— Сходиться, — підійшов до нотаря Митрофан і зазирнув йому через плече, але Адам Сливинський спритно одхилив папірець. — Цей лише молодший… Може, зберігся? Але ж в Сибірі не курорт…

— Саме так, не курорт, далеко не курорт, — підтакнув нотар.

— Фотографії немає?

— На превеликий жаль, на жодному документі немає… А були, видно…

— Ну, що ж, і на тому спасибі, — мовив Митрофан, занотувавши в записничок прочитане нотарем. Надто скупі були ті відомості!

— Гонорар за довідку, — простягнув руку Сливинський.

— От гендлярська твоя душа! — поморщився Дикий. — За такі нікчемні дані — і гонорар! Візьми ось це, бо грошей немає…

Він простягнув нотареві невеличкий пакуночок.

— Що це? — здивовано спитав спантеличений таким заробітком господар.

— Кава. Де ти її зараз дістанеш?

— І то правда, — мовив нотар, розгризаючи зернятко. — Де зараз дістанеш гарної кави? — Він пожував трохи і сплюнув. — Паскудна кава, одна назва.

— І цією втішишся, — недбало мовив Митрофан. — Яка послуга, така і винагорода!

— Колиба, Колиба, — наморщив лоба нотар. — За додаткову оплату можу дещо цікаве додати, — раптом сказав він.

— От чортів гендлярю! — похитав головою Дикий. — Останній червінець виманює! — Він порився в кишені, дістав гаманець, зумисне перерахував кільканадцять червінців, поклав на стіл. — Казенні гроші тринькаю. Кажи, що знаєш… Слухаю тебе, чортів гендлярю…

— Цим Колибою цікавились і працівники обласного управління міліції. Теж не сказали навіщо… Та я вже не дурний. Нема, сказав, картотеки і край.

— Давно?

— Може, і позаторік, — непевно мовив нотар, — точно не згадаю…

— А не згадаєш, то й додаток твій нічого не вартий! — дошкульно глянув на нього Дикий і забрав червінця з столу. — Мало чого могла міліція ним цікавитись. Може, документи на амністію готували…

Нотар ображено засопів, знову розгриз зернятко кави і сплюнув.

— Цвіллю відгонить ваш гонорар, шановний клієнте!

— Дарма, — глумливо глянув на нього Митрофан. — Погризеш! Миші лишки твоєї картотеки гризтимуть, а ти — свій заробок. Бувай жив-здоров!

Відомості, добуті в такий спосіб, мало про що говорили. Ну й що? Був собі такий насправді, тернопільський Симон Колиба. Засуджений за невдалий замах на партпрацівника. Одбув своє і повернувся…

Хіба що останнє повідомлення нотаря? Це цікаво. Може, десь рік-два готували лазутчика, то й поцікавились для легенди. Нотар сказав, що немає картотеки, то заспокоїлись: відпливу інформації не буде… Може, справжній Колиба загнувся десь на висилці, а цей користується зручною біографією? Якби була фотографія при нотаревій довідці, тоді інша справа…

Ледь Митрофан Дикий довідався, де мешкає амністований Павло Жигайло, як відрядив до Гончарівки своїх людей з наказом викрасти запроданця і привезти до схрону.

Жигайла, помордованого, туго переповитого ремінняччям, привезли опівночі. Око Павлові затекло, брова глибоко розсічена, на губах запеклася кров. Видно, він відчайдушно боронився, перш ніж стати бранцем.

Він сидів, скрючившись на стільці, і час від часу спльовував на підлогу криваву слину. Блимав здичавіло єдиним оком на Митрофана, а той в галіфе і спідній сорочці, розхристаній, брудній, ходив взад-вперед перед зв'язаним Жигайлом і почісував свої волохаті груди.

— Що, синку, допомогли тобі твої совіти? — глумливо перефразував він відомий вислів Тараса Бульби. — Думав, сховаєшся? Дзуськи! Од мене і миша не втече. І усім твоїм, гнилозадим бойовикам так само буде, зрозумів?

Павло затравлено мовчав, важко дихав.

— Розв'яжи! — хрипко попрохав він.

— І так перебудеш, — знущально кинув Дикий. — Хоч не бачитиму, як руки твої тремтять… То що, будеш розповідати?

— Про що? — кліпнув Павло підбитим оком і дмухнув на розкуйовджене пасмо волосся, що прилипло до спітнілого лоба. Говорити йому було важко. — Дай напитись, Митрофане, язик до піднебіння клеїться…

— Переб'єшся, — жорстоко мовив Дикий. — Недовго тобі тим язиком теліпати. Ось все нам розкажеш — і ф'ю-і-іть! — присвиснув він.

