— Місяць тому, — доповідав Марчук, — мною відібрано з оперативних працівників десять найбільш здібних, найсміливіших, найсильніших фізично, найстійкіших морально. Здебільшого це учасники війни, люди, які пройшли велику школу випробування в армійській розвідці. Всі вони володіють говіркою нашої області чи західно-українським діалектом, знають побут і звичаї місцевого населення. Група готується для засилки в націоналістичні загони з метою виявлення бандитських схронів, а також з метою ліквідації керівників націоналістичних боївок… Група нині вивчає досконально бойове самбо, дзю-до, вільну боротьбу, снайперську стрільбу, одне слово, кожен з десяти набуває доскональних навиків і майстерності професіонального розвідника. Водночас провадиться теоретична підготовка по вивченню ідеологічних засад націоналістичного руху, аби в середовищі націоналістів вони вільно почувалися, граючи роль фанатичних прибічників ідей «самостійної України»… Програма підготовки розрахована на три місяці, навесні кожен отримає своє завдання в межах району… Кожен з десяти гіден найліпшої похвали. Гадаю, що після їхнього навіть короткого перебування у ворожому стані ми, діставши потрібну інформацію, дуже швидко матимемо повну картину місцерозташування основних націоналістичних загонів. Проблема глибоко законспірованих схронів перестане існувати, можемо приступати до широких операцій по ліквідації банд, тим більше, що переважна більшість з них буде обезголовлена…

Марчук характеризував кожного з відібраної десятки, уточняв район дій кожного, називав ланцюги зв'язкових, перераховував групи сприяння оперативним працівникам. Що й казати, план був детально продуманий начальником карного розшуку. Максименку він з самого початку видавався надто ідеальним, громіздким, з невиправданим розрахунком на обов'язковий легкий успіх кожного розвідника.

Марчук скінчив свою запальну промову. Говорив він так захоплено, наче справу вже було зроблено, залишалось лиш завтра вирушити громити банди по вказаних маршрутах.

— Якщо у кого виникли якісь питання, я готовий уточнити все до найменшої деталі, — сказав Марчук і озирнув присутніх з переможним виглядом.

— Як ви дивитесь на пропозицію майора Березовського доручити виконання завдання по виявленню бандитських схронів одному досвідченому розвіднику замість десяти? — спитав підполковник Соколов.

— Пропозиція не витримує ніякої критики, — швидко відповів Марчук.

— Чому?

— Важко повірити, що існує такий розвідницький талант, котрий дорівнює можливостям десяти професійно підготовлених працівників, — іронічно всміхнувся Марчук.

— Не переконливо, — мовив Соколов. — А якщо існує?

— Дуже великий обсяг роботи, — спохмурнів Марчук, відчувши, що Соколов підтримує свого Березовського заради «честі мундира». — Термін виконання розтягнеться. А потрібна виключна оперативність.

— Теж не переконливо, — сказав Соколов. — Адже можна виробити оптимальний варіант завдання, поставивши суворий термін. Це ж не вільний пошук, а суворе виконання наших з вами інструкцій, товаришу капітан.

— Ще питання будуть? — не зреагував на суворість зауваження підполковника Марчук.

— Будуть, — озвався Максименко. — Ви певні, що підготовка вашої оперативної «десятки» перебуває в умовах потрібної для цього суворої секретності?

— Певен, — не збагнувши, до чого веде Максименко, твердо відповів Марчук.

— А я — ні, не певен, — заперечив Максименко. — Ви оточили свою «десятку» дивним романтичним ореолом виключності. В управлінні останнім часом тільки й розмов, що про вашу таємничу «десятку». Розмови ведуться на різних рівнях, навіть технічні секретарки відділів перешіптуються про якусь героїчну місію десяти, яких посилено готують на небезпечне завдання… Ви певні, що немає жодної шпаринки, крізь яку не просочиться зовні інформація? Адже ворог наш має службу безпеки. Його дії рано, дійсно ще рано, сприймати за конвульсії приреченого звіра… Щодо приреченості — все вірно… А щодо конвульсій — то занадто рано, інакше ми б сьогодні не ламали голови, як виявити лігво цього звіра…

— У мене немає ніяких підстав сумніватися в людях, які працюють в управлінні, — хмуро відповів Марчук. — До речі, націоналісти і без моєї «таємничої», як ви висловились, «десятки» сім раз перевіряють новоприбулих до них… Мої люди пройдуть крізь всі перевірки, я певен…

— Ще питання, — продовжив Максименко. — Ви що ж, товаришу капітан, справді переконані, що усунення керівників боївок приведе до повного розкладу і дезорганізації банд?

