— Так, пізнаю нашу братію, — смакуючи з насолодою холодний квас, мовив Герасим. — Це у нас зветься «профілактикою задля непорушної єдності і вірності»… Гарний квас у тебе, молодице, — похвалив Герасим, — миттю втому, як рукою, зняло…

— Пригощайтесь, прошу, — налила Гелена повний полив'яний кухоль. — Родинний рецепт, — пояснила вона. — Мій батько колись власну броварню мав, крім пива добрячого, ще й квас знаменитий на всю округу виробляв… Це напій з дикої ягоди, цілющий…

Вона намагалась якнайліпше пригостити своїх несподіваних гостей. Накришила товстого рожевуватого сала, насмажила яєшні, розігріла духм'яну печеню в лискучому чавунці, од якої навіть пара дратівливо лоскотала ніздрі, поставила з глибоких тарелях квашені яблука і солоний кавун.

— Горілочки, може? — підсунула до Тараса запітнілу карафку.

— Ні, од цього зілля голова ломиться, — відмовився Тарас. — Краще родинного напою… Гарний квасок!

— Який ти товариш моєму барилу? — усміхнулась Гелена. — Тому без чарки і хліб поперек горла стає…

— Щось напосіла ти на свого чоловіка, — пронизливо глянув на неї Тарас. — Негарно у відсутність господаря ганити його…

— Ет, господар, — зневажливо мовила Гелена. — Бандюга і пройдисвіт він… Ти ж знаєш, Симоне, моє до нього ставлення.

— Може, і заявиш на нього?

— Щоб його дружки ножем мені ребра порахували?

— А коли б не боялась, то заявила б хіба? — спитав Герасим.

— Не знаю, — непевно мовила Гелена. — Осоружне життя мені з ним… Що я бачила, чим жила? Коб його не трапила на мою голову лиха година, лікаркою була б… А так… Служниця, покоївка та й годі…

— От і май справу після цього з жінками, — осудливо мовив Тарас. — Добре хоч я своєї чоловічої волі не занапастив… Добре було б, коли б мене отак жіночка поза очі обставляла?

— Ти не такий, Симоне, — з неприхованою ніжністю дивлячись на нього, сказала Гелена. — За тобою будь-яка жінка на край світу пішла б… Будь-яка б, не задумуючись… Правду кажу, Герасиме?

— Може, і пішла б, та невдовзі вернулася ні з чим, — усміхнувся на те Герасим. — Важкий він чоловік… Мені з ним і то було непереливки, того й гляди, щоб не пристукнув у глухому закутку, коли що не так…

— А де ж той твій супроводжувач? — несподівано запитала Гелена Тараса. — Як його… Скакунець?

— Юхим Стрибунець, — удавши з себе засмученого, зітхнув Тарас. — Загинув… На засідку наскочили… Мужньо захищався. Славний був вояк, справжній патріот…

— Еге ж, патріот, — скривилась Гелена. — Він тебе мав на якомусь етапі прикінчити…

— Щось ти плутаєш, Гелено, — заперечив Тарас. — Щось ти не втямила з підслуханої розмови… Бачила б ти, як він мене боронив, коли ми на міліцейську варту вийшли!

— Не плутаю! — сердито мовила Гелена. — Я все втямила вірно, а от чи втямив ти, що тобі після всього загрожує, не знаю.

— Нічого мені не загрожує! — недбало відповів Тарас, вдаючи абсолютну безтурботність, хоч повідомлення Гелени вкрай його стурбувало. Чого взагалі вона завела розмову про Стрибунця? Може, випитує? Що тут взагалі відбулось в його відсутність? Чому так різко змінилось до нього ставлення? Після переданого Герасимом повідомлення Хмарі про загибель Стрибунця Тарас отримав суворий наказ негайно припинити інспекцію боївок і повернутись до головного схрону. Він змушений був підкоритись наказу, хоч залишалось побувати ще в трьох бандитських притулках. Максименко звелів шифровкою, котру прийняв Герасим, йти до своїх. Завдання було виконане на дев'яносто дев'ять відсотків. Останні схрони виявлять з допомогою місцевого населення. Може, після знищення Хмариного осиного гнізда самі вийдуть з підпілля. Тарас попросив дозволу продовжити роботу. Мав намір добути відомості про награбовані Жовтобрюхом цінності. Такий дозвіл невдовзі був отриманий. Тарас з Герасимом повертались у розпорядження Хмари. «Але де я припустився якоїсь помилки? — розмірковував Тарас. — Хто сполохав Жовтобрюха?»

— Так, бачила б ти, як Юхим боронив Тараса! — озвався і Герасим.

Як «боронив»…

Стрибунець завів їх тоді до хати, де господар засвітив вже світло. Онопрій аж закам'янів, побачивши двох своїх постояльців під конвоєм Стрибунця.

