— Що за дідько пізньої пори швендяє? — незадоволено буркнув господар. — Заходьте, коли ваша ласка.

Сокрута переступив поріг. За дубовими столами на довгих лавках сиділи напідпитку чоловік десять-п'ятнадцять. Трохи осторонь за столиком з тендітними ніжками, застеленим мережаною скатертиною, допивали пляшку горілки двоє чоловік літ під сорок. Один з них мав повні масні щоки і тлусте черево, кілька разів обмотане райдужною крайкою. Його товариш — навпаки, худорлявий, з надмірно розвиненими вилицями, з темним лицем.

Присутні з неприхованою цікавістю дивилися на Сокруту, міряли його посоловілими очима з ніг до голови і були готові, як прикинув Тарас, будь-якої хвилини скочити з місць.

Лише хазяїн колиби, зайшовши за облавок, здається, ні на що і ні на кого не звертав уваги.

— Мені чогось гарячого, якщо є, — сказав, звертаючись до нього, Сокрута. Той швидко застукав рахівницею.

— Два червінці, — відповів.

Тарас витяг з кишені пакунок новеньких грошей і дав хазяїну два червінці. Од столика з тендітними ніжками відійшов худорлявий чоловік і наблизився до Сокрути.

— Томась, перевір його! Трусони догори ногами! — загули навколо.

— Що за пташка?! — вилиці у Томася заходили вгору-вниз.

— A-а! Місцеве начальство, — прагнучи бути спокійним, мовив недбало Сокрута. Хоч з виду Томась був схожий на конокрада. — А ти, факт, прокурор, — кивнув Тарас на худорлявого. — Що ж, законові я підкоряюся… Правда, не завжди, — тут же поправився Тарас і подав Томасеві якийсь папірець.

— Симон Колиба, — вголос прочитав той. Потім щось пробубонів і додав: — Родом з Теребовлі, значиться. А топає з Сибіру. За що сидів?

— Якщо прокурор, то знаєш. Там написана стаття, пункт… І головне — не втік, а відбував від дзвоника до дзвоника.

— А скільки золота набухав? Грошви? Ну?! — визвірився Томась, скреготнувши зубами так, що аж хазяїн колиби пригнувся.

— Вивертай кишені. Роздягайся! Буду промацувати!

— Ах ти, паскуда! На мене, на Симона Колибу, гримати! — Тарас що було сили вдарив Томася в сонячне сплетіння. Але той, на здивування, лише поточився і звіром пішов на Сокруту. Інші з'юрмилися у кутку, спостерігаючи за поєдинком. Певне, Томась був найсильніший і найзавзятіший серед них, бо інакше зразу поспішили б йому на допомогу. А то всі стояли непорушно, мовляв, впорається сам.

Томась наступав, а Сокрута задкував повз облавок, не знаючи, що діяти. Коли він дістався бочок, що стояли під стіною в залі, звідти несподівано вискочив хазяїн колиби і вдарив Тараса пляшкою по голові. Кров змійкою потекла за вуха, помережила ліву щоку Тараса, виступила червоною плямою на комірі його білої вишиваної сорочки. Сокрута, мабуть, одразу не збагнув, що то кров, бо помацав розбиту голову рукою й, відчувши на пальцях липку рідину, підніс руку близько до очей. Щось загрозливе було в його поставі, аж Томась зупинився і закляк на місці.

Мертва тиша запала навколо.

Відтак Томась вихопив тесака і пішов на Сокруту. Тарас не розгубився, вдало вибив з рук бандита ніж, стрибнув на Томася і, затиснувши його голову на своїх грудях, прагнув зігнути його. Нарешті це йому вдалося і тоді, тримаючи зігнутого Томася за ноги, відірвав його від землі і щосили посадив на бочку. Днища в бочці як не було, а Томась, сполотнівши, повалився на долівку.

Тарас не встиг й повернутися, як на нього навалилося чоловік п'ять. Череватий, одсунувши свій столик у куток, уважно спостерігав за поєдинком. Через кілька хвилин у колибі було все потрощено, а ті що билися, лежали посеред зали і важко стогнали. Жоден з них не піднімався. Тоді череватий підскочив до Томася, що лежав оддалік, і всадив йому ножа в спину. Нараз прибулець, що назвався Симоном Колибою, підвівся і, спльовуючи криваву слину, стояв серед хати, похитуючись. Він не був схожий на себе. Обличчя розпухле і закривавлене геть, навіть, здавалося, без очей… Невже він зможе ступити крок? Невже він бачить? Череватий знову сів на стілець, лячно стежачи за кожним рухом незнайомця.