— Переконаний по тій простій причині, — не без іронії відповів Марчук, — що обезголовлена гадина таки конає і розкладається.

— А казку про драконів, у яких на місці відсіченої голови одразу виростала нова, ви чули? — спитав Максименко.

— Казочки для дітей писані, а ми люди, здається, дорослі, — буркнув Марчук.

— Не лише для дітей, — заперечив Максименко, усміхнувшись. — «Сказка — ложь, да в ней намек, добрым молодцам урок…» Пушкін нас, добрих молодців, повчає. На місце вбитого керівника боївки одразу знайдеться один чи й два таких самих пройдисвіта… Так що установки на ліквідацію зверхників банд треба виключити з вашого плану… Людей готуйте. Але варто-таки задуматись над пропозицією Березовського про одного замість десяти… Ми не маємо права водночас ризикувати життям десятьох, тоді як виконання завдання під силу одному, якщо ми поєднаємо усі наші дії на підтримку його…

Марчук зрозумів, що над його планом зависла загроза.

— План щодо моєї «десятки» з вашої згоди вже відісланий до міністерства, — ображено мовив Марчук. — Я думав, що на сьогоднішній нараді отримаю дійові рекомендації для його поліпшення. Вислуховую ж лише сумніви і припущення. Зрештою, якщо план далекий од реальності, то «десятку» можна сьогодні ж розформувати, хай люди займаються ділом, а не марнують час на непотрібне навчання… А ми чекатимемо, доки з'явиться між нас Аніка-воїн, а ворог тим часом діятиме…

Максименку не сподобалась реакція начальника карного розшуку на критичні зауваження. Самолюбство капітана йому й раніше впадало в око, нині ж воно було майже демонстративним.

— Амбіція, товаришу капітан, зовсім недоречна, — зауважив Максименко. — Робіть свою справу. Не Аніку-воїна ми чекаємо. Досвідчений розвідник, якому під силу виконання нашого завдання, прибуде сюди днями… Він готуватиметься паралельно з вашою «десяткою»…

Останнє зовсім спантеличило капітана Марчука. Отже, він б'ється над підготовкою групи, дбає про створення умов, в яких група могла б навесні розпочати дії, а тим часом начальник обласного управління має на думці своє. Нащо ж тоді, як мовиться, і тин городити? Нічого незрозуміло. Видно, треба побувати у міністерстві, добитися підтвердження саме його плану, бо марно буде потрачено стільки зусиль… Між іншим, коли той таємничий суперрозвідник, на якого так покладається Максименко, завалиться на перших же кроках, відповідатиме ніхто інший, як Максименко. Може, то буде й на краще. Надто вже самовпевнений цей Максименко… Може, все-таки краще промовчати? Ось коли «стружку зніматимуть» з Максименка, тоді і згадати сьогоднішню нараду..

— Слухаю, товаришу майор! — підкреслено покірно мовив Марчук. — Заняття з «десяткою» продовжуватиму до березня.

Нарада закінчилась після полудня. Марчук, спохмурнілий і вкрай роздосадуваний таким поворотом справи, вискочив з кабінету найпершим.

— Не спрацьовуєтесь? — з усмішкою кивнув на нього підполковник Соколов, відчувши, що в стосунках Максименка і Марчука немає ідеальної злагоди.

— Буває… Надто самолюбивий і запальний, — відповів Максименко.

— Дивись, як міняти задумаєш, можу тобі Березовського позичити, — мовив Соколов. — Хоч ні, самому потрібен…

— Обійдемось… Марчук теж на місці. Оперативний план, бач, як до тонкощів розробив! Для цього треба мати голову на в'язах…

— Гострий розум і хворобливе честолюбство погано вживаються в одній людині, — повчально мовив Соколов. — Дивись, щоб не зажив з ним халепи… Мусиш мати такий апарат, як годинник, в якому — жодного тертя…