— Перекрити всі виходи з табору! — наказав Хмара. — Живого чи мертвого разом з тим пуцьвірком діставить… Шкурою відповіси! — визвірився він на начальника охорони.

«Спасибі, друже, — вдячно подумав про Герасима Тарас. — Як же ти звідчаївся на втечу? Щоб вам повезло, щоб вам лишень повезло пробитись до найближчого села, де є міліція, чи вискочить на військовий патруль!..»

Зіна, почувши, що хлопця кудись забрав один з бандитів, невтішно заголосила. «Мила моя, то ж на краще, — подумки звернувся Тарас до неї, — у сина відтак є якийсь шанс порятуватись, а у нас з тобою — жодного… Чого ж не послухала мене і не поїхала в Запоріжжя, коли просив? От я б і не зайшов вас провідати, і не видав би вас… Тримайся, кохана моя!»

— То і він, паскудина, з тобою? — підступив до Тараса Хмара, люто зиркаючи на нього посоловілими очима.

— Він сам по собі запроданець, — спокійно мовив Тарас, — знав би я раніше — пристрелив би його на місці…

Хмара сплюнув.

— Ну й штучка ти, Колибо чи як тебе там! Кинь ламать комедію! Помилування од мене не жди… Єдиний свідок, котрий міг підтвердить твою вірність, не озветься… Немає Стрибунця… Моя розвідка донесла, що скрізь, де ти пройшов, навколо схронів війська групуються… Оточені боївки! Ти їх видав і розплатишся за це!

— Блекоти ви од страху всі пооб'їдалися, — сказав Тарас. — Василю, — звернувся він до Тетері, — скажи ж ти хоч слово! Хіба й ти мені не віриш?

— Та хто я тут? — махнув рукою Тетеря. — Це ж не в церкві, де старостував… Чи вірю тобі? Чого ж тоді арештувати мене невдовзі мали? Точні відомості! Ти мене розкрив? Хіба я знаю!

— Ну, трясогузи нещасні, — зціпив зуби Тарас. — Оділлється вам моя крівця, коли пустите… Приречені ви з такими слідчими, як ото Митрофан… Він з усіх вам ворогів наробить…

— Відповідай, чого вночі приходив до неї, — підступив до нього Дикий. — Ось до неї, Зінаїди Сокрути, як вона назвалася… То ти також Сокрута? Вона й Максименка знає… Він твій шеф чи як?

— Тьху, дурню! — плюнув йому межі очі Тарас. — Зовсім вже сказився, бо таке верзеш…

На нього накинулись кілька бандитів, збили з ніг, люто били ногами. Тарас втратив свідомість. Зіна зомліла, побачивши його закривавленого, понівеченого. Тараса винесли.

— Хочеш порятувати його? — спитав Митрофан, хлюпнувши Зіні в лице холодної води. — Розкажи все…

— Нічого я не знаю, — простогнала Зіна.

— Тоді приступайте, — розпорядився Дикий. — Мадам бажає манікюр…

Дикий крик виповнив підземелля, але Тарас вже не чув його.

Отямився він у брудній калюжі серед якогось осклизлого, смердючого льоху. Поворухнув руками і ногами. Підвівся, але боляче вдарився тім'ям об низьку стелю. «Гаспидська яма, — подумав з серцем, — може, з неї хоч який вихід є?» Старанно обмацав стелю, знайшов отвір з важкою лядою. «Могила, кам'яний мішок!» — безсило опустив руки. Боліли груди, щось клекотало в горлі, сплюнув, відчувши присмак крові. «Ногами били, звірюки, — згадав він. — Як же Зіна? Як вона, бідолашна? Чи вдалося Герасиму пробитись до своїх і порятувати Кіма?»

Тарас проклинав себе за той необачний крок — відвідини дружини й сина. «Нащо пішов? Бач, як вийшло тепер. Не сподівався? Думав, все буде йти гладесенько… Втратив пильність… Та й взагалі чи вартий той Жовтобрюхів скарб життів Зіни, Кіма і, може, Герасима? Не треба було вертатися сюди… Все одно Василь Тетеря нічого не сказав би… Гелена застерігала… І її застереження зневажив. Самовпевненим став… Максименко радив не йти… Передчував старий товариш. Пробач, що випрохав дозвіл на продовження завдання. Тепер і ти будеш каратися, що не настояв на своєму!»

Тихо дзенькнув замок на ляді, відтак вона трохи прочинилася.

— Отямився? — озвався до Тараса чийсь голос.

— Еге ж, — непевно відповів Тарас.

