Гелена закрила рот рукою, щоб стримати дикий крик страху, що вирвався їй з грудей. Не тямлячи себе, вискочила в сіни. Замкнула двері. Стояла, важко дихаючи, прислухаючись, що коїться там, у хаті. Може, вона його лиш поранила?

Одімкнула двері і обережно, навшпиньки, зайшла до світлиці. Посеред кімнати лежало незрушне тіло.

Постояла, боячись ступити бодай крок ближче до вбитого. Несамовито галаснувши, знову вискочила з хати, замкнула двері і наосліп подалася вулицею.

«Я не мала права на самосуд, але я помстилась йому за все, — лихоманно думала вона, пересікаючи широку площу. — Він покараний моєю рукою, бо я найбільше звідала од нього кривди… Куди я біжу? До Симона… Стривай, я ж нічого не знаю про золото… Хто мені повірить, що я нічого не знаю? Може, спочатку вернутись обшукати хату?.. Адже він збирався втікати вночі, отже, золото було вже наготові… А що як воно десь закопане? Таємницю забрав таки душогуб на той світ… Де тепер шукати скарб?»

Вона спіткнулась і впала на бруківку. Довго лежала розпростерта серед площі, не хотіла підводитись. У пам'яті раптом зринула розпростерта, мов біла птиця, дівчина серед жовтого кленового листя на мокрім лискучім асфальті. То було миттєве видіння з незабутніх літ молодості, коли вона, вражена мужністю незнайомки, єдиний раз спитала себе відверто: «Чи змогла б і вона не коритись чужій злій волі?»

Відповідь віднайшлась надто пізно…