— Сволота! — вилаявся Стрибунець. — Довго ж ви таїлись! Я все чув! Вийшов по нужді, чую, — гомонять любісінько… Думаю, про що б так? Підкрався, і ледь вуха не скарлючились — ось, виявляється, які діла! Ну, начувайтесь! Марш обоє до хати, там покріпче розберуся, що ви за птиці… Та не здумайте брикатись — решето з обох зроблю…

Відтоді, як Симон подався з Василем до лісу, Гелена зовсім втратила спокій. Ловила себе на думці, що душу її крає журба за цим ставним голубооким чоловіком, котрий так несподівано увірвався в її життя.

Дивний він і надто загадковий. Нащо так легко прийняв на себе вбивство Томася? І про от ту нічну розмову нічого так і не сказав Василеві. Пожалів її? Побоявся за себе? Дивний-дивний чоловік.

Усім своїм жіночим єством Гелена відчувала в ньому більше сердечності, порядності і людської доброти, ніж виказував він їх. «Хоче бути схожий на мого бовдура, то й кострубачиться, хоч це йому не до лиця, — думала вона про Симона досадливо. — А сам не такий… Не такий, не такий!»

Чоловіка свого вона не любила. Часто думала про занепащену свою долю. Хто вона йому? Служниця, покірна овечка біля вовка. До того ж, духовна жебрачка. Бо над усією її долею чатує його жорстока воля, а вона змирилась, не пручається, в усьому підпорядкована йому, кривавому злодію, п'яниці, розпутньому пройдисвіту. Ніколи не знала од нього ні справжньої ласки, ні найменшого прояву любові і поваги. Дивиться на неї, як на річ, що належить йому для того, щоб жилось йому зручніше і затишніше. А ще й оті хмільні дошкуляння, дикі ревнощі, брутальні образи, що брудом покривали її колись чисту і ясну душу. Іноді відчувала до нього справжню біологічну огиду. Ні, вона не була істеричкою. Жодного разу не показала вона йому страждання свого. Не чув він ні зітхань, ні ридань невтішних, ні благань її про милосердя. Не діждеться, проклятий кендюх! Вона горда, принижену гідність її він ніколи не матиме собі за маслак, котрий гризтиме і смоктатиме з насолодою його собача сутність. Вона жила фанатичною метою колись йому віддячити за все. Помститись за вік свій знедолений, за вроду пригашену.

Надто, коли з'явився в їхнім обійсті Колиба. Він перевернув їй душу, вселив у неї якусь неймовірну надію хоч на крихтину свого жіночого щастя. Куди вони забрали його? Де він нині?

Якось підслухала п'яну розмову Василя з Митрофаном Диким і похолола вся: вони не вірили, вони послали його по боївках, звелівши якомусь катюзі на півдорозі знищити його. Так принаймні вона зрозуміла їхню захмелену балаканину. Митрофан Дикий похвалявся, що виведе цього зайду Колибу на чисту воду, йому, мовляв, треба лиш помацати жабри запроданця Жигайла і ще декого. Тетеря пробував йому спершу перечити. Адже своїм доскіпуванням Митрофан кидає тінь на нього, бо ж він привів Колибу в товариство. Митрофан заспокоїв його, сказавши, що це ще нічого не значить, бо Колиба за ніс поводив і самого Хмару. Тому зовсім забракло нюху і зору. Першого-ліпшого пройдисвіта призначив інспектором боївок. Щоправда, він наказав Стрибунцеві пильнувати новачка і при нагоді зазирнути йому на саме денце таємничого його нутра…

Серце защеміло Гелені од почутого. Знала б, де цей дивак Колиба, подалася б туди, попередила його. Але піди взнай, куди вони його запроторили, по яких стежках пустили тинятись!..

Гелена навіть запросила стару циганку Магду, і та їй наворожила три бодні несусвітніх жахів. В найближчій час її, Гелену, чекає звістка про смерть близької людини. Сама вона одстраждає в одинокості і невтішності, доки не зустріне душевний спокій і забуття. За таке ворожіння Гелена не надто винагородила стару Магду, бо не цього їй жадалось почути з вуст циганки.

