— Як же воно прип’ялось до мішка, як реп’ях до кожуха? — бідкалася старенька. — Як же це воно вчепилось, як сльота, щоб ходити за мною весь день?

Та й, хапаючися, стала збирати дівоцьке своє багатство, до мішка кидати, дякуючи Хомі, що той таки не взув її в свої чоботи, правду сказав, бо не облесливий, як собака, бо лясів не підпуска, хвиглів не сипле, гадина в його словах не дихає. Зібравши дівоцьке багатство, старенька випросталась у попереку, хотіла подякувати грибку маслючку, глянула перед собою...

Еге ж, глянула перед собою та й остовпіла. Гадаєте, ви б не остовпіли, якби раптом побачили те, що яблунівська баба побачила? А що була богомільна й навіть читала колись книгу Еклезіястову, то залебеніло їй із язика:

— І двері подвійні на вулицю замкнені будуть, як зменшиться гуркіт млина, і голос пташини замовкне, і затихнуть усі дочки співучі, і будуть боятись високого місця, і жахи в дорозі їм будуть, і мигдаль зацвіте, й обтяжіє кобилка...

Так молилася стара яблунївська баба, тримаючи в руці кропив’яний мішок, у якому неспогадано опинилось її дівоцьке багатство, а перед собою бачила грибка маслючка. Та річ у тому, що не просто грибка маслючка, зовсім ні! Цей грибок маслючок був ну геть чистісінько без голови. Тільки, зрозумійте правильно, був не зовсім без голови, тьху, він був із головою, але ж ту голову тримав не на в’язах, як то заведено в кожного яблунівського колгоспника, а під пахвою лівої руки!

З такого оторопіння богомільна яблунівська баба знетямлено заголосила Соломоновою піснею над піснями:

— Підкріпіте мене виноградним печивом, освіжіть мене яблуками, бо я хвора з кохання! Ліва рука його — під головою моєю, правиця ж його — пригортає мене!.. Заклинаю я вас, дочки єрусалимські...

Стара українська баба, стоячи в яблунівському лузі, мимоволі згадувала дочок єрусалимських, бо від безголового старшого куди пошлють кому б не замакітрилось! А та голова, яку він тримав під пахвою, витріщилась на бабу живими, опуклими, як равлики, очима, а лукаві губи розтягувались у веселій усмішці, бо хто б не засміявся з такого небаченого людського оторопіння!

— Най буде бабі плескано! — озвалась голова голосом грибка маслючка.

— Знову я бачив під сонцем, що біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не в премудрих, і не в розумних багатство, ні ласка — у знавців, — а від часу й нагоди залежні вони! — відмолювалась баба від страшної явний мудрістю з книги Еклезіястової.

— Хоч у коліно землі набий, аби твоя взяла, — знову озвалась голова під пахвою у грибка маслючка.

Й тоді яблунівська баба, зрадівши, що ще жива, що ноги їй іще не вгрузли в землю по коліна, задки-задки подибцяла від характерника, який чи то привидівся, чи то приснився, й коли від нього ні відхреститись, ні відмолитись, то ліпше втекти, почуваючись отим перцем, який сміливий, поки не вийде на герець, а як вийде на герець, то він уже й не перець!

Що ви скажете про Хому, який ото досі наче й не тихо ходив і не рідко місив, а тепер іще сягнистіше припустив і ще густіше замісив? Про Хому, який досі не брав чужого — й не боявся нікого, бо мав очі-міру, душу-віру, а совість-поруку? Щоправда, він і тепер начебто не поліз у чуже, щоб не втратити своє, знаючи, що чужим не наживешся, але ж, коли поміркувати, ніхто досі в Яблунівці свою голову під пахвою не носив. Згода, всякі лихі часи траплялись на Поділлі, при ординцях чи за ляхів не одному яблунівцю довелося не тільки з головою своєю розпрощатися, а й з білим світом, і коли з фашистами воювали, то теж не шкодували голів, але ж то в ім’я великої та святої справи розлучалися з головами!

А що ж тут? А тут яблунівський колгоспник, скотар, старший куди пошлють, званий у народі Хомою невірним і лукавим, перед старою бабою в лузі зняв із пліч свою буйну голову й сховав під пахву! Перед старою бабою! Навіщо? Аби здивувати? Але вона вже така надивована своїм життям, що ніяким безголов’ям її не здивуєш.

