А ще згодом:
— Га?! І не кривився Хома, й ніякої не співав, при повному здоров’ї? Стривайте лишень, нехай лиш Марс добереться до сузір’я Козерога!
Але не підупав на силі старший куди пошлють навіть тоді, коли планету Марс було видно в сузір’ї Козерога, бо, либонь, ніяке розташування планет не могло похитнути його міцного духу, бо, либонь, будь-яке розташування планет — і сприятливе, і несприятливе — йшло тільки на користь яблунівському колгоснику!
Бо таки навчився він танцювати на сосновій основі й на липовому пітканні, себто в решеті, і в дірки не потрапляти.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,
у якому Хома з Мартохою, випадково буцнувшись лобами, здитиніли розумом, а ще вперше мовиться про загадковий парад планет
Отже, Хома на здоров’я не скаржився, й Мартоха не скаржилась, але з обома сталась прикра оказія, про яку слід розповісти бодай коротко. Яка оказія? У темних сінях Мартоха й Хома буцнулись лобами, та так буцнулись, що в обох із очей бризнули золоті жуки, у головах загули джмелі, у вухах зашаруділи таргани.
Повиходили чоловік із жінкою надвір, дивляться — і Яблунівки не впізнають, дивляться — й себе на своєму обійсті не впізнають. І так вони після того удару в темних сінях здитиніли і змаліли, що й за роботу в колгоспі забули, посідали на зелену траву коло криниці.
Давай гратись і співати, — сказала Мартоха до Хоми. Так, наче вона була дівчинкою, а Хома — хлопчиком. І заспівала тонким, як ниточка, голосом: — Дайте бабі киселя, буде баба весела, дайте бабі рибки, стане баба дибки.
Й Хома відповів хрипкуватим, як у півника, голоском:
— Дід пішов по гриби, баба по опеньки, дід свої посушив, бабині сиренькі.
Хома дриґав задертими ногами й співав:
— Цить, не плач, спечемо калач, медом помажемо, тобі покажемо, самі з’їмо, тобі не дамо.
І Мартоха сукала ногами по траві, чисто виводила:
— А качечка — льодком, льодком, а вовчичок — слідком, слідком, а качечка в ополонку, а вовчичок за головоньку!
Хома щоки надимав та й із реготом казав:
— Ішов дідько із ярмарку по колоді через воду, тільки став він на колоду — бовть у воду! Викис, вимок, виліз, висох, став на колоду та знов бовть у воду.
— Сонце світить, дощик кропить, чарівниця масло робить!
Так ото Хома з Мартохою, буцнувшись лобами й здитинівши умами, бавились на зеленій траві коло криниці, щедро сиплячи старими примовками до старих дитячих ігор. Уже, здавалося б, давно ті примовки вичахли в пам’яті, як вичахає жар у згаслому багатті, — але ж, послухайте лишень, знову ожили за такої оказії й пурхнули з їхніх душ на волю.
З часом гули в Мартохи джмелі дедалі тихіше, аж поки й зовсім повмовкали, наче геть повилітали. Й тоді, переставши дриґати й сукати ногами, питає Мартоха:
— Ти чого, Хомо, по траві качаєшся? Чому не подався на корівник?
— Хіба, Мартохо, заборонено? Повиростаємо — тоді й наробимось.
І здитинілий грибок маслючок став рачкувати по траві, розгортав лопухи, приказував:
— Ой гайку, гайку, дай гриба і бабку! Сироїжку з добру діжку, красноголовця з доброго молодця!
Але і в старшого куди пошлють невзабарі перестали густи джмелі в голові, дитяча сонна одур схлинула — й поглянув Хома довкола мудрими, зболілими очима.
— Вже отямився чи ні?— питає Мартоха жалісно. — Чи й досі маленький та дурненький?
— Ой, Мартохо, як добре маленькому й дурненькому! — несподівано зізнався грибок маслючок. — Може, ще раз ударимось лобами, щоб здитиніти?
— Бодай ти про лихо не знав! А як змаліємо до пелюшок та колиски, тоді що? Е-е, Хомо, треба до глузду навертатись, щоб від таких думок відцуратись.
— Так би й бавився!— прошепотів Хома. Й закричав до чоловіка, що проїхав на машині мимо їхнього обійстя: — Безштанько, безштанько — курячий дядько!
