— Мої пращури, орючи панську ниву, знали, що до неба високо, а до царя далеко, що всі вони під Богом, тільки одна кобила під наритниками. їм, богомільним, велось так: родись, хрестись, помирай — та все грошики давай. Про мого прадіда Грицька що в Яблунівці подейкували? Що тільки єдиний раз навідався був чумак до церкви, бо мусив, бо попові собаки загнали. Й то, либонь, було найбільше свято, що побачили прадіда Грицька у церкві. А прабаба Оришка вдалась іще боговірніша за свого чоловіка Грицька, бо той без молитви зайшов до Божого дому і без молитви назад вийшов, а прабаба Оришка завжди шепотіла одну молитву: «Вірую, вірую, по церкві бігаю, як би двері знайти та з церкви втекти». Дід Харитін теж любив схиляти коліна і перед Богом, і перед чортом, приказуючи на Великдень: «На тобі, куций, паски, щоб і ти знав, що Великдень». А його баба Явдоха, славна вишивальниця й гаптувальниця, казала: «Не хочу в рай, а хочу в пекло, бо в пеклі все тепло, а піди в рай, то й дровами дбай». А що вже казати про мого батька-нетягу Хому, якому, либонь, і сам чорт був не брат, який казав про пореволюційного яблунівського батюшку Іларіона, коли той навідувався на поминки чи на хрестини: «Попа та дурака в передній куток саджають». І цього самого батюшку Іларіона хіба ж моя рідна матінка Варвара не кропила-святила своїм язиком превелебним? Хіба не виповіла йому на похороні, коли ховали бабу Явдоху? Виповіла йому так: «Ви, отче Іларіоне, тільки й чекаєте, аби хто вмер, — то б і шкуру здер. Хіба вас торік і позаторік за серце не брало, коли в приході мало людей умирало? Хіба у вас щодня долоня не свербить? Та нема нікому на світі, батюