— Чи ображаюся? — перепитав Іван Васильович. — Ні. Міністрові, певно, видніше. Я — солдат. Можливо, й помилився, вирішивши відрядити тебе. — Майор кинув ще один камінчик у воду і додав: — Зараз потрібно про це швидше забути і працювати. Є перша ластівка від Сокрути.
— Про що? — Марчук глянув на Максименка.
— У селі Вілії він познайомився з Жовтобрюхом. Виявляється, його прізвище Василь Тетеря, смирний церковний староста. А ми гадали, що він з лісу не виходить…
— І все?
— Тарас повідомив цікаву історію: недавно Жовтобрюх прирізав свого спільника Томася, з яким начебто, 1939 року пограбував у нашому місті банк. Вже перевірено. Справді, такий злочин був. Великі цінності потрапили в руки цього бандита. Наш обов’язок — повернути народні багатства народові. І ще одне: тут лишилася сім'я Сокрути. Приглянь за нею, можливо, потрібна якась допомога.
— Я думаю, Іване Васильовичу, що жінку й хлопчика потрібно негайно відправити назад у Запоріжжя.
— Не зміг умовити, — зізнався майор.
— Силоміць!
— Ну-ну! — Максименко спохмурнів. — Не смій! Коли вона тут, їй здається, що вона поряд з ним. Ось їй і легше… Я її розумію. Краще, мабуть, для безпечності поселити її в місті, а не на околиці.
— Буде виконано, товаришу майор! — Марчук виструнчився.
— Може, скупаємось? — Максименко поклав руку капітану на плече, підкреслюючи, що це прогулянка і виструнчуватись тут зовсім ні до чого… — Парко як! Знову, мабуть, злива буде…
Цього ж дня Тарас на галявині Вілянського лісу за рекомендацією Жовтобрюха зустрівся з керівником місцевої банди Митрофаном Диким.
Бандит запропонував Тарасу взяти участь у нападі на пункт дільничних міліціонерів. «Один з методів перевірки, — здогадався Тарас. — Ну й підступний же цей Тетеря!..»
— В принципі я згоден, — без вагання відповів Сокрута.
— Чому в принципі? У мене хлопці надійні, діло своє знають…
— Тоді навіщо я?
— У нас закон: випробувати свіжу людину у справжньому ділі. Добута зброя в бою — зброя честі…
Тарас рішуче простягнув Дикому на знак згоди руку.
Розпрощавшись з Диким, Тарас замислився. Ось тобі перші непередбачені обставини, про які говорив майор Максименко, Ситуація складна. Відмовитись — означає демаскувати себе. Це — смерть, це невиконане завдання. Піти і не діяти? Але за ним будуть пильно стежити. Де ж вихід? Доведеться йти. Потрібно лише негайно попередити Максименка. Може, щось придумає… Погано, що Дикий не назвав ні місце нападу, ні час проведення бандитської акції.
…Шифровку від Сокрути Максименку принесли десь опівночі. Майор ще був на роботі. Прочитавши нове Тарасове повідомлення, він негайно оголосив тривогу для всього особового складу обласного управління міліції.
— Товаришу Марчук, виклич Ляхівці, попередь начальника районного відділу держбезпеки і начальника міліції.
Капітан вийшов з кабінету, але незабаром повернувся. На його обличчі — неприхована розгубленість.
— Що?! — стурбувався Максименко.
— З районом зв'язку немає: лінія пошкоджена.
— Спритно діє церковна криса! — спохмурнів Максименко. — Всі на коні і за мною, — наказав він. — Треба встигнути.
Напад на відділ міліції був призначений на другу годину ночі. Тарас до останньої хвилини чекав поради чи підмоги від Максименка, але так і не дочекався.
Лив, як з відра, дощ, шарпав дерева холодний вітер. Тарас у гумових чоботях шльопав гливкою дорогою, наближуючись до міліцейського будинку, розташованого на околиці містечка. Поряд з Сокрутою важко йшов Дикий з кількома бандитами. Інші ще засвітло проникли в містечко і, мабуть сховались у садку, що ріс поблизу районного відділу міліції.
Коли до будинку лишилося метрів сто, Дикий зупинив Сокруту.
— Біля входу — вартовий, — сказав він. — Ти мусиш тихо його знешкодити, а ми за твоїм сигналом — у будинок.
Тарас обійшов кам'яний будинок з глухого боку й, причаївшись біля куща бузку, прислухався. Лише дріботів у тьмяніючі вікна і шелестів листям дерев густий дощ. Тарас стояв непорушно хвилину-другу. Знав, що за ним може хтось спостерігати, тож був обережний, приготувався по-справжньому зняти вартового. А де ж він? Певно, кудись заховався від цієї зливи. Може, це й на краще? Та ба!