Якось Тетеря заявився вкрай стурбований і розлючений. Сказав Гелені, що Хмара відкликає його в ліс. Назавжди. «Все із-за цього триклятого Колиби, перед яким і ти крутила хвостом», — похмуро мовив він. «Не верзи дурниць, чоловіче, — зупинила його Гелена, — не міг він тобі злого вчинити, навпаки, твій гріх прийняв на свою душу». «Це ти про що?» — не збагнув Тетеря. «Про Томася», — відповіла з викликом. «Ото ж бо й є, що я повинився Хмарі, що таки я порішив того Томася, бо він був запроданець і крутій, а Хмара й подивувався, чого це Колиба так легко чужий злочин взяв на себе… Розумієш, ось так просто записався в убивники?… А ще й підозріла Колибина патріотична запопадливість… Його як послухати, то лиш він один і патріот, а ми всі пуцьвірки, поховані по коморах та льохах… Хмара і каже, що моєї конспірації після Колибиної з’яви не існує… Спробуй спростувати таке! Воно й справді, щось до мене сільська влада стала пильніше придивлятись… Вже двічі до сільради кликали, мовлять наче про житейські дрібниці, про се, про те, а чує ж моя душа: не для того викликали. Придивляються, мацають, чи не масний я десь збоку… Йду до лісу! Ти ж мені тут гляди…»

Вже місяць Гелена живе сама. Од Василя Тетері — ні слуху, ні духу. Та вона не журиться. Аж посвітліла на виду, перші пучечки зморщок вкруг очей, що з'явились нещодавно, наче розгладились, зникли. Очі сяють сподіванням чогось доброго. Одне її турбує. В сільраді їхнім подвір'ям і справді стали цікавитись. Викликали, питали про Василя. Сказала, що поїхав до родичів, коли вернеться — невідомо. Хоч хотілось всю правду про нього розповісти. Але побоялась. Не помсти Тетериних приятелів, ні. Лячно було їй, що її, чого доброго, ще за спільницю Тетерину сприймуть. Адже вона дружина йому. Знала давно, але мовчала. Як пояснити, чого? Пояснити можна, але хто повірить?

Про Симона Колибу згадувала з легким смутком, як згадують нещасливо заміжні жінки свою наївну дівочу любов.

Гелена прокинулась од легенького постуку у віконницю. Миттю підхопилась, спросоння розмірковуючи, хто б це міг бути такої пізньої години. Притиснулась до шибки. Мабуть, Василь придибався, най йому грець!

— Хто? — запитала глухо.

— Одчини, Гелено… Я…

— Невже Симон? — не тямлячи себе од радості, спитала Гелена і, накинувши на плечі халат, поспішила до дверей. Одчинила сінешні двері і стала на порозі, остаточно ще не вірячи в появу любого гостя. Ні, таки це був Симон.

— Живий, здоровий?

— Як бачиш…

— Погано бачу… Заходь у хату, то вже роздивлюся, — засміялась притишено, відчувши невимовну радість.

— Я не сам… Проходь, Герасиме, — стишено мовив він до когось.

Гелена лише тоді помітила скрадену пітьмою постать.

— Прошу, заходьте, — люб'язно запросила вона, відчувши себе повноправною господинею.

— А де Василь? — запитав Тарас.

— У лісі… Відкликав його Хмара. Із-за тебе, до речі. Ет, про це двома словами і не розкажеш!

— Чого це із-за мене? — здивувався Тарас, дивлячись недовірливо на Гелену, котра, старанно затуливши вікна, вже запалила лампу і стояла трохи зніяковіла.

— Постривай, розкажу, Симоне…. Дай хоч подивлюсь на тебе… А я вже й свічку поставила за тебе…

— Що за жарти?

— Їй-богу, думала, що тебе вже немає… Думала, що ніколи вже тебе не побачу… Тут такого довелось наслухатись про тебе! При ньому можна? — кивнула Гелена на Герасима.

— А то ж як! Будь з ким я не прийшов би до вас…

— До мене, — уточнила Гелена. — Бо якби Василь був дома, хтозна, чи й пустив би тебе до хати… Може, пальнув би кулю межи очі…

— Щось несусвітне городиш ти, жінко, про свого чоловіка, — суворо мозив Тарас, нічого не тямлячи з її балаканини. — 3 якої речі він став би стріляти?

Накриваючи на стіл перекусити, Гелена переповіла все, що чула з розмови Тетері з Диким. Розказала і про свою останню розмову з чоловіком.

Од таких новин настрій в обох миттю спохмурнів.

— Показились вони чи що? — роздратовано мовив Тарас, звертаючись до Герасима. — Підозрюють один одного, шпигунять за усіма по черзі та наклепи вергають один на одного… В таких клопотах і час минає, не нудно по схронах відсиджуватись… Ось це і погубить нас, друже, бо немає між нами довіри. Про яку монолітність можна говорити?