— Для кого? — суворо спитав Тарас.

— Для нього, для кровопивці мого! Приспіє колись така хвилина, і я помщусь за все…

— Ти з глузду з'їхала! — обурився Тарас. — Нащо кажеш мені про таке? Він мій товариш, спільник по боротьбі…

— Убивця він, бандюга, а ти — чистий… Можеш сказати йому, попередити, хай остерігається… Не боюсь я його!

— Гелено, — Тарас взяв її за руку. — Не нароби дурниць… Можна і інакше вирішити твою долю… Піди з повинною, тобі простять, нічого ти совітам лихого не робила… Ну, жила з націоналістом… Тобі ще жити і жити… Ти молода, вродлива, ще знайдеш своє щастя… А в нього своя дорога… У мене з ним спільна доля. Ми присягнули на вірність Україні і до останнього подиху будемо слугувати їй. Ти жінка, тобі наша справа заважка… Йди од нього і розпочинай нове життя…

— А в чому маю винитись? — з викликом запитала Гелена.

Тарас зрозумів, що передав куті меду.

— Ну, там спитають, чого знала, чим займається чоловік, і так довго мовчала. Вигадаєш що-небудь… Скажеш, що боялася… Воно ж, мабуть, так і є…

— Ні, мій павучище таки дочекається свого! — уперто мовила Гелена. — Я сама йому буду і суддя, і прокурор, і закон… Я йому за себе помщусь, а ще за двох сиріток…

— Доведеться-таки попередити Василя, — поморщився Тарас. — Затята ти баба! Іди вже… Дай спочить, завтра вранці вирушати…

— Прогониш? — з докором спитала Гелена. — Спасибі і за те, що не погордував погомоніти зі мною… Знаєш, Симоне, жінки, яких грубо відштовхують, як оце ти мене, мстиві бувають… Од любові до зненависті крок єдиний… Але я люблю тебе так, як нікого не любила… Не бійся, я не покривдилась… Прощавай!

Вона тихенько вислизнула з кімнати, а Тарас ще довго не міг заснути, переживаючи щойно почуту розповідь Гелени Моравської.

Хмара викликав Дикого, маючи на меті доручити йому провести розслідування особи Симона Колиби. Радіодонесення Герасима про загибель Стрибунця остаточно утвердило його підозру в тому, що Колиба насправді є зовсім не той, за кого себе видає. Отак ошукатись з цим нікому невідомим зайдою! Чому йому зрадила його інтуїція? Старіти, мабуть, став, чи ускладнення останнього часу, непевність становища, численні прорахунки і поразки притупили його досвідчений нюх і зір. Дуже вже забагато підозрілого сходилось на приблудному «патріотові». По-перше, чому він так легко взяв на себе вбивство Томася? Тетеря зізнався, що це справа його рук, давні рахунки за Гелену. Хмара за «давністю злочину» (минуло всього три місяці) простив йому це криваве дійство. Адже Томася все одно не вернеш, а втрачати ще й Тетерю в такий скрутний час — діло зовсім кепське. Отож, нащо Колибі було брати чужу рахубу на свій карк? Аби увійти в довір'я? По-друге, саме Колиба, а не хто інший, порадив призначити Жигайла керівником боївки, невдовзі він же й передав донесення, що Жигайло повів свою боївку на амністію до совітів. Випадково чи зумисне порадив Колиба Павла Жигайла в керівники? Чого врешті Колиба одразу так втерся в довір’я і Дикого і Тетері? Професійний талант? По-третє, донесення Івана Чернухи про засилку розвідників у загони є цілком реальним, а в жоднім загоні міліцейські «нюхачі» досі не виявлені. Може, один з них і є Колиба? Чернуха ж таки від своєї коханки, що служить секретаркою в карному розшуці, довідався, що заготовлений ордер на арешт Тетері. Довелось Василя відкликати у ліс. Хто його виказав? Адже до появи Колиби все було шито-крито. І останнє. Надсилаючи Колибу з інспекцією по боївках, Хмара в такий спосіб вирішив сам його перевірити, звелівши тим часом Стрибунцеві очей з нього не зводити. І на тобі! Попадають в засідку. Гине не Колиба і не Герасим, а саме Стрибунець, якому доручено було в разі чого ліквідувати допитливого зайду. Хмара розумів, якого дурня зваляв з оцією інспекцією. Адже, якщо Колиба «нюхач», то таємниць схронів для начальника обласного управління, для військових з'єднань, котрі час від часу прочісують ліс, вже немає. Стривай! Адже й ідея цієї ревізійної комісії була того ж таки Колиби. Надто багато вузликів на однім мотузкові! І кожен треба перемацати і з'ясувати, чом він зав'язався.