— Здорово вони тебе! — продовжив невідомий. — Думав, що й не оклигаєш, аж чую — вовтузишся ти… У мене до тебе ділова пропозиція. Я вартую тебе, через півгодини зміняють мене… Пропоную тобі втекти… Тільки обіцяй, що твої помилують мене…

— Не патякай, — обірвав його Тарас. — Підіслали отак випитать?

— Чесне! — перехрестився бандит. — Я з тобою. Давно бачу, що наша справа на ладан диха… Давно я хотів дременути, та боявся, що там не приймуть, а свої помстяться…

— Чого ж не пішов, коли оголошений був строк амністії? — недовірливо запитав Тарас.

— Боявся, кажу! А тепер мені все одно, чи так чи інак — кінець… То спробую тебе порятувати, може, мені й зарахується…

— А де та жінка? Знаєш? — спитав Тарас.

— Немає її, — пошепки мовив бандит.

— А де ж?

— Убили її, — глухо мовив бандит, — катували після тебе, а потім і вбили… Митрофан Дикий обойму розрядив…

— Точно?

— А то як? Сам виносив…

Тарас, нітрохи не криючись, заридав важким чоловічим риданням. Прощавай, Зіно! Прощавай і прости! Як же тепер жити, знаючи, що сам накликав на тебе цих звірів?

— Пішли! — мовив до бандита. — Зброю, крім гвинтівки, маєш?

— Кинджал! — сказав бандит. Це був юнак років вісімнадцяти.

— Як же тебе занесло в цю зграю? — спитав Тарас.

— Довго розказувати, — журно махнув хлопець рукою. — Із-за дівчини. Вийшла вона заміж за сержанта-прикордонника. Ну й вирішив помститись.

— І що ж, помстивсь? — глянув з гнівом на бандита. — Розправився з обома?

— Простив!

— А радиста не догнали? — спитав Тарас з надією, глянувши на хлопця. З завмиранням серця чекав, що той відповість.

— Ні, таки утік і хлопця забрав з собою… Хмара лаявся, ледь не прикінчив кількох охоронців… То твій син, малий отой?

— Син, — відповів з гордістю.

— А то, виходить, таки дружина?

— Так. Хай начувається тепер Митрофан. Ніде він не сховається од мене…

Вони вислизнули на лісову галявину. Туман гойдався над чагарями. Ніч спивала важкі роси передсвітання.

— Недалечко наш патрульний пост, — сказав хлопець. — Треба пройти, пан чи пропав…

— Пройдемо! — впевнено мовив Тарас.

Душу йому гріла звістка про врятованого сина. Це трохи притлумлювало щойно пережите горе. Думав, як завдячить Герасиму за мужній вчинок.

Тарас не міг знати, що Герасим, діставивши Кіма в найближче село, сам вмер на руках міліціонера, маючи в лівім плечі три поранення навиліт.

Пізнього вечора Максименку подзвонив начальник обласного управління держбезпеки підполковник Соколов. Голос його був бадьорий і свіжий, наче він щойно прокинувся і насолоджувався гожим ранком.

Максименко з приємністю слухав рокітливий бас, котрий, здавалось, і од нього відганяв цілоденну втому.

— У мене щойно скінчилась оперативна нарада, — повідомив Соколов. — Гарячий день завтра буде. Зрозумів? Зайди на кілька хвилин, дещо треба уточнити.

— Зрозумів. Зараз буду, — коротко відповів Максименко, одразу збагнувши, що мав на увазі Соколов.

Завтра на великій території Чорного лісу мали водночас розпочатися бойові операції по ліквідуванню виявлених націоналістичних схронів. Чекістські підрозділи разом з загонами військ МВС отримали бойове завдання по знищенню головного схрону Хмари.

Деталі операції були відпрацьовані два дні тому. Все, здавалось, було зважено і вивірено до найменшої дрібниці. Але Соколов і сьогодні провів нараду. Мабуть, вже останню…

«Чи не забагато нарад? — розмірковував Максименко. — Скільки їх за останні дні було! На паперах все чітко, все відшліфовано, все ідеально. А як буде на місці? Передбачити усі несподіванки неможливо. Бодай би останні події…»

Він важко пережив звістку, принесену пораненим Герасимом, вражений був загибеллю досвідченого розвідника. І Сокрута в лабетах ворога… Як йому там? Чи живий? Що з Зіною? Звідки вороги дізналися про сім'ю Сокрути?

До сьогодні Максименко ламав над цим голову, не знаходячи будь-якого логічного пояснення тому, що сталося. Світло на все пролив заарештований сьогодні націоналістський есбіст Чернуха. Бандит засвідчив, що Симона Колибу вистежили, коли він зайшов на квартиру до дружини. Тимчасовий комендант СБ Митрофан Дикий відразу ж наказав полонити сім'ю Колиби і діставити до схрону. Серед виконавців цього наказу був і Чернуха.