Авжеж, балетмейстер Веньямінов міг думати й зовсім не так чи приблизно так, ви ж бо знаєте, як трудно заглянути у внутрішній світ митця, спробувати зазирнути в безодні осяянь і натхнення чи силкуватись у словах передати знадливість і водночас матеріалістичну сутність творчого процесу...

Ще на яблунівському корівнику хореографічними, музичними й хоровими засобами творився образ монументального польоту, як грибок маслючок поставив свої вила-згрелі у кутку.

— Ну, я ниньки молодець, — сам себе похвалив старший куди пошлють, витираючи рясний піт із чола. — Я ниньки один за вісімнадцять управився, хоч подеколи впоруюся за без двох двадцять.

Отак сказавши, наче гвіздочком прибивши, Хома невірний і лукавий велично пройшов мимо оркестру, що розмістився поміж семи коров’ячих хвостів, мимо хору що співав без голосу і таким чином без слів коментував події спектаклю, пройшов повз дощані лаштунки сцени, де саме яскраво втілювалась оптимістична трагедійність подвигу Ікара, повз конаючого в творчому екстазі головного балетмейстера — й опинився надворі, в строгому зоряному блиску й запаморочливих пахощах літньої яблунівської ночі. Простував додому й гомонів сам із собою:

— Хе, хе, навіть негріте залізо можна під таку музику зігнути. Хо-хо, під таку музику навіть на крутеє дерево можна йти без крутого клина... Ну й Ікар! Такий не подавиться галушкою, як колись Мазепа в Полтаві подавився. Славний у них трикутничок вийшов: Дівчина, Ікар та Птаха!.. А які півтонові, чвертьтонові і кварто-квінтові!.. А яке важкодзвінке маркатне звучання рояля, які віолончелі й контрабаси, які голосні литаври, а ще ж ксилофон, дзвони, гонг, маримбафон!.. Хо-хо, під таку музику можна не спішити язиком, а квапитись ділом, можна руками підкладати, а не дарма ґелґотати!

Отож, як бачимо, на корівнику тільки здавалось, що той Ікар так Хомі невірному й лукавому потрібен, як ота ворожка — на той світ дорожка, у якої лікуватись — без здоров’я зостатись. Але така буває подеколи звичка в нашого колгоспника, що він усе бачить, усе розуміє, та тільки не скоро скаже — ну, в славнозвісний свинячий голос чи тоді, коли мокре поліно вогонь іматиме.

— Е-е, ти ниньки хутчій додому, — мовила Мартоха, коли Хома переступив хатній поріг. — Про тебе не скажеш, що ти живеш, аби землі важче.

— Де нема охоти, там нема роботи, — відказав Хома, — а сьогодні отой Ікар на фермі нагнав мені велику охоту до ударної роботи. Я й упорався на п’ять хвилин раніше, пішов додому, а вони там іще грали та співали...

Повечерявши, гомоніли мирно про всяку всячину: про курей, корівчину, про те, що кріт на грядках цибулі поточив землю, слід би узавтра вдосвіта початувати на нього із заступом. І вже коли напали позіхи на обох, уже-коли обкладалися спати, Мартоха сказала, що до них у поле приїжджав сьогодні зоопарк. Так і сказала Хомі:

— До вас Ікара привозили на ферму, щоб помагав, а до нас у ланку на буряки доставили цілісінький зоопарк. Ми собі пораємось на буряках, а нам усяких звірів показують. Сонце грає в небі, припекло на лежнів, та й нам душно, але й ліниві, Хомо, старались! Гарно трудились у полі й ті, що п’ять день нічого не роблять, а шостий відпочивають, і оті, яким ніколи за вухом не свербить, і оті, що роблять, як собі на безголов’я. Бо що то зоопарк, бо що то звірі! Ні в кого в руках не мерзло, ніхто не хотів вести коровку до вовка, щоб не боліла головка...

А яких звірів привозили в поле! В окремій клітці у відкритому кузові автомобіля показували вгодованого сіроманця, про якого можна б сказати, що він у клітці смирився паче вовка, якби сам та й не був вовком. Сіроманець поглядав по яблунівських полях, наче кошару хотів вистежити, або ж хотів пожаліти якусь яблунівську кобилу — зоставити хвіст і гриву, або ж хотів із якоюсь лошицею помиритись, щоб та лошиця додому не вернулась. Мартошина ланка дивилась на сіроманця у клітці й думала: «Такий славний на державних харчах, що якби покликав козу в гості — коза прийшла б!»