Все це і виклав Хмара в розмові з Диким.

— Перевір по всіх напрямках. Застосуй усі методи, які знаєш, але виведи цього пройду на чисту воду, — інструктував Хмара. — Я волав би помилитись, най був би він наскрізь нашим. Бо якщо ні, тоді нам усім кришка. Нам на амністію набиватись до совітів пізно: вийшли всі строки. Читав звернення до «обдурених синів України»? «Якщо ворог не здається, — його знищують…» Ба, як грізно! А ми не здаємось!

Митрофан втішно позирав на Хмару. Авжеж, він понишпорить, а таки дошукається правди про цього спритного Симона. Але ж і недалекий Хмара! Якщо Колиба підісланий, а розкусить його ніхто інший, а Дикий, то непогана перспектива вимальовується. Можна мітити не тільки на керівництво службою безпеки проводу, але й у провідники одкривається прямий шлях… Центральний провід такої похибки, такого ганебного завалу не простить Хмарі. Хто ж тоді на його місце? Тетеря? Теж замазаний у справі з Колибою… Звісно, годиться лише він, Митрофан Дикий, хоч і перевіряв у свій час Колибу і теж не розгледів… Але те можна пояснити. Лише б виявився Колиба і справді шпиком.

— Кого надати в поміч? — спитав Хмара.

— Сам впораюсь! Може, раз-двічі скористаюсь допомогою Чернухи. Два тижні на це діло потрібно…

— Багато! — невдоволено глянув Хмара. — Тиждень. Ну, дій! Слава Україні!

— Героям слава! — мляво відповів Митрофан.

Він не роздумував довго, з чого розпочинати. Варто спершу навідатися до свого давнього знайомого, колишнього нотаря Адама Сливинського. У нього гарна картотека. Чисте золото, а не документи! Усі, що в довоєнний час покарані владою за націоналістичну діяльність, зафіксовані в ній. Чортів Адам! Не продає ту вельми цікаву картотеку ні за які гроші. А самому ж дурняком дісталась! Гестапівський офіцер, що квартирував у нотаря в час окупації, втікаючи, залишив валізу. В ній виявились ці вельми цікаві документи. Гендлює Адам! Дає за винагороду відомості і совітам, і людям Хмари.

Адам Сливинський, чоловік літ під п'ятдесят, низенький, щуплий, з лисою головою, що нагадувала кулю сиру, в товстенних рогових окулярах, зустрів Митрофана без особливого ентузіазму.

— Була картотека, та спливла, — скрушно розвів він руками і наморщив лоба, од чого одразу став жалюгідним стариганом. — Влада постановила, що приватне користування такими документами протизаконне. Конфіскували.

— Як? — обурено вигукнув Дикий. — Нащо віддав?

— Спробуй не віддати, — зітхнув Сливинський, — права вони не питають. Прислали свого упорядника, той описав і класифікував усі бумаженції та й забрали без всякої компенсації. Добре, хоч я встиг дещо приховати. Що треба?

«Набиває ціну, — подумав Дикий, — марно. Дулю з маком од мене одержиш».

— Про що говорити, коли картотека спливла, — прискіпливо глянув на нотаря. — Чи, може, напам'ять вивчив?

— Та дещо ж лишилося, — пошкріб підборіддя нотар. — Може, якраз те, що вас цікавить…

— Симон Колиба. Хто він, звідки… Чим займався? Словом, всі, як є, відомості…

— Спробую, на ваше щастя, — подибав нотар до шафи, схожої на аптекарську. Довго порпався в шухлядах, стиха бубонів.

— Нащо вам цей тип? — поцікавився, перегортаючи теки з паперами.

— Скажи тобі, а ти совітам цю відомість продаси, — іронічно всміхнувся Дикий. — Раз питаю, значить, треба… Породичатися, може, хочу. Він у нашому гурті — як приблудна вівця. Мекає по-нашому, а втім хтозна що за один… Каже, що з Тернопільщини, з Сибіру повернувся по амністії…

— Хтось його знає? — спитав нотар.

— Чого б тоді я до тебе пхався, — грубо відповів Дикий.

— Так, так, — буркотів нотар, спритно гортаючи папери. — Ось, здається… На ваше щастя, є… Так. Симон Колиба. Родом з Теребовлі. Двадцятого року народження. Член ОУН з тридцять восьмого. Засуджений на вісім років за терористичну акцію проти секретаря райкому…