу, коли засутеніє зовсім, млосно стискається серце. Тут тиша якась особлива. І кроки, ген, як моторошно відлунюють у цій гранітній хащі надгробних плит.

Пройшла трохи і спинилась. З'явилось якесь лихе відчуття, що хтось причаївся за спиною. Прислухалась. Суха гілка тріснула ззаду. Мальва рвучко обернулася. Не встигла й крикнути. Хтось кинув їй на голову ковдру, колючою тканиною затулив рота. Вона вся заборсалася, але марно. Отримала в груди такого стусана — аж здалося, що спинилось шалено калатаюче серце. Принишкла. Відчула, як її, туго загорнену в цей ковдряний сповиток, кудись несуть.

В якомусь старому склепінні, де нудотно пахло цвіллю і старим мотлохом, її врешті розв'язали. Блискотіла свічка, од якої на брудних стінах метались страхітні тіні. Мальва ледь спромоглася розгледіти двох дебелих чоловіків, що стояли напівзігнуті над нею, одхекувались.

— Хто ви? — мовила Мальва тремтливим голосом. — Що вам потрібно?

— О-о, нам потрібно не так вже й мало! — реготнув один з незнайомців. — Сповідатися будеш, міліцейська хвойдо… Куди поїхав твій лягавий, з яким завданням?.. Скажеш все, як на духу, — пальцем ніхто тебе не торкнеться…

— Я ж нічого не знаю, — розгублено мовила дівчина.

— А хто ж знає? — замахнувся на неї здоровань. — Говори! — Кілька лютих ударів ногою в груди, в голову, і Мальва втратила свідомість. Коли прийшла до пам'яті, почула хрипкий голос.

— Раджу подумати… Коли не скажеш нічого про Басенка, кабиця буде твоїм старим. Підсмалимо як поросят… Ну! Говори!

— Я ж нічого не знаю, — простогнала Мальва. — Заклинаю усим святим: не чіпайте батьків… І вони нічого не знають.

Лавина лютих ударів зринула на безборонну дівчину.

— Може, й справді не сказав їй? — засумнівався один з бандитів. — Прикінчимо чи сама здохне? Хай, мабуть, конає… А тепер гайда смажити старих бовдурів.

Ці слова Мальва сприйняла вже крізь темний морок непам'яті.

Садиба Петльованих згоріла дотла. Даремно гончарівці бігали навколо палаючих будівель і прагнули врятувати зачинених господарів.

На Мальву випадково натрапив цвинтарний сторож. У ній ледь жевріло життя. Тільки через кілька тижнів дівчина спромоглася встати з лікарняного ліжка й вийти на вулицю.

Якось її провідала Рада. Подруги мовчки йшли яблуневим садом, що прилягав до лікарні, і важко було зрозуміти, що було в кожної на думці. Мальва несподівано спитала:

— Ти нікому не говорила, що Сашко іде у відрядження?

— Нікому… А хіба що? — уважно глянула на неї Рада.

— Розумієш, ті звірюки звідкись довідались, що його посилають кудись з особливим дорученням…

— Он воно що! — вражено зупинилась Рада. — Стривай, я, здається, Чернусі говорила тоді ж, після ваших відвідин…

— Давно він у тебе був?

— Після того вечора не навідувався… Він же далеко.

— Важко у це повірити, але про Сашковий від'їзд знали тільки ми… Ну, і твій Чернуха, виявляється, теж.

— Ні-ні! — категорично заперечила Рада. — Іван надійний… Він же колега твого Басенка. Ні! — не дуже вже й певно мовила вона. — Може, сам Сашко кому обмовився…

— Важко тепер судити, — сумовито мовила Мальва.

— Тобі треба взяти себе в руки. Горю твоєму вже не зарадиш… Згодом все з'ясується… Слідчі працюють зараз, може, й натраплять на слід бандюг… Тримайся! — спробувала втішити подругу.

Василь Тетеря нервував. Тільки зайвого гамору наробили його хлопці, а нічого путящого не розвідали про Басенка. Мабуть, і справді Мальва нічого не знала… Але так чи інакше, а подівся кудись один з працівників карного розшуку… Десь вже, може, й нишпорить… А що коли замість Басенка підісланий сюди цей Колиба? Не ликом шитий Максименко, не ликом! Він, як пити дати, міг пустити лжеінформацію, що засланий Басенко, і навіть відіслати його кудись, а замість нього направити іншого. В усякому разі, будь він на місці Максименка, саме так зробив би… Ага! Тоді, можливо Колиба і є той… Ну, ну… Стривай! Але ж він до нас не просився. Це я вмовив… Ну й ситуація!..

— Як ти її розцінюєш, Митрофане? — виклав свої сумніви Тетеря своєму поплічнику Дикому.

— Бісова ситуація. Ось що можу відповісти. Може, його вкокошкаєм та й годі!

— Ні! Коли він справді по духу і крові наш, — це ж знахідка! Такий замінить десяток наших найвідчайдушнійших.

Тетеря замовк, ледь чутно, спокійно і перевальцем пройшовся світлим й просторим схроном, що був під церквою.

— Пропоную влаштувати йому перевірку, — сказав Тетеря.

— І ось яку…

…Чорний «вілліс» звернув з битого шляху і, лишивши по собі вервечку з сірого пороху, вискочив на зелену долину, що прилягала до гірської річки, і зупинився. З машини вийшли майор міліції Максименко і капітан Марчук. Тримаючись за гілля лози, вони зійшли до річки. Мовчали. Максименко знайшов собі забаву: кидав над річкою маленькі камінчики і рахував, скільки разів вони торкнуться води. Краєм ока стежив за Марчуком. Той палив цигарку, вдаючи, що йому дуже смакує їдкий дим. Коли він кинув у воду недопалок, Максименко спитав:

— Ну, як, трохи заспокоївся?

— Наче. А ви не маєте на мене образи? — в свою чергу спитав Марчук. Цим натякнув, що їздив у міністерство, скаржився на Максименка, який хоче відправити його у Дніпропетровськ.