Флейта в оркестрі була не просто собі флейта, а флейта Пана, які водились іще в стародавній Греції, і в руках віртуоза-флейтиста її зв’язані мотузочком п’ять дудочок і сопілочки видавали звуки м’якого, ніжного тембру. Кларнет наче аж дихав ясним, чистим звуком десь у діапазоні від «мі» малої октави до «соль» третьої октави. Гобой у високому регістрі народжував пронизливий і різкий звук. Скрипка променилась звуками такого проникливого переживання, що, здавалося, ось-ось сконає в руках скрипаля. Хор, який із великим успіхом умів виконувати хорову музику Глінки, Мусоргського, Чайковського, Римського-Корсакова, Ніщинського, Лисенка, зараз без слів співав так натхненно, як іще ніколи не співав.
Блідий, мов смерть, головний балетмейстер Веньямінов думав: «Хор — це згусток архаїчних інтонацій, він допомагає передавати ветхозавітне відчуття старовини в міфі про Ікара». Перший акт сюїтного типу у виконанні балетної групи, що виступала у яблунівському корівнику, справив би враження на найрафінованіших поцінувачів мистецтва. Мрії та любов Ікара у першій картині, кування крил у другій картині, боротьба в третій, відчай і боротьба в четвертій, торжество безсмертної ідеї в п’ятій картині — все це разом, на глибоке переконання Веньямінова та всіх членів балетної трупи, не могло зостатись непоміченим старшим куди пошлють, фуражирами, доярками і зоотехніком Невечерею, все це мало справити на них естетичний вплив, а справивши такий безсумнівний естетичний вплив — і втілитись у прямій віддачі мистецтва: у високій продуктивності праці, в трудовому ентузіазмі, у зайвих кілограмах надоєного молока, у підвищеній його жирності.
Грибок маслючок порався з вилами-згрелями коло гною, дівчата доїли худобу, грав оркестр, античний хор співав без слів, а на збитій із грубих дощок сцені посеред корівника звершувалось велике таїнство мистецтва. Прозоро-кришталеві, пастельні тони в тих епізодах, де йшлось про любов Ікара, дещо втрачали в глухуватій напівтемряві корівника, проте танцюристи вражали майже фантастичною пластикою рухів, віртуозністю виконання кожного номера. Особливо вдались епізоди Ікара з Птицею, яку грала навдивовижу еластична блондинка, котра, либонь, зумисне гамувала свій дикий темперамент, але його видавала як врубелівської чарівливості синява очей, так і мелодійні, сказати б, контури тіла. А що вже музика спалахувала в цих епізодах! У музиці чувся політ, музика здатна була захопити в той політ не тільки Ікара й Птицю, а, здавалося, весь корівник разом із старшим куди пошлють, із доярками та зоотехніком Невечерею.
Головний балетмейстер Веньямінов, переживаючи за успіх спектаклю і водночас не сумніваючись у тому успіхові, аж млів од тривожного задоволення, коли під дірявим склепінням яблунівського корівника зазвучала пасторальна концертна п’єса для флейти соло та ударних. Музика тут мало не защебетала, або й защебетала, і в доярок, що не полишали доїння, перед очима постали, звісно, птахи й птахи, безліч птахів, що ринули в небеса й кликали їх за собою. Якби можна зафіксувати думки Веньямінова під час вечірнього доїння, коли худоба, жуючи сіно, зітхала й сопла, коли струмки молока вибігали з дійок і стріляли в дійниці, то думки головного балетмейстера мали б, очевидно, такий вигляд: «Ах, як злютовано короткі три-хордові і кварто-квінтові приспівки, яке остинато малої секунди у арфи та ударних, яка ладова й метроритмічна змінність із яскраво вираженою танцювальною основою!.. Прекрасно задзвенів сонорний акорд струнних, арфи й челести, він немов повиснув на якусь мить угорі над худобою, його можна було б побачити і, здається, навіть помацати пучками. А сопрано, тенори та баси ще ніколи й ніде не звучали, як сьогодні, бо чи тут, на корівнику, така неймовірна акустика, чи то на хор так магічно діє присутність старшого куди пошлють, котрий зовні дуже звичайнісінький, та зате внутрішньо, безсумнівно, багатий... Ще ніколи Ікар не кував собі крила так, як кує сьогодні в корівнику. Він вольовий і мужній, скільки енергії вкладає в кожен удар молота і як звучить молот на залізному ковадлі!.. Дяка долі, яка привела мене в Яблунівку! Ще ніколи з таким веселим натхненням не танцювався нашою трупою діонісійський танець, ще ніколи так не вражало темброве забарвлення міді в сцені полювання! »
Отже, як бачимо, коли не зостався спокійним головний балетмейстер, який у мистецтві балету з’їв собаку і з’їв собаку не одного, то що вже тоді казати про грибка маслючка та інших яблунівських тваринників! У мистецтві балету жоден із них собак не їв, було не до того, й на їхню чисту наївну свідомість спектакль мав справити небувале враження, позначившись на кілограмах надоєного молока.