— Що ви зі мною зробите? — спитав Павло.

— Особисто я тебе четвертував би, — відповів Митрофан. — Але буде так, як Хмара вирішить. Колись він тебе помилував, тепер — не сподівайся…

— Тоді нащо мені й говорити? — похмуро мовив Жигайло. — Робіть мерщій своє діло, чиніть розправу… Хоч і ваша пісня вже доспівана… В облозі ви усі, як щури у бочці…

— Ну, ти! — гримнув Дикий. — Кажеш, язик клеїться, а розпатякався!.. Добре! Умова моя така: якщо скажеш все, як на духу, спробую влаштувати тобі втечу від нас… Але для цього ти мусиш допомогти мені вивести на чисту воду сумнівного патріота… Згода?

— Не вірю тобі, — мовив Павло. — Бо тобі навіть води подати не стачає доброти в душі… А то — влаштувати втечу! Куди? На той світ? Нащо ж тоді приволік мене в свою нору? Міг би й просто прийти та поцікавитись, що і як… Отже, полонили мене задля помсти…

— Тверезо ти міркувати став, — зауважив з усміхом Дикий. — Пиячити кинув? Казали мені, що ти трактористом зажадав у колгоспі стати… Героєм труда… Цікаво було б: за кермом трактора передовик комунії — колишній ватаг оунівської боївки… Сміхота!

Павло низько нахилив голову.

— Гидота! — врешті озвався він. — Наше товариство — величезне, смердюче болото, де одні лишень покидьки, ремесло яких: грабувати і вбивати… Потяг до труда їм здається антиприродним… Якщо ти вбивця, то ти герой… Тьху! — сплюнув Павло.

— Швидко ж вони тебе перекроїли! — з ненавистю дивлячись на колишнього бойовика, вигукнув Дикий. — Агітатор і пропагандист… Може, вже й партійним став? Передати всю боївку совітам сам додумався чи хто надоумив?

— Мої хлопці добровільно прийшли з повинною, їм простили… Вони тепер людьми стали, роботу отримали, паспорти, прописку… Не вовкулачать по норах, прислухаючись до найменшого шереху, як ви, — сказав Павло. — Ніхто їх не агітував, не надоумлював, не примушував… Люди самі свою долю вирішили… І я так само! Не віриш — походи та попитай у кожного. Скажуть, якщо розмовляти захочуть з тобою…

— Поспитаєм, не сумнівайся, — скреготнув зубами Митрофан. — А тепер скажи, ти говорив про свій намір передатися владі інспекторові Колибі, котрий був у тебе в загоні на той час?

— Говорив! — з гідністю мовив Павло. — Чого мав критися перед таким самим покидьком, як ти?

— І як він зреагував? — миттю похопився Дикий за це зізнання. — Не пробував застерегти, розагітувати?

«Чого це його так цікавить? — здивувася Жигайло. — Мабуть, став на заваді цьому блюдолизові тим, що наблизився до самого Хмари. От цей пройдисвіт і копає тепер для нього яму».

— Я не дитина, аби слухати всякого, хто ревізора з себе корчить, а сам тільки й мріє, як чкурнути за кордон, — сказав Павло.

— Це ти чув од нього?

— В очах у нього прочитав, та й у тебе читаю це також. Поскоріше дременути під захист іноземних товстосумів і звідти каламутити воду, людям спокійно жить не давати…

— От як виходить! — похитав головою Дикий, наче картав школярика, що провинився. — Нікому не можна вірити! На тебе покладали великі надії, а ти ж був прихованим агітатором за совіти. Який фальшивий світ!

— Ваші великі надії на те, що всяк, хто дивиться на вас, є сліпим і не добере до пуття, що ви за птиці, — всього-навсього гнила солома, об яку і ноги бридко витирати… Мовчав би вже про це! Доволі комедіантства! Я не шмаркач, котрому ти здатен памороки забити…

— Сволота! — Дикий підійшов до Жигайла і щосили вдарив його в обличчя. Жигайло впав разом з стільцем. Митрофан з несамовитою люттю довго бив його важкими чоботами під ребра, аж доки той не захарчав і не втратив свідомість…

Не домігшись нічого путнього з допитування Жигайла, Дикий наказав одправити його до табору Хмари, аби там розквитались з ним за відступництво. Дорогою бандити, що жорстоко пильнували побитого бранця, натрапили на військовий патруль. Бандитів полонили, а замученого Жигайла одправлено було до найближчої лікарні…