— Ну, добре, добре! — усміхнувся Максименко. — При нагоді скористаюсь запрошенням… Бувай, товаришу Батюк! Розташовуйся.

На засніжених сходах будинку управління він дбайливо обмітав білі повстяні валянки-чобітки. Сніг порипував під ногами. «Правду мовив цей Батюк, — подумав Максименко, — відлига ще не скоро… Позамітало, позаносило дороги…» Він шкодував, що запланована на сьогодні оперативна нарада відтак відбудеться у вузькому колі, бо люди з глибинних районів не зможуть вчасно прибути. Може, хто і відважився подолати снігову навалу, та десь так і застряв по дорозі, як цей недолугий базарянин. Було б лише все гаразд з тими, хто необачно вирвався в дорогу! А нараду проводити треба невідкладно: в міністерстві чекають скорегованого по районах плану знешкодження і ліквідації націоналістичних банд. Вимагають рішучих, дійових заходів. Надто по виявленню розташування окремих бандитських загонів-боївок, так званих схронів. «Що ж, я маю свою задумку, — міркував Максименко. — Але послухаємо, що запропонують інші…»

В його просторому кабінеті зібрались начальники відділів, їх заступники, оперативні працівники, начальники служб. Були і двоє начальників районних відділень держбезпеки — Ляхівців і Ямполя. Вони прибули за день до хуртовини. Останні були відсутні.

— Що ж, товариші, — підвівся майор Максименко, — розпочнемо нараду. Відсутніх докладно проінформуємо про все, що ми тут вирішимо. Шкода, звичайно, що, не маючи доповідей з місць, матимемо доволі уявну картину дійсного становища. Але, гадаю, матеріали, якими ми володіємо, дають нам підстави виробити загальний план боротьби з націоналістичними бандами в області. Пізніше зробимо відповідні уточнення для кожного району зокрема, а сьогодні в принципі вирішим єдині оперативні заходи по виявленню націоналістичних схронів. Спершу заслухаємо Ляхівці і Ямпіль.

Начальник Ляхівцівського відділу держбезпеки, стрункий, чорнявий капітан Стенько, доповідаючи, спершу вибачився, що не погодив дня свого відрядження до області зі своїм колегою, начальником райвідділу міліції старшим лейтенантом Дорошком. А втім це, може, й на краще, бо він, Стенько, тут, а Дорошко десь дома, де понамітало, мабуть, геть по димарі, кляне лиху погоду і чекає, доки гарний путівець проляже до обласного управління.

На цей дотеп присутні не зреагували, і Стенько почав офіційно доповідати про стан справ у районі.

— Націоналістичні банди деградують з кожним днем, — говорив капітан. — Скомпрометувавши своєю злочинною діяльністю власні ж ідеї, націоналістичні гасла, вони виродились у зграї кримінальних злочинців. Грабування кас і крамниць, вбивства з метою залякування населення, обкрадання колгоспних комор — все це конвульсійні стрибки приреченого звіра. Основна мета поки що глибоко законспірованих націоналістичних загонів — вижити, забезпечити собі існування, штучно підтримувати середовище, в якому б злочинна діяльність їх лишалась, хоч деякий час, безкарною. Але це порожні ілюзії бандитів, такого середовища бути не може. Населення не підтримує їхні демагогічні гасла «національного відродження», вбачає в них своїх найзапекліших ворогів.

Тому націоналісти, щоб посіяти страх і непевність в людях, вдаються до політичних вбивств. У районі останнім часом по-катівському вбито родини двох партійних працівників, трьох вчителів, восьми сільських активістів…

Капітан розповів про цілу низку заходів, спрямованих на знешкодження бандитських груп, виявлення місць тимчасових дислокацій націоналістичних загонів, сприяння безпеки місцевого населення. Особливих наслідків цієї послідовної боротьби поки що немає. Піймані і знешкоджені окремі бандити, остаточний розгром банд, на превеликий жаль, досі є справою складною і доволі проблематичною. Капітан сказав, що, прибувши на нараду раніше, мав нагоду зазнайомитися з планом начальника карного розшуку капітана Марчука. План здається йому цікавим своєю конкретністю. Виявлення схронів може бути забезпечене шляхом засилки своїх людей у середовище націоналістів…

«Встиг вже Марчук загітувати його, — подумав Максименко. — Шукає підтримки. Ну, гаразд, послухаєм, що він скаже сам, як буде обстоювати свою „десятку“…»

Начальник Ямпольського райвідділу держбезпеки майор Березовський почав свій виступ з заперечення погляду свого колеги на націоналістичні банди як на розрізнені і вкрай деморалізовані зграї суто кримінальних злочинців.