Про такий спектакль могли б тільки мріяти кращі балетмейстери й виконавці світу! Щоправда, сталось кілька непорозумінь, хоча ті оказії комусь і не здадуться непорозуміннями. Коли в корівнику величаво-грізно зазвучала тема Архонта, коли музика стала схожа на вигадливе поліритмічне плетиво з негаданими темброво-регістровими поєднаннями, коли в оркестрі стали помітно домінувати труба і ксилофон, озвалась корова Квитанція. Їй би, звичайно, мовчати й жуйку жувати, бо для неї в спектаклі композитор не передбачив ніякої партії, та й куди їй, колгоспній Квитанції, було змагатися з прекрасними Птицею чи Дівчиною! Проте в корови несподівано пробудилась чи театралка, чи меломанка, й рябенька Квитанція, що мала роги віночком, задерла морду над жолобом і мукнула жалібно. Можливо, те мукання додало несподіваної барви до так званої жестової мімічної музики спектаклю — про це може кваліфіковано судити лише головний балетмейстер Веньямінов. Залишається сказати, що коли мукнула Квитанція, обличчя його було спокійне, жоден м’яз не здригнувся.
Друга оказія сталася така. Серед виставлених на корівнику декорацій були старогрецькі амфори, які театр позичив у історичному музеї саме для поїздки в Яблунівку Доярка Христя Борозенна, либонь, не звикла до того, що на корівнику йде спектакль, і, замакітрена, вилила піввідра надоєного молока до амфори, що стояла до неї найближче. Можливо, колись у Фівах якась старогрецька доярка й виливала молоко до цієї старогрецької вази, так що головний балетмейстер Веньямінов цю оказію міг розцінити позитивно, вважаючи, що саме життя втручається в мистецтво, дописує спектакль на свій лад, отже, якомога переконливіше втілюється ідея єдності мистецтва з виробництвом.
Головний балетмейстер Веньямінов страждання Ікара переживав як свої. Краєм свідомості і закрайком підсвідомості він побоювався, щоб ці страждання негативно не позначились на виробничому процесі на корівнику, щоб від співчуття Ікарові не опустились руки в грибка маслючка, а з тих працьовитих рук не випали вила-згрелі. Проте Хома невірний і лукавий мужньо перетерпів страждання Ікара, вила-згрелі не випали з його рук, і головний балетмейстер був упевнений, що вже й не випадуть, бо на корівнику тим часом звершився епізод явлення Дівчини, що обіцяє Ікарові прекрасні земні блага, бо він таки вистояв, переміг, ворожі сили мають відступити, образ польоту в музиці набрав монументального звучання...
Перед фінальною картиною котрась із доярок змилостивилась над головним балетмейстером Веньяміновим, що той захляв так і на тілі спав, та й налила чоловікові кухоль свіжоздоєного молока. Митець перехилив кухоль одним подихом, бо мав квапитись, бо вже звучала симфонічна поема з хором, бо вже пісенно-світло пливли над худобою та над яблунівськими тваринниками теплі звуки скрипок і гобоя, вже наче спалахувала звуками всіх своїх сорока семи струн арфа, так само сяйливо спалахувала небесними клавішними звуками челеста (слід сказати, що її молоточки, б’ючи по металевих пластинках, наче пульсували енергійним, ударним світлом, і їхній тембр був солодкий та ніжний, нагадуючи смак астраханського кавуна), і вже в цій божественній симфонічній поемі з хору озивався високий голос сопрано, й альти лебеділи білими лебедицями!.. Авжеж, спектакль увінчувався достойним вінцем, і сотворіння цього вінця вимагало від головного балетмейстера Веньямінова мало не повного самозречення, потребувало від нього максимального напруження й переживання, — й він намагався і самозректись, і напружитись, і переживати. Щоправда, запах молока, який стояв на корівнику, лоскотав ніздрі, горло здригалось від спазматичних ковтків, але ці дрібниці не заважали йому думати приблизно так: «Ох, фінал — політ Ікара, фонтан емоцій, радість досягнутої мрії! Контрастно-складові і поемно-симфонічні структури... Кода має символізувати пришестя десятків, сотень, тисяч нових Ікарів — хай вони приходять у колгоспи, на фабрики, на шахти. Ікари мають працювати, дерзати в труді, але труд їхній має бути не безкрилий, а крилатий. Новітні Ікари весь час повинні чути свої крила за плечима, чути себе в польоті, бо вони у віках утверджують подвиг першопрохідця повітряних трас!»