— Ану, в'яжи їх! — наказав Стрибунець господарю. — Та міцніше! Совітська погань, здумали мене провести! Не вийшло!

Недарма я пильнував за тобою, Колибо… Одведу вас, голубчиків, до Кияшкового схрону, а вже він вас до Хмари переправить, будьте певні! Чого ж ти стовбичиш? — гримнув він на господаря. — Чи верьовки не знайдеться?

— Та знайдеться, — хмуро озвався Онопрій. — Тільки незвичний я цим ділом займатися… От послав вас господь на мою голову! — бідкався дядько.

— Роби, що сказано, а то й тобі голову продірявлю, старий бовдур! — лайнувся Стрибунець.

Густя сполотніла на обличчі, перехрестилася, пішла в сіни, взяла сирові віжки, зібгала їх у клубок і кинула чоловікові.

— Ото напасть! — буркотів Онопрій. — Щоб я оце старістю таким лихим ділом займався, най йому!

Він схопив ремінну упряж жужмом і рушив до Тараса й Герасима. Проходячи біля Стрибунця, він раптом жбурнув те ремінняччя бандитові в обличчя. Стрибунець відсахнувся. Цього було достатньо, щоб Тарас одним стрибком підскочив до нього і вибив з його руки пістолет. За мить Стрибунець лежав на підлозі, міцно зв'язаний, і хрипів од безсилої люті.

— Ну, вставай, «герою»! — штовхнув його Тарас. — Урвалась твоя влада. Підемо звідси та поговоримо тепер начистоту… Спасибі тобі, батьку, — звернувся він до господаря. — Спасибі за допомогу!

— А йдіть собі, — одмахнувся Онопрій. — На кий лях мені отака пригода? Ідіть та й розбирайтесь десь між собою… А дійсно ж я, старий бовдур, вуха розвісив: погорільці… Чорт вас розбере, що ви за люди… А тільки той, кого Густя моя одпоювала од болячки, хотів, щоб і я свої руки до чорної справи приклав… А не з тих Онопрій Іванюк, втямив тепер?

— Совітський прислужник, — ошкірився зв'язаний Стрибунець. — Висітимеш ти на першій-ліпшій гілляці, коли наші про твоє прислужництво дізнаються…

— Атож, — глянув на нього з огидою Онопрій. — Совітський я. До вашої гадючої породи не належу… І сини мої обидва в Червоній Армії, а не по вовчих норах никають… Ідіть вже, най йому трясця!

У лісі Стрибунець раптом зупинився і впав на коліна.

— Хлопці, — благально озвався він, — одпустіть… Великі гроші дам, у мене дещо назбиралось… Присягаюсь, про вас ні словом не обмовлюсь, мовчатиму, як камінь… Заклинаю вас усім святим на світі, пожалійте, не вбивайте мене… Усіма святими заклинаю!

— Ич, якої заспівав! — гидливо мовив Герасим. — Я б тебе, мерзенного поплічника Хмариного, лакузу, з превеликим задоволенням знищив би власними руками… Надивився я там, у таборі, на твої бандитські заслуги, руки твої по лікті в крові… Заспокойся, ми тебе не розстріляємо. Ми тебе владі передамо, судитимуть тебе по закону, як вбивцю, запеклого ворога народу… Так само, як і хазяїна твого згодом… Вставай, хробак!

— Хлопці, змилостивіться… Не ви, так совіти розстріляють… Жити хочу!.. Все, що маю, віддам… Відпустіть! — істерично вигукував він.

— А ті, кого ти з жорстокістю скаженого звіра убивав і грабував, не хотіли жити? Розбагатів на людській крові? Думаєш, що всі, як ти, до грошей ласі? Одкупитися хочеш? Вставай, покидьку, за все відповіси, — штовхнув його Герасим.

До села Звонецького вийшли ще поночі. Віднайшли зв'язкового. Той повідомив дільничного, і бандит був зданий у руки правосуддя.

Герасим одразу ж склав радіодонесення Хмарі, що натрапили на ворожу засідку. Стрибунець, мовляв, з оточення не пробився. Або загинув, або його полонили…

— Може, поголишся, Симоне? — спитала Гелена по тривалій мовчанці. — Заріс, як справжній розбійник… Борода тебе не красить…

— Дарма! Мені до дівчат не треба залицятись, — усміхнувся Тарас.

— Хто його знає, — лукаво глянула на нього Гелена.

Вона прийшла до кімнати, де спав Тарас, як і тої давньої ночі, в білій нічній сорочці, з розпущеним волоссям, що м'яко спадало на оголені плечі. Тарас прокинувся од доторку гарячих її рук.