— Терористичні акції націоналістів саме проти представників Радянської влади, проти активістів, що ціною свого життя захищають основи нашого суспільства, — говорив він глухуватим баском, в якому, одначе, відчувалась велика воля і переконаність, тому присутні дослухалися до кожного його слова, — найбільш промовляють нам, ким є насправді чорні лицарі закривавленого і затаврованого ганьбою тризуба. Це наші найзапекліші ідеологічні вороги насамперед. Інша справа, що своє катівське ремесло вони ще й обтяжують злочинами кримінального гатунку. Але дивитися на них лише як на кримінальних злочинців, забуваючи про їхню класову сутність, було б непоправною помилкою. Не слід говорити про націоналізм абстрактно, забуваючи, що це український буржуазний націоналізм… Буржуазний! Капітан Стенько може зауважити мені, що справа не в термінології. Але неточність у термінології призводить іноді до політичної короткозорості і до невірних рішень і дій. Вбачати в націоналістичній організації, підкреслюю, — організації, до того ж з досить чіткою структурою і глибокою конспірацією, лише кримінальний бандитизм — означає недооцінювати ворога і функції по боротьбі з ним передати лише карному розшуку. Тоді нам з моїм колегою взагалі не лишається, що робити. До речі, сюди на нараду ми запрошені на доволі паритетних началах, як своєрідні «дорадники», що також невірно…

Максименко з цікавістю дивився на майора, якого знав давно і вважав за стриманого, обережного у висловах працівника. Тим більше, що на подібних нарадах він, як звичайно, відмовчувався.

А це, на превеликий подив, розговорився, до того ж явно демонстрував своє бажання не минати гострі кути спільної розмови.

Мовивши останні слова, Березовський з докором глянув на Максименка, на що той м'яко усміхнувся і розвів руками, мовляв, вибачайте, коли так зрозуміли наше запрошення на нараду.

— Я теж знайомився з планом капітана Марчука, — продовжив Березовський. — Раціональне зерно в ньому є… Мусимо лише добре продумати деталі і вирішити доцільність засилки одразу десяти міліцейських оперативних працівників у лігво ворога. Можливо, варто доручити виконання цього відповідального і небезпечного завдання одному, але розвіднику з великим професійним досвідом. Скорегувати наші зусилля, щоб спільність наших дій грала на успіх справи. Цим розвідником може бути або оперативний працівник органів держбезпеки, або здібний, досвідчений працівник органів міліції… Честь мундира в даному випадку визначиться результатом розвідницької роботи. Славою, як мовиться, порахуємось згодом…

Начальник обласного управління держбезпеки підполковник Соколов, котрий спізнився на початок наради, маючи невідкладні справи в обкомі партії, схилився до Максименка і прошепотів: «Подобається?» «Дуже», — відповів Максименко. «Мені теж… Думаю взяти його в апарат… Тямущий працівник». «Я б не радив, — заперечив Максименко. — Ген як він докладно розбирається в становищі по району… У нас виробилась досить хибна тенденція: ледь людина виявить свої здібності — мерщій її в область… В глибинах відтак місця оголяються, починай з нуля…» «Ні, таки заберу, — похитав головою Соколов, — хай на місцях виростають місцеві кадри… А то ж як? Людям треба дати можливість для росту, виявляти свої таланти…»

Коли Березовський скінчив, Максименко надав слово капітану Марчуку:

— Сталося так, що ми вже дискутуємо по плану начальника карного розшуку Марчука, — мовив він, — а самого плану ще не чули. Доповідайте!

Капітан Марчук, низенький і опасистий, в доладно підігнаній формі, туго підперезаний поясом з портупеєю, що аж порипувала од найменьшого руху його широких плечей, упевнено підійшов до столу, розіклав папери і дзвінким голосом, в якому чулось ледве не школярське похваляння, почав викладати подробиці своєї ідеї, з якою він докучав Максименку вже кілька місяців, діставши врешті дозвіл на втілення її в життя. «Людей готуйте, — сказав йому Максименко тоді. — Спецпідготовка оперативним працівникам ніколи не зашкодить. Далі видно буде…»