Вартовий пройшов від ганку до хвіртки і поволі вертався назад. Коли він наблизився до куща бузку, Тарас метнувся прудкою тінню і, не давши міліціонеру й крикнути, повалив його на землю, в рот так-сяк запхнув кляп, щоб міліціонер мав як дихати, а руки й ноги зв'язав паском. «Не борсайся, — прошепотів Тарас на вухо полоненому. — За друзів не турбуйся. Я їх виручу. Ось тільки пістолет у тебе позичу».
Він сховав пістолет за пазуху, вибіг з кущів і закричав совою. То був сигнал для Дикого: «Все гаразд, можна діяти».
З десяток бандитів вислизнули з пітьми, обступили всі вікна. Хтось з бандитів підійшов до дверей і заходився їх тихо виламувати.
Сокрута тим часом забіг за ріг будинку, озирнувся — близько не було нікого — і двічі вистрелив у чорні постаті бандитів. Без промаху. Тоді вистрелив ще і ще раз.
З будинку відповіли автоматними чергами. «Нарешті, схаменулися», — зрадів цим пострілам Тарас. Стріляли, хоч і навмання, але влучно. Між бандитами зчинилася паніка. Операція провалилась. Ті, що вціліли, кинулися втікати.
Останнім біг від будинку Дикий. Тарас поцілився йому в ноги і вистрілив. Главар банди впав, як підкошений. До нього підповз Сокрута і, пересвідчившись в тому, що він живий, взяв його під руки й потягнув у кущі. «Добити б оце тебе, звірюку, але ти ще знадобишся», — подумав про Дикого Тарас, поспішаючи з ним за село, до лісу.
У густому сосняку він поклав Дикого на землю, перебинтував йому своєю сорочкою ногу.
— Втекли, всі порозбігались, як пацюки, — кволим голосом озвався Дикий. — Один ти… Один. Вік не забуду цієї виручки…
Тарас мовчав. Трохи відпочивши, він знову разом з Митрофаном почвалав манівцями у напрямку Вілії. Натрапили на копицю сіна, і Дикий, мов заворожений, потягнувся до неї.
— Ти що?! — гримнув на нього Тарас. — До світла нам треба дістатися додому. Вранці може бути погоня.
— Не можу, Симоне. Повір, сили немає.
Мокрий і замучений, Дикий справді мав немічний, жалюгідний вигляд.
— Може, ти залишиш мене тут, у копиці, а сам… — Митрофанів голос тремтів.
— Залишити? Ні, я не з тих… Ніколи!.. — Тарас підхопив Дикого собі на спину і важко пішов якимись городами, долинами…
Вдосвіта дісталися хати церковного старости. Тарас не встиг торкнутися клямки хвіртки, як у дворі з'явився хазяїн.
— Вас хтось бачив? — занепокоївся він.
— Ні, — відповів Тарас.
— Тоді гайда звідси у церкву. Дома йому робити нічого з перебитою лапою.
У церкву зайшли через причілкові двері, що були приховані від чужого ока високими кущами бузку. Спинилися біля вівтаря. Тетеря підійшов до святого Миколи, який, здавалося, Сокруті, з-під лоба сердито дивився на прибулих, і щось натиснув. Образ повільно відхилився, і Тарас побачив чорний отвір схрону.
— Поможи йому спуститися, — наказав Тетеря Тарасу. — Візьми свічку, бо там, як в могилі.
Церковний схрон був, на диво, просторий. Стелю підпирали дві колони. В кутку стояв різьблений столик, а біля нього — металеве ліжко з нікельованими спинками. Повітря, на здивування Тараса, було свіже, відкілясь навіть линув запах фіалки, що росла на церковному дворі.
— Біжи до Гелени й скажи, нехай приготує бинти, спирт, — звернувся Василь до Сокрути.
— А як йти?
— Тим же шляхом, що й сюди.
Тарас радо вискочив з церкви. Відчув, що Жовтобрюх почав йому довіряти. Цікаво, що йому скаже Дикий? Чи не виникла у нього якась підозра? Тоді…
— Ні, Василю, в Колибі я не сумніваюся, — залишившись з Тетерею, сказав Митрофан. — Якби не він, мені була б домовина. А сила яка у нього! Просто ведмідь…
Тетеря улесливо, мов його душу хтось помастив медом, засміявся. Йому було приємно це чути від одного з близьких дружків Хмари, керівника великої бандитської зграї, що наводила жах на жителів кількох областей Західної України. Без підтримки і рекомендації Дикого Тетеря не зміг би ввести Колибу в коло Хмариних спільників. А Тетері вкрай бракувало сміливого, мужнього, ладного на самопожертвування дружка. Таким бачив він Симона. «З його допомогою я маю керувати не тільки своїми, а й Хмариними шибайголовами. Ой, чує моє серце, ой, бачать мої очі…» — планував у думці староста. Він хитрував, снував тенета, щоб підкорити собі, може, й самого Хмару.
