— Казна-що! — лайнувся Тарас. — Варто було мені поспішати, щоб отут нидіти…

Підійшов до чергового, попросив ще раз доповісти про себе.

— Наказано не турбувати, — відповів бандит. — Велено, аби ви зачекали. Вас покличуть, коли треба буде!

«Що ж трапилось? — стривожився Тарас. — Як розуміти таке недбальство? Адже нічого не віщувало недоброго — і на тобі! Може, таки марно повернувся? Варто було послухати Максименка? Як неохоче давав він дозвіл на повернення в лігво Хмари!»

Тарас пошкодував, що в останню ніч не вийшов на радіозв'язок з Максименком. Боявся, що той передумає.

Просидів у приймальні аж до обіду.

Врешті його покликали.

У бункері, крім Хмари, сиділи Митрофан Дикий, Тетеря і ще кілька бандитів. Всі вони були якісь збуджені. Поява Тараса припинила жваву балачку.

— Слава Україні! — мовив Тарас націоналістичне вітання.

Ніхто не одгукнувся. Хмара насупився, Дикий єхидно заусміхався.

— Ну, що скажеш, інспекторе? — примружився зловісно Хмара. — Слухаємо тебе…

— Рапорт складу письмово, а нині хочу переповісти наслідки ревізії в загальних рисах, — чітко проказав Тарас, намагаючись не звертати уваги на недоброзичливість загального настрою.

— Не треба, — зневажливо махнув рукою Хмара. — Зброя є?

— У кого? — не збагнув Тарас.

— У тебе, ревізоре, — ошкірився Хмара. — Поклади ось сюди, — показав на стіл і почекав, доки Тарас поклав свій пістолет. — Ось так буде ліпше, а то ти надто спритний…

Двоє дебелих охоронців підійшли впритул до Тараса і стали за спиною.

— Взяти його! — наказав Хмара, і бандити миттю скрутили йому руки.

— Що це значить? — спробував Тарас вивільнитись.

— А те значить, що розповіси зараз нам, що ти за один, — гримнув Хмара. — Лише без патріотичних кривлянь… Ич, який винайшовся! Де Юхима подів?

— Стрибунець загинув у сутичці з патрульним з'єднанням, як я й доповідав… Я не розумію вашого поводження зі мною. Це така винагорода за те, що життям ризикував?

— Ризикував Юхим, йдучи з тобою, — похмуро озвався Дикий, — ризикували усі ми, пославши тебе по схронах… Ти все вивідав і передав…

— Не верзи дурниць! — урвав його Тарас.

— Так де Юхима прикінчив? — знову запитав Хмара. — Радист прибув?

— У приймальні чекає…

— Хай чекає, до нього ще черга дійде… Розказуй, ми слухаєм!

— Стрибунець загинув, виходячи з засідки, — повторив Тарас. — Мені шкода вас, друже-провідниче, якщо ви не вірите людям, що вірою і правдою слугують неньці-Україні, то з ким же ви тоді залишитесь, на кого будете опиратись?

— Облиш ці марні теревені! — гаркнув Хмара. — Не твій клопіт, з ким буду. Он з ними, — кивнув на Дикого і Тетерю. — Іванюка привели?

— Тута він, — мовив Дикий, — хай введуть.

Тарас з подивом побачив Онопрія Іванюка, в якого спинявся з Стрибунцем і котрий надав таку несподівану допомогу в скрутну хвилину.

— Не чекав побачитись? — усміхнувся Дикий. — Я й з-під землі потрібну людину дістану, все вивідаю…

Бідолашний дядько Онопрій, побитий, став біля Тараса. В очах у нього горів вогонь відчайдушності.

— Ну, розкажеш хоч тепер, як він у тебе квартирував? — спитав Дикий.

— Звірі ви, — сплюнув дядько. — Що ви хочете з мене витягти? За що бабу мою безневинну закатували?

«Загинула Густя! — зрозумів Тарас. — Отже, ні вона, ні Онопрій нічого не сказали їм про все, чому стали свідками. Після смерті дружини, звісно, Онопрій не скаже нічого… Пробач, батьку!..»

— Осика по тобі, старий шкарбун, плаче, — визвірився Дикий. — Розказуй, бо миттю тіпатимешся на ній.

— Хіба я не розказував? — мовив Онопрій. — Повторю, коли тоді був тугий на вухо. Попросились на нічліг утрьох, один був хворий, жар його мучив… Сказали вони, що погорільці… А най би ви горіли усі скаженним полум'ям, що пустив я вас тоді! Пиячили вони та боки у мене в клуні одлежували, а потім і пішли… Оце й все, що знаю я, а більше не діждешся, бо на казки я не мастак…

— Вивести старого пса! — наказав Дикий. — Затятий попався!