Сокрута озирнувся довкола. Побачив череватого і, зібравши останні сили, пішов на нього.

— Ти що? Симоне… Я ж не при чім… — скоромовкою заторохтів череватий, поточившись до стіни.

— Задушу! — ледь промовив Тарас і відчув, як тьмяніє в голові, як невідома сила закрутила перед його очима різнобарвні кульки. Він непритомнів і падав. Череватий посмілішав, ступив до нього крок і біля самої підлоги вхопив Сокруту в цупкі обійми…

Опритомнівши, Тарас збагнув, що хтось його несе якимись темними закапелками села.

— Де я? — прошепотів сухими губами.

— A-а, ти отямився! Ну й слава богу! Значить, не здохнеш, — озвався задихано той, хто його ніс.

— Зажди. Спочину… Важко дихати, — попрохав Тарас.

Чоловік зупинився, поклав Сокруту на спориш.

— Так це ти?! — здивувався Тарас, узнавши череватого.

— А хто ж? Я.

— Як звати?

— Навіщо?

— Не називати ж мені тебе барилком.

Череватий реготнув.

— Не хочеш називатися — не треба, — байдуже мовив Тарас. — Допоможи встати, і я піду.

— Куди тобі? — здивувався череватий. — Людей полохати?

Лише зараз Тарас помітив, що його сорочка розірвана на шматки й вся голова перемотана якимись ганчірками.

— Це ти бинтував?

— Ні, нечиста сила.

— За що така ласка?

Череватий не відповів. Він підвів Тараса, поклав його руку собі на плече і знову поплівся вузькими завулками села. Привів його спершу в дерев'яну, ладно змайстровану конюшню, запріг двох вороних коней і перевіз Сокруту десь у ліс, де лишив його в сіні на горищі якогось хліва.

— Я поїхав за дохтором, — пояснив.

Для Тараса попливли довгі і важкі хвилини. Біль в голові і у всьому тілі не вщухав. «Невже сконаю? Ні! Ні! Я маю вижити!» — Сокрута підвівся і хотів зробити крок. Та світ знову потьмарився, перед очима замиготіли райдужні кульки.

Коли прийшов до пам'яті, побачив над собою якусь молодицю.

— Тобі боляче? — спитала вона, обережно торкнувшись його голови.

— Ні. А ти докторка?

— Так собі: ні те, ні се… До ран я приклала мазі. Цілющі. Сама готувала… Хтозна, чи й поможуть — живого місця нема…

— Нічого… Воскресну! — прошепотів Тарас.

— Ну, я пішла. Буду навідуватись…

Шелеснуло сіно, і жінка розтанула в мороці горища. Як і не було…

Наступного дня вона прийшла аж надвечір. Принесла свіжого, тільки-но з-під корови, молока і вовняне барвисте рядно. Вкрила ним Тараса і губами притулилася до його високого зі шрамом лоба. Сокрута відкрив очі, пізнав жінку і з щирою вдячністю кліпнув довгими, аж закрученими догори віями.

— Як тебе звуть? — прошепотів.

— Гелена.

— Тутешня?

— Еге ж… А ти?

— Тернопільський. Симоном Колибою звати, — Тарас давно викинув з голови своє справжнє ім'я та прізвище, і все-таки, приходячи після забуття до свідомості, боявся, чи в гарячці не назвав себе Сокрутою.

— Живучий ти, — з подивом дивлячись на нього, мовила Гелена.

— А хто цей… барило, що врятував мене? — запитав Тарас.

— Як ти сказав? Барило? — Гелена розсміялася. — А може, кадуб? — і знову дзвінкий регіт. — Ну й охрестив ти його! Та це ж мій чоловік… Василь Тетеря.

— Виходить, і ти Гелена Тетеря?

— Виходить, так. А дівоче — Моравська. Правда, файне було прізвище?

— Файне… — Тарас розшукав у сіні Геленину руку і міцно потиснув її. Він почув якусь особливу приязнь до цієї жінки, був вдячний за її турботливість.

— О, та ти й справді воскрес! — усміхнулася Гелена.

Після цього дня Гелена стала частіше навідуватися в схованку, що містилась у густому сосняку між двома піковидними скелями. Тарасу було вже краще, і він міг з Геленою прогулюватись у лісі, милуючись навколишньою розкішною природою.

— В тебе є жінка, діти? — якось запитала Гелена.

— Хіба в бродяги може бути сім'я? — відповів Тарас.

— Так і знала… Безсердешний!

— Чому?

— Ти ж убив Томася. А в нього — трійко. Як мізинчики всі.