Усяку марницю верзли-варнякали про ті походеньки грибка маслючка з головою під пахвою, важко втямити, де тут правда й де вигадка. Бо в цій пригоді правда видається чудніша за вигадку, а вигадка схожа на буденну правду, тут правда, либонь, іще зліша від вигадки.

Хома собі йшов стежечкою в лузі, ніс голову під пахвою, бо хто б йому чужий підрядився голову нести, а з головою ж, либонь, щось сталося. Ще б не сталось! Якісь там трибики зайшли за ролики чи, може, навпаки, ролики зайшли за трибики, тільки голова не мовчала, а гомоніла:

— Еге ж, дуже важливо знати, що у всіх частинах нервової системи поряд зі справді-таки нервовими елементами існує ще один вид тканини, яка родинно близька значним, поширеним у всьому організмі тканинним утворенням, відомим під назвою єднальної тканини.

Голова під пахвою в грибка-маслючка видала цю дуже наукову тираду зовсім не голосом грибка маслючка, а голосом якогось високолобого професора, що виступає з кафедри перед студентами Оксфордського університету або Донецького держуніверситету. Та раптом фраза обірвалась, губи смачно плямкнули, наче облизувались після смачненької ковбаски, зуби хижо клямцнули, а очі змінили вираз — тепер це був погляд не професора університету, а якогось диктора телебачення чи лектора товариства «Знання»:

—Як і раніше, хитрощами заманювали молільників до храму. В історію ввійшов зухвалий подвиг ченців монастиря Сен-Медар. Святі отці помітили, що кількість прочан цієї обителі катастрофічно падає, прибутки меншають, казна порожніє. Слід було щось чинити. Римські брати-ченці перейнялися співчуттям до тих, що зазнали злигоднів, запропонували взяти напрокат тіло святого Себастьяна...

Значить, грибок маслючок йде собі стежечкою в яблунівському лузі, пташки співають, сонечко світить, а він тримає під пахвою голову, а голова гомонить. Авжеж, бо коли голові дано язика, то язик мовчати не звик, та ще такий язик, до якого грибок маслючок ізвик. І вже, дивися, знову лице змінилось, очі переінакшились, губи по-іншому сіпаються. Гай-гай, хто б іще вигадав краще для себе життя, ніж іти й слухати свою голову, а вона ж під пахвою, бачте, зовсім не так гомонить, ніж на в’язах. На в’язах вона, дивись, і дурницю якусь ізверзе, бо іноді в голові таке народжується, що й лопатою не вигребеш. А під пахвою — тільки мудре, тільки вчене, та ще ж бо на всякі голоси, які, здається, за Хомою раніше не водились, але що то дай волю голові! Хоч і під пахвою, а все-таки воля...

Поки ото, либонь, Хома лугом ішов і голову свою слухав, то вже вся Яблунівка від отієї перестрашеної баби довідалась, яка оказія приключалася зі старшим куди пошлють. А довідавшись, нітрохи не здивувалась, бо з ним ще й не таке траплялось. Фуражир Ілько Дзюнька, що коло греблі трапився назустріч грибку маслючку, не так із того здивувався, що здибав безголового Хому, як із того, що безголовий Хома й досі не на фермі коло худоби, а сонце ген як високо!

— Та я ось закривів на ногу, тільки не знаю, на котру, — відказує старший куди пошлють. І питає в Ілька Дзюньки: — Слухай, ти голову купити не хочеш?

— Голову? — перепитав Ілько Дзюнька. — Та голову свою маю таку дурну, що подеколи за нею горе ногам... Скільки ж ти за голову хочеш? Бо я не чував, у якій ціні тепер голови на базарі.

— Голови на базарі у всякій ціні, бо раз на раз не виходить, та й базар на базар не приходиться. На якому базарі дешевше, а на якому дорожче, де продають голови на голову, а де й на пучки. Добре, як на чесняка наскочиш, той чесняк не стане лупити зайву копійку й відпустить свій товар за справжньою ціною. А я чесняк із чесняків, тебе дурити не стану, щоб самому не ошукатись.