— За Стрибунця я окрему розмову з вами хотів мати, — звернувся Тарас до Хмари. — Він, коли напився, проговорився, що ви шпигунити його при мені приставили… Це мене вразило… Нащо було тоді посилати?

— А я сам тепер оце бідкаюсь, нащо тебе, гадину, пригрів, — мовив з огидою Хмара. — Гріх тепер і не спокутую перед усіма… Ану, приведіть мерщій його хльондру… Хай стрінуться голуб'ята!

Тарас сподівався на що завгодно, лиш не на те, що сталося хвилиною пізніш. Йому потемніло в очах, коли він побачив, що до бункера ввели Зіну й Кіма. Зіна була біла, як крейда, в очах пломенів відчай. Тарас лиш на мить зустрівся з її поглядом. «Як же так, кохана? Як це сталося? — крадькома скрикнули його очі. — Невже мене вислідили, коли заходив до вас?»

— Ну, то що, запроданцю, пізнаєш? — похопився Хмара. — Пізнаєте одне одного? Підійдіть, обніміться, розцілуйтесь…

Малий Кім з жахом притиснувся до материної спідниці. Він не міг зрозуміти, чого хочуть од нього і од матері ці страшні люди. Заплакав, розтираючи сльози по замурзаних щоках. Він не впізнав Тараса. «Це добре, — міркував Тарас, — це добре, синочку, що ти батька рідного не пізнаєш… Воно й не дивно, борода дуже мене змінила, але голос можеш таки пізнати…»

— Скажи хоч ти, вилупку, — нагнувся до хлопчика Дикий. — Де твій тато? Де тато?! Ось це?

Кім голосно закричав.

— Ні-і, — зайшовся малий плачем… — Тато там, — показав кудись зовні.

«Молодець, синку, — намагаючись не дивитись на малого, подумав Тарас, — який же я твій татко?.. Татко твій молодий і сильний, а це дідуган зв'язаний стоїть…»

— Зараз наготуйте інструмент, — звелів Дикий. — Мадам манікюр будемо робити, може, хоч тоді признає свого рідного чоловіка, або він її пожаліє…

Тарас жахнувся. Він знав, що значив той «манікюр». Бандити мали у нього на очах здирати нігті з Зіниних пальців. Ні, цього він вже не витримає. Думав, як краще накинутись на ката. Стрибнути — і ногами в живіт? А далі що? Смерть усім трьом… І маленькому Кімчику теж нагла смерть!

Кім, побачивши, що матір шарпонув за плече лютий дядько, заверещав щосили.

— Гей там, хто-небудь, — гукнув Хмара у коридор. — Заберіть щеня! Не терплю, коли верещить… До нього черга ще дійде, хай поки що зачекає…

До бункера увійшов похмурий Герасим, мовчки взяв малого за руку, котрий відчайдушно упирався, і вивів його з бункера. На Тараса навіть і не глянув. «Ех, друже, — тужливо глянув йому вслід Тарас, — не чекали ми з тобою такої зустрічі… Що діять?»

— Приступимо? — запитав Дикий, підступаючи до Зіни зі своїми страшними щипцями. — Чи, може, так впізнаєте один одного? Ну, кажи, це твій чоловік?!

Зіна похитала заперечливо головою і зомліла лише од передчуття страшної тортури.

Дикий хлюпнув їй води в лице.

— Зараз отямишся! — прохрипів він зловісно. — Заговориш, ще й як…

— Дарма лиш терзатимеш жінку, — якомога спокійніше мовив Тарас. — Не знаю я її. Вперше бачу. Щось ти наплутав, горе-слідчий… Вислужуєшся, карти підтасовуєш?

— Чого ж вночі заходив до неї? — крикнув Дикий. — Вистежив я тебе, хоч який не слизький ти вертівся… У мене скрізь є очі і вуха, мене не проведеш…

— Вигадуєш все ти, — заперечив Тарас. — Тільки не зрозумію, навіщо… Забув, як я тебе порятував од міліції? Давно б вже в могилі гнив… Дарма порятував…

— Ми ще розберемось, як ти рятував! — загрозливо мовив Дикий. — Чого вбивство Томася на себе взяв, теж розберемося. Щоб до Тетері в довір'я втертися? Еге ж, втерся, та не надовго…

Знадвору долинула стрілянина.

— Що там таке? — сполошився Хмара. — Дізнайтесь, що там коїться!

За кілька хвилин до бункера вбігло троє бандитів. Вигляд мали вони спантеличений вкрай.

— Радист з хлопцем утік, — доповів один.

— Як утік?! — гаркнув Хмара.

— Коні тут стояли прив'язані, то він з хлопцем на коня — і гайда… Стрельнули ми йому в спину, певне, поранили, бо кров на траві… Та втримався в сідлі… Погоню послали, не втече, — спробував заспокоїти главаря начальник охорони.