Литмир - Электронная Библиотека

— Тоді хоч запам'ятайте моє прізвище і запишіть мою адресу, — сказав нотар, — аби не забули, хто вам в нагоді став. Хоч ваші працівники знають і мене, і мою адресу, але я хочу, щоб ви особисто, товаришу начальнику, знали також… Я мав гарну картотеку… Не турбуйтесь, її вже в мене конфіскували… Так от, ваші працівники десь рік тому цікавились карткою засудженого за націоналістичну діяльність Симона Колиби… Я їм сказав, що картотеки вже не маю… А не далі, як позавчора, у мене був один з лісу… Митрофан Дикий, чули такого? То він теж цікавився справою Колиби… От я і подумав, якщо тією давньою справою цікавитесь чи ви, чи вони, то це неспроста…

— Он воно що! — вигукнув Максименко. — То вас відвідав сам бандит Дикий? І що ж, ви йому видали повну інформацію щодо Колиби?

— Я йому сказав те, що і вашим працівникам: нема у мене картотеки, — збрехав Сливинський. — Не виключено, що він знову до мене завітає, то ви майте з ним справу… Аби ви ще чого лихого про мене не подумали, що таких відвідувачів приймаю! Як прийшов, то не виженеш… А вам повідомляю чесно: не маю з ними ніяких стосунків…

— Що ж, за повідомлення спасибі, — сказав Максименко. — Іншим разом, як з'явиться у вас такий гість, прошу терміновіше дати знати нам про це. А зараз запишіть у чергового свою адресу, понаглядаємо за вашим будинком.

Адам Сливинський вийшов, низько розкланюючись, потираючи хусточкою спітнілу лисину.

«Екземплярчик! — скривився Максименко, згадавши його догідливу штучну усмішку, кущисті брови, що посмикувались, як гусениці, коли він ворушив своїми блідими губами. — Тип паразита, що прагне в будь-який спосіб розжитися, прилаштувавши свої мізерні „чесноти“ людини за товар. Час стирає таких в порох, але вони ще пручаються, ще хитромудро вовтузяться…»

Він викликав начальника карного розшуку. Марчук був прикро вражений відомостями про Чернуху і його техсекретарку Волосюк.

— Ви знаєте, що Жовтобрюх зник? — спитав Максименко.

— Сьогодні довідався, — досадливо глянув на нього Марчук. — Я ж казав, що нічого з ним воловодитись, треба брати… Чого, власне, ми чекали, узнавши, що церковний староста — бандит?

— І знаєте, хто винен у тому, що Жовтобрюх утік у схрон до Хмари? — не слухаючи розмірковувань Марчука, продовжив Максименко.

— Не знаю.

— Ви!

— Я?! — остовпів Марчук. — Ну, це вже занадто!

— Ви готували документи на арешт і слідство Василя Тетері?

— Заготував, але ходу їм не давав…

— Тепер розумієте, що Чернуха через Раду Волосюк, яка передруковувала вами заготовані документи, дізнався, що Тетеря для нас не інкогніто… Розкрити ж Тетерю міг лише Сокрута, про це неважко здогадатись в схроні Хмари… Ось чому Тарасом Сокрутою-Колибою зацікавилась їхня служба безпеки… Розумієте, чим пахне, майоре Марчук?

— Накажете заарештувати, товаришу підполковник? — спитав Марчук.

— Кого?

— Техсекретарку Волосюк…

— На якій підставі?

— За розголошення службових таємниць…

— Дівчина стала жертвою ворожої підступності… Звідки вона могла знати, що старший лейтенант міліції Чернуха з бандитського лігва? В даному разі провина її незначна… За все з усією суворістю мусите відповісти ви, майоре Марчук!

— Не розумію…

— Зрозумієте! Я відсторонюю вас од виконання обов'язків начальника карного розшуку! Можете оскаржити моє рішення, але воно остаточне!

— За що? — спантеличено глянув на Максименка зблідлий Марчук.

— Ваші самочинні дії, не погоджені аж ніяк з загальним планом, який виконує майор Сокрута, спричинили — вже тричі! — до грубих провалів успішного виконання плану. Життя Сокрути в небезпеці, ви це розумієте? Я повинен негайно вернути його…

Сокрута в цей час був дуже близько: на Гончарівці. Перш ніж дістатись до схрону Хмари, він зайшов на явочну квартиру, вказану Митрофаном Диким.

Зустрівшись, з людьми Дикого, Тарас вирішив уночі потай пробратися до міста і провідати дружину з сином. Адже вони були зовсім недалеко, і спокуса була надто велика. Не знав Тарас, що Дикий наказав своїм людям пильнувати за ним, не зводити з нього очей, не знав, якої жорстокої помилки припускається, порушуючи закон конспірації.

