Жигайло хотів щось сказати в своє виправдання, але Хмара рвучко махнув рукою.

— Тільки не виправдовуйся! Свою відданість нашому товариству маєш заслужити ділом, а не словами. Ось папір про твоє призначення сотником. Приведи себе до належного порядку і — гайда, до своїх хлопців. Та гляди мені!

Жигайло не йняв віри його словам. Щойно він був за крок від смерті, і раптом повне всепрощення! Яка ж тоді сила впливу цього Колиби на Хмару! Жигайло з вдячністю глянув на свого рятівника. Той вдав, що не помітив цього вдячного погляду.

Коли всі розійшлися, Сокрута, скориставшись добрим настроєм Хмари, вирішив запропонувати йому послати когось у ліс до хуторянських боївок.

— А то ж навіщо?

— Коли об'явився один Жигайло, то може об'явитися й інший. Поки вас, як зверхника, ще розуміють, варто всіх перевірити і непевних ліквідувати…

— Ну-ну, а далі? — зацікавився пропозицією Хмара.

— Краще, гадаю, було б централізувати наші дії. А то розбрелися по лісах, як ті оси, невеличкими групами, хтозна, чим вони дихають, що роблять. Адже з наших колишніх «чот» лишилась одна назва. Потрібно відродити колишню славу… Я так розумію. Чи помиляюся?

Замість відповіді Хмара розсміявся і вже потім сказав:

— А цей тельбатий Жовтобрюх файного собі заступника підібрав, — похвалив він Тараса. — Може, від нього перейдеш до мене? Га?

Тарас завагався.

— Ну, добре, добре… Не силкую, подумай. А тепер іди відпочинь та завтра вечором з'являйся до моєї господи. Погомонимо більш детально про твоє майбутнє.

Наступного вечора до просторої вітальні, яка в підземеллі слугувала місцем відпочинку зверхника, зібралися найбільш наближені до Хмари люди. Тарас побачив тут Дикого, Жовтобрюха, ще кількох озброєних бандитів. Стіл, що стояв при стіні, аж, здавалося, вгинався від всяких страв. Поміж багатим їством виділялися білі високі пляшки з візерунковими шийками. То була німецька горілка «шнапс», мабуть, останні залишки давніх подачок фашистів. У кутку стояло на літрів двадцять барилко, біля якого юрмилися гості. Вони смакували свіже пиво. Ніхто не сідав за стіл, всі когось чекали.

Тарас, поволі спорожнивши кришталеву склянку янтарного напою, призвичаювався серед цього добірного товариства. На стінах вітальні висвічували золотим полиском образи святих Миколи, Павла, божої матері з немовлям. Тарас з подивом побачив тут і цілу серію картин у позолочених рамках, мабуть, викрадених з якогось музею.

Цікавість, що полонила Тараса, не пройшла повз увагу Хмари, бо він підійшов до нього й запитав:

— Дивуєшся, звідки?

— Таким картинам годилося б красуватися і в кращому освітленні…

Хмара усміхнувся.

— Прийде час, і вони побачать світ божий, а зараз їм краще з нами у підземеллі лиху годину перебути, — зауважив Хмара, примруживши хитро очі.

Увійшла статна, у довгій білій сукні жінка. То була Хмарина коханка, дочка залужнянського попа Софія, Вона стрельнула на всіх своїми великими, як здалося Тарасу, безбарвними очима і сіла в єдине за столом крісло. В її холодному погляді, в твердій ході і красивому обличчі було щось відразливе.

Гості зайняли місця за столом. Підвівся худий, вилицюватий чоловік, що сидів поруч Хмари, здійняв виповнений келишок і проголосив:

— За нашу господиню, за вроду її, за долю на щастя багату… Будьмо здорові!

— За панну Софію! За щастя-долю її! — почулося за столом.

— За що таке величання їй? — здивовано спитав Тарас Дикого, скориставшись гамором.

— Панна Софія — іменинниця, — пояснив той, прожовуючи закуску. — А ти що, був запрошений і не знаєш?

— Мені звелено прийти на розмову про майбутню мою долю, а, виходить, це іменинна гулянка…

— Всьому свій час, — повчально мовив Дикий. — Цінуй, що провідник запросив тебе. Це — знак особливого довір'я…

Заграла музика, почулися співи. Тарас з цікавістю стежив за Хмарою. Той сидів в оточенні кількох бандитів, щось їм сердито говорив, рубаючи повітря рукою. Пив він, як помітив Тарас, мало. Отже, розмова між ними була не хмільна. Може, навіть говорили про нього, бо співрозмовники кілька разів оцінююче зиркали в бік Сокрути.