Та що там вовк, та що там сіроманець!.. Славетний зоопарк приїхав до яблунівських буряківниць із птахами, звірами та гадами такими, яких поки що в цих краях не бачили, а відтак вони й не могли справити якогось впливу — позитивного чи негативного — на трудові показники... Бачили ниньки в полі сибірського козерога, голубого гну, що живе в африканських саванах, гвинторогого козла, що водиться в Белуджистані. Для показу на яблунівських полях спеціально відловили в Африці скотину, що називається ватуссі, а також антилопу канну, бегемота, білого носорога.

— Ой, Хомонько дорогий, побачив би ти двогорбого верблюда чи бізона, кафрського буйвола чи гривастого барана, ламу чи оленя Давида, дикого кабана чи благородного оленя — й почувався б ти не отією тещею, якій прибулося зятеві діти колихати, а був би ти отой Хома, що не без ума: не б’є жінку — б’є тещу. А ще ж у великих залізних клітках на буряки привозили ниньки багато іншого чудного звіра, щоб заохотили до труда й отих, які люблять три дні заходу, а день празника, і вбоїща такі, що ти хоч йому що хоч, і оті, що люблять у неділю по шавлію, в понеділок по барвінок, а в вівторок снопів сорок, а в середу по череду, а в четвер по щавель, а в п’ятницю по дяглицю, а в суботу на роботу. Серед того звіра годилося б назвати довгошиїх жирафів, зебру Ґранта, коня Пржевальського, європейську лань, гуанако, лосів, бантенгів, антилопу Нільґау, слона, тапіра, дикобраза, осла, туркменського кулана, смугасту гієну, гепарда...

Та, либонь, найдужче сподобався Мартосі амурський тигр, еге ж, — отой тигр, якого занесено до Червоної книги, бо зосталось їх не так багато.

— Давай, Хомонько, поміркуємо, як ото тепер дбають за простого яблунівського колгоспника. Хоч той тигр і рідкісний, хоч його занесено до Червоної книги, а все ж таки знайшли прекрасного звіра, щоб привезти в «Барвінок». Мовляв, дивіться, жіночки, — і хай більшає ваше трудове завзяття, хай в охотку рветься бур’ян на буряках.

А хто з ланки хотів, то міг і погладити амурського тигра, авжеж, через залізні прути клітки доводилось простягувати руку. Тигр муркотів, мружився золотими очима, перевертався на спину й дриґав лапами. Але не кожен сподоблявся погладити тигра, лише передовики, лише ті, що найвправніше трудились на буряках. Скажімо, Мартоха погладила за шерстю й проти шерсті, тигр муркотів удоволено, а вже коли хотіла погладити Одарка Дармограїха, то агроном одшив, сказавши, що хоч вона тепер і з сумлінних колгоспниць, та з недавніх спекулянток і пройдисвіток. Та й, мовляв, у Одарки Дармограїхи батько з матір’ю не з бідняків-незаможників, того-то їй зась лізти до амурського тигра.

А ще ж бо в тому звіринці не обійшлось без рисі та ягуара, без лева і навіть без звичайнісінької лисиці, хоч, здавалося б, де тобі трудовий ентузіазм візьметься від лисиці, яких і по яблунівських байраках вистачає. Весело посміялась ланка із яванських макак, із мавпи гусара, чорного патлатого павіана, мандрила, горили та ще макаки лапундера. В декого прокинулась справжня любов до екзотичних птахів — рожевого пелікана і кучерявого пелікана, до африканського клювача й азіатського клювача, до американського фламінго й шоломоносного казуара, до ему, нанду й квакви. Були в звіринці чорний лебідь і лебідь-шипун, каролінська качка й кондор, беркут і стерв’ятник, вінценосний журавель і червоний ара, кубинський амазон і синьолобий амазон, білощокий бананоїд і берегові ластівки. Щоправда, берегові ластівки нічим не відрізнялись від яблунівських, так що пробудити трудове завзяття навряд чи могли. Зате китайський алігатор чи слонова черепаха, кавказька агама чи мідноголовий щитомордник, строкатий удав чи сірий варан, середньоазіатська кобра чи амурський полоз — від їхньої присутності кидались до буряків оті, що вони робили б, та в них рукава болять, й ота Гапка, що гарно жито жне — серпа і в руки не бере, й оті, що звертаються до Господа, щоб не побив плоскіні, а побив матки на шматки.