— Отямся Хомо, то ж голова нашого колгоспу Дим!
— Бач, не хоче зі мною гратися, сякий-такий, сухий та немазаний!
— Я вже очуняла, а він і досі...
— Очухався й очуняв, Мартохо... А й справді добре дитиною бути, можна всякою всячиною бавитись, аби не плакати. Качалися б у траві, як бублики, голенькі. От коли щасливі — хай там безпупі, без носа та без очей. Хоч голенькі, аби живенькі... Але ж, Мартохо, не можна, бо хто за нас усе в цьому світі поробить? У Яблунівці та в колгоспі? У пеклі та в раю? А ще ж бо, жінко, й парад планет на мою голову насувається, хто ж той парад планет і організує, як не старший куди пошлють?
Як бачимо, вперше мова про парад планет зайшла після того, як Хома з Мартохою буцнулись лобами в темних сінях. Можливо, якби вони буцнулись раніше, то й про парад планет ішлося б раніше, проте гадати вилами по воді не слід, а обмежимось лише констатацією факту. Почувши про парад планет, Мартоха стала схожа на оту тернину, яка грушок не родить, хоч, може б, і хотіла родити, бо тернина не оте погане дерево, що з нього й тріска погана.
— Га?— здивувалась Мартоха. — А це що за родина — кумового наймита дитина?
— Ага, — прикусив язика Хома, — родина — куминої свахи наймичка.
— Очуняв, та, либонь, не зовсім отямився, щось у твоїй голові деренчить. Може, ми тепер такі з тобою родичі, як чорт козі дядько?
— Еге, тепер я нашим воротам двоюрідний сарай.
— А я тобі, либонь, рідня — проти дня, а проти ночі — ні!
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
де мовиться про богоборця Хому, котрий, воюючи проти культу своєї особи, виступає перед колгоспниками з розповіддю про єгипетських богів
До місця й до ладу вже докладно згадувалось про те, який то культ Хоми створювався по світах, до якого фанатизму та мракобісся доходило безліч хомопоклонників, що надсилали до Яблунівки тисячі й тисячі бовванів — тесаних-із дерева, рубаних із граніту, вилитих із металу. Мовляв, коли ви самі й досі не спромоглись поставити пам’ятник на готовому постаменті під ясеном на обійсті в грибка маслючка, то ось вам доста пам’ятників, для кожного яблунівця вистачить, щоб поставити на постаменті в душі...
Підкреслюємо, грибок маслючок щиро й переконано боровся з такими забобонами, але годиться наголосити й на тому, що яблунівська громадськість активно допомагала в його атеїстичній діяльності й самобичуванні. Так, наприклад, громадськість доручила Хомі підготувати лекцію про облудну класову сутність древніх релігій. Відриваючи потроху часу від догляду за колгоспною скотиною, грибок маслючок таки підготувався, й таки виступив у Будинку культури перед трактористами, тваринниками й трудовою інтелігенцією, хоч вони, як і доповідач, ніколи не вірили ні в якого бога. Але хіба не цікаво було Хомі розказати, а їм послухати!
Отож, він розповідав, а вони й слухали про древньоєгипетського бога Сета — доброго бога часу, вісника нільської води й життя. Й про золотого бика Озіріса, місячного бика, у якого ранкова зоря — бог Сет — віднімала життя... Не було такого, чого б грибок маслючок не знав. Якби хтось із яблунівських піонерів запитав у нього, де в древніх єгиптян містився потойбічний світ, Хома не забарився б із відповіддю, сказав би, що в древніх єгиптян той світ містився на небесах, у золотому сонячному вінці, а не в чорних підземеллях, а тому-то вони й шанували сонячний диск, зображаючи його між двома рогами, між двома зміями та між двома лодіями...
Отож, як бачимо, викриваючи в своєму публічному виступі облудність поточених шашелем історії старовинних єгипетських релігій за панування фараонів усяких династій, старший куди пошлють хитромудро й недорогим коштом стріляв із кривої рушниці в релігійний город сучасних хомопоклонників. А що таку криву стрілянину, може, не кожен був годен і втямити, то Хома вдався і до речей прямих, як мотузок, скручений усемеро. Закінчуючи лекцію, сказав: