Їхали, здалося Тарасу, довго і плутаними дорогами. Нарешті віз зупинився і Митрофан зняв з Тарасових очей чорну хустину.

— Слава богу! — полегшено зітхнув Тарас. — Так і осліпнути можна.

— Пішли, — наказав Дикий.

Зайшовши до схрону, Тарас з неприхованою цікавістю озирнувся навколо. Це була простора, хоч гарцюй на вороних, кімната, в якій стояло два тесаних столи й з десяток табуреток. Ліворуч і праворуч на лавках сиділо двоє здорованів. Вони схопились, ледь з'явився Дикий.

— Про ваш приїзд вже знають. Чекайте, покличуть!

Та за мить відчинилися потаємні двері, які разом з протилежною стіною складали одне ціле і тому їх зразу не примітив Тарас, і червонощокий чоловік сказав:

— Можете пройти!

Тарас гадав, що лише стане за поріг, одразу й побачить таємничого Хмару. Та ба! Довелося ще двічі спускатися вниз і двічі проходити просторі кімнати з охоронниками, аж поки якийсь опасистий чоловік їм вказав:

— Сюди.

Увійшли до світлиці, осяяної електрикою, що вкрай здивувало Тараса. Відкіля тут, у глибокому бункері, електричний струм? Адже ліс, без сумніву, далеко від села, а цей схрон — в диявольських нетрях. Та згодом Сокрута вловив ледь чутне гуркотіння двигуна, який, мабуть, стояв в одній з численних кімнат бункера.

Тарас аж прикипів поглядом до господаря схрону. Хмара теж, вийшовши з-за широкого різьбленого столу, свердлив своїми яструбиними очима прибульця.

— Слава Україні! — хрипко гукнув Митрофан.

— Героям слава! — відгукнувся Хмара.

Помовчавши, він підійшов впритул до Сокрути, озираючи його з голови до ніг.

— То це і є той Симон Колиба, що вкоротив віка Томасю? — суворо глянув на Митрофана Хмара.

— Він, друже провідниче!

— Навіщо сюди привів? Чого самі не покарали?

— Він врятував моє життя. Та й Жовтобрюх прос…

— Знаю! — перебив його ватаг. — Ви оба мов блекоти наїлись: наших б'ють, а ви убивць під своє крильце… Що скажуть інші, як дізнаються?

— Друже провідниче, всі жовтобрюхівці за Симона. Він потрібний нам… Свою відданість вже довів і не раз.

Хмара нервово заходив по світлиці, заклавши руки за спину. Тарас стежив за ним, обмірковуючи становище, в яке потрапив. Він знав Хмару зі слів Максименка, з оперативних донесень. Деспот, кат, що не спиняється в своїй жорстокості. На його чорній совісті сотні закатованих людей. Але він все ж прислухався до свавільних рішень і Жовтобрюха і Дикого, за якими стоїть не один десяток добре озброєних лісовиків. Тож Сокрута не боявся підступного Хмару, був упевнений — бандит нічого лихого йому не заподіє. Але, на всякий випадок, Тарас тримався насторожено. Хмара, поскрипуючи новими рудими чобітьми, нервово ходив кімнатою і вивчаюче раз по раз зиркав на Тараса. Нараз широко відчинилися двері й вбіг захеканий хлопець.

— Що трапилося, Чернуха? — сполохано глянув на нього Хмара.

— Біда, друже провідниче! Біда!

— Яка?

— Я щойно з Їськовецького лісу. Збунтувалась Яремова сотня. Ярему застрелили… Бунтівники на конях галопують сюди.

— Хто очолює?

— Павло Жигайло.

— Пропустити всіх на березову галяву і висікати з автоматів. А Жигайла живцем доставити сюди, — розпорядився Хмара.

— Буде виконано! — метнувся бандит виконувати наказ.

— Стривайте! — несподівано зупинив їх Сокрута, і всі здивовано заклякли на місці.

— Треба розібратися, — пояснив Тарас Хмарі, котрий метнув на нього гнівний погляд. — Хтось та й винен у тому бунті… Посікти десять чи сотню людей — штука не хитра, а придбати їх, привернути на свій бік — завдання складніше… Але треба спробувати! Дозвольте без жодного пострілу, без жодної втрати наших примусити Жигайла і його хлопців знов служити Україні вірою і правдою?

— Зможеш?

— Спробую.

— Давай! Дорогу тобі покаже ось цей легінь, — Хмара вказав на довготелесого чоловіка з олов'яними очима. То був бойовик Стрибунець, знаний у банді як улюбленець Хмари.

Коли Тарас і Стрибунець на конях дісталися березової галявини, тут стояла тиша, від якої було аж лячно. Коні повільно ступали, мов пливли по високій траві, лишаючи на ній дві широкі стежки.

— З якого боку мають з'явитися? — спитав Тарас.

— Ген, звідти… А ось, здається, і вони… Чуєш, копитять? Ну, я, на всяк випадок, сховаюсь, а ти як знаєш, так і дій…

Ледь він зник в ялівці, як на галявину вихопились озброєні вершники. Тарас здибав свого коня і вистрілив угору.

— Слухайте, що я скажу…

— А ти що за один, щоб тебе слухати? Хмара послав? — оточили його бандити.

— Слухайте мене уважно! — твердо повторив Тарас. — Збожеволіли всі геть разом? Чи не здогадуєтесь ви, що на цій галяві будете всі до ноги посічені з автоматів?

Бандити присмиріли, боязко сахнулися від кущів.

— Не жахайтеся! — заспокоїв їх Тарас. — Без мого наказу не стрілятимуть. Але якщо ви не вгамуєтесь негайно, за вашу долю я не ручаюсь. — Тарас передихнув й продовжив. — Погано ви дбаєте про славу і волю України… Хто вас сюди привів? Ну! Хто? Нехай вийде вперед…

Після недовгої, але гнітючої мовчанки проштовхнувся до Сокрути міцно збитий чоловік.

— Я привів, — рішуче сказав він.

— Павло Жигайло?

— Так.

— Тебе чекає провідник, а людям накажи повернутися назад, до Їськовецького лісу.

Жигайло підкорився. Коли з галяви зник останній вершник, він приречено мовив:

— Ну, веди…

Їхали мовчки й повільно, кожний думав про своє. Сокрута в душі радів, що затія його вдалася. Стількох людей врятовано од смерті! Не всі ж вони безнадійні бандити, багатьом з них треба лиш допомогти стати на твердий грунт людського життя. Бунтують — отже, сумніваються… А відтак не все ще втрачено…

А Жигайло думав, що ось і настає остання його година. Гірко і безславно пропала його доля. Що ж, мабуть, так і треба розплачуватись за все лихе, що накоїв досі. Марно гинути не хотілось. Смертельна туга озвалась йому в серці.

— Може, відпустиш мене? — стишив Жигайло свого коня. — Втечу світ за очі!.. Га? Відпусти, — Жигайло благально глянув на Тараса.

— За кого ти мене маєш? — глумливо мовив Сокрута. — Од мене, милий, не втечеш… Пообіцяв Хмарі доставити тебе, то й доставлю… — він глянув на пригніченого Жигайла, і на мить йому стало його шкода. — Не сумуй, — сказав заспокійливо. — Гарантую, що від Хмари вийдеш живим. Я йому доведу, що ти необхідний… Тільки запам'ятай: Хмара злопам'ятний. Тож вийдеш від нього — тримайся якнайдалі.

— Мені б лише вийти… Лише б вийти, — бурмотів Павло.

— Не бійся, у скрутну хвилину поможу, — підбадьорив його Тарас.

Хмара, одначе, не захотів бачити Жигайла. «Розстріляти!» — коротко наказав він, і четверо охоронників миттю заломили Павлові руки.

— Ви, як керівник, мусите бути господарем свого слова? — спитав Сокрута.

Хмара здивовано глянув на нього.

— Ну? — непевно буркнув він.

— Я передав усім Жигайловим людям, що ви збережете йому життя…

— Хто дозволив? — розгнівався Хмара.

— Інакше, як би їх зупинив? А виходить, ми обдурили їх. Тоді хто нам повірить завтра? А до того ж, коли Жигайло не повернеться до своїх, можуть бути ускладнення.

— Які?

— Хтозна… Важко зараз передбачити. Хоча б ті, що деякі гарячі голови знову збунтуються і подадуться…

— Сюди?! Ха-ха-ха!.. — Хмара розсміявся. — Та я їх усіх, як траву…

— Та ні! Може бути гірше. Я хотів сказати, що деякі гарячі голови можуть повернути голоблі з лісу до міліції… Та й сюди «хвостів» приведуть…

Хмара, стурбований цією думкою, підвівся з-за столу, пильно, мов вивчав, глянув на Тараса і вже тоді розпорядивсь:

— Стрибунець, негайно біжи, скасуй попередній наказ. Жигайла сюди!

Павла привели у бункер розколошканого, в порваному на бинди одязі, з зав'язаними за спину руками. З одного кутка рота просочувалася кров.

— Розв'язати! — наказав Хмара. Потім махнув охоронцям рукою, щоб вони залишили приміщення, і ті негайно зникли за дверима.

— Чого зиркаєш? — сердито запитав Жигайла Хмара. — Вирішив помилувати тебе, знай мою великодушність… Єдиного не збагнув: як зважився виступить супроти мене?