— А це, певне, і є Симон Колиба, грізний приборкувач жигайлівців? — почув Тарас. Підвів голову. Біля нього стояла Софія, звабливо усміхалася, манірно примруживши очі.

Тарас схопився.

— Перепрошую, — чемно вклонився їй. — Я не знав, що нині свято на вашу честь… Прийміть і мої вітання…

— Честь? — відверто реготнула Софія. — Свято? Воно повторюється щоразу, коли я до нього вертаюсь… А я у нього сто перша коханка… А ти мені подобаєшся більше, ніж він.

— Перепрошую, — удав з себе присоромленого Тарас.

— Ах, то ти інтелігент? — глумливо глянула на нього Софія. — Інтелігентів не люблю…

Вона була зовсім п'яна. Говорила голосно, не зважаючи на те, що її можуть почути. Це здалося Тарасу підозрілим.

«Знову перевірка? Чи зумисне провокує, щоб поглумитись?»

— Вибачайте, панно Софіє, — стримано мовив він. — Я не сумнівався, що прийшов у порядне товариство.

— А в Сибіру ти теж знався з порядним товариством? — з викликом голосно спитала Софія.

У кімнаті запала мертва тиша.

Тарас озирнувся. Навколо — нікого. Всі, що бенкетували поруч, поспішили залишити стіл.

Побачив, як принишкли всі. Хмара здаля стежив за ними.

«Що діяти? — лихоманно вирішував Тарас. — Клята повія ич яку комедію грає!.. Про Сибір це ж їй Хмара сказав… Отже, це з його згоди… Бездарна акторка, надто самонадіяна…»

— Не знався! — люто пронизавши її зневажливим поглядом, голосно відповів. — Але прагнув якнайскоріше вирватись до своїх… Досі вірю в порядність тих, хто не розтринькав священність мети, за яку гинули кращі сини України, на отакі балаганні вечоринки, де вшановуються сто перші повернення…

— Вирвався? І дорвався? — підступила до нього Софія.

Тарас сполотнів. Ще мить — і він покаже цій зарозумілій вертихвістці її справжнє місце.

— Софіє, облиш! — почувся невдоволений голос Хмари. Вона покірно пішла до столу, а сам Хмара підійшов до Сокрути, поклав руку на плече. Гамір гулянки відновився.

— Вгамуйся, — сказав Хмара лагідно. — А то і мою любов вколошкаєш, як бідного Томася. Занадто ти гарячий, чоловіче… Не ображайся на неї. Задумала собі, що моя служба безпеки б'є байдики, тому і перевіряє кожного нового, хто з’являється поруч мене. По-своєму, по-жіночому… Але твоя доля тебе не цурається. Сподобався ти мені. Тебе перевірили. Порадився щойно зі своїми. Ось моє рішення: поїдеш з ревізією по хуторах, все розвідаєш і доповіси мені, хто чим дихає… Твоя пропозиція — тобі і виконувати. Згоден?

Тарас кивнув.

— То й добре. Завтра ж зранку і поганяй. В підмогу, як провідника, даю Стрибунця. Покладайся на нього, мов на мене.

— Дякую за довір'я… Але як підтримуватиму з вами зв'язок?

— Через живий провід.

— Дуже повільний.

— Ну, гаразд. Про це завтра. Будьмо! — Хмара подав Тарасові повну чарку. Той випив її за успіх своєї справи. А обставини поки що складались для нього зовсім непогано.

Сокрута отримав шифровку од начальника карного розшуку, в якій йшлося, що управління цікавиться станом справ у загоні Жигайла, що наважився на відкритий виступ проти Хмари. Пропонувалось провести роботу серед невдоволених з тим, щоб деморалізувати і знешкодити бандитський загін.

Водночас Марчук повідомляв, що Сокруті присвоєно чергове звання майора міліції, а за врятування життя міліціонерів у Ляхівцях нагороджено медаллю «За відвагу». Це були приємні новини.

Сокрута в цей час, виконуючи особливе завдання Хмари по ревізії звіддалених боївок, йшов на зв'язок з Жигайлом. Разом із Стрибунцем і радистом Герасимом пройшов вже не один десяток кілометрів лісовими нетрями, стрічаючи в глухих хуторах зв'язкових, котрі, вислухавши пароль, вказували подальший шлях. То були нелегкі мандри. Йшли переважно вночі, вдень відсипалися по старих клунях і горищах, ризикуючи, що їх таки вистежать працівники карного розшуку. «Приміром попадусь я в руки до своїх, — розмірковував Сокрута. — Тоді кінець. Адже ніхто не знає, що я свій. Для них я такий самий бандит, як і ці типи, що йдуть зі мною. Отже, обережність, і ще раз обережність…»