Зіна довго не відчиняла, коли він обережно постукав у двері напівзабутої вже кімнати, де вони прожили два зимових місяці. Врешті, очевидно, прокинулась і стиха спитала:

— Хто?

— Я, Зінонько… Хутчіш одчини, це я!

— Тарасику! — припала до нього Зіна, не вірячи, що він повернувся. — Вже назавжди? Ой, який ти бородатий!

— Я на одну хвильку, — мовив Тарас, цілуючи дружину. — Лише гляну на вас і піду… Тепер вже не надовго, тижнів на два… Забіг побачити вас, сил набратися…

Вона засвітила лампу, але Тарас прикрив її газетою: ще Кім прокинеться! Дивився на Зіну і очей не міг одвести од її просвітленого радістю зустрічі обличчя. Зіна по-своєму зрозуміла його погляд:

— Я що, змарніла?

— Ні, що ти! Вродливішою стала… Як Максименко, допомагає вам?

— Хотів переселити нас до гуртожитка біля управління, та я відмовилась, вже тут якось звикла…

— Кім не хворіє? — Тарас підійшов до ліжка, де спав син, погладив обережно його по голівці. — Богатир росте! Ну, от і все. Пішов я. Прощавайте!

Він міцно обійняв дружину. Відчув, як плечі її стиха здригнулись.

— Е-е-е, знав би, що очі в тебе на мокрому місці, то й не забігав би, — з докором сказав він. — Заспокойся, Зінонько. Вже незабаром будемо разом, більше ж чекала!

Короткої цієї зустрічі йому було досить, щоб воскресли в ньому сили, щоб обновилась його душа, яку так довго гнітило вороже оточення.

Вертаючись назад до Гончарівки, Тарас не помітив, як од будинку, де жила Зіна, непомітно відділилась сторожка людська тінь і зникла в пітьмі.

Він не знав, що його вистежили…

Митрофан Дикий, якому доповіли про нічну подорож Колиби до міста, про короткочасні гостини в будиночку на околиці міста, звелів перевірити досконало, з ким він зустрічався вночі. Один з бандитів, розпитавши сусідів про жінку і хлопчика, що мешкали в кімнатці знедавна, приїхавши з півдня України, доповів Дикому все, що розвідав.

Наступної ночі бандити прийшли на вказану адресу.

— Одчиняй, міліція! — наказали Зіні, котра допитувалась, що за гості прибули так пізно.

Зіна одчинила, і до кімнати зайшли четверо чоловік у міліцейській формі. Наказали розбудити сина і одягтися.

— Куди це? — стурбувалась не на жарт Зіна.

— В управління.

— Чого?

— Начальник так зажадав…

— Максименко?

— Еге ж, Максименко! — ствердив чоловік у формі сержанта.

— Чого ж серед ночі? — зовсім розгубилася Зіна.

— Начальству видніше, — буркнув сержант. — Щось там трапилось… З вашим чоловіком…

— З яким чоловіком? У мене немає ніякого чоловіка! — Зіна почала підозрювати щось лихе. — Може, ви щось переплутали?

— Нічого не переплутали! Ви Колиба?

— Ні. Я Зінаїда Сокрута, отже, ви помилились.

— Тим гірше, що Сокрута, — грубо штовхнув її бандит. — Не вичуховуйся, панянко, бо нам ніколи… Розберемось, дасть бог, Колиба ти чи Сокрута…

Він дав знак своїм, і ті накинулись на неї, зв'язали, затуливши рота ганчіркою. Кімові теж затулили рот, бо, побачивши, як зле діють дядьки, він верескнув щосили.

Поспіхом вивели їх у двір, де стояв німецький з заштореними віконцями «оппель капітан», штовхнули в кабіну і кудись повезли.

Герасим

Тарас здивувався, коли йому доповіли, що Хмара не бажає, одразу ж по прибутті, його прийняти. Він сидів у приймальні біля бункера, в котрому розташований був штаб провідника.

Входили і виходили люди. На нього, здавалось, ніхто не звертав уваги. Мимо прошмигнула Софія, зловтішно зиркнувши на Тараса.

— Одну хвилину, панно Софіє, — підвівся Тарас. — Що трапилось, не скажете? Він зле себе почуває? — кивнув на важкі двері.

— Прекрасно почуває себе, — зневажливо скривила тонкі губи Софія. — А ось ти, красавчику, будеш себе почувати зле! — і, хижо реготнувши, побігла.

28
{"b":"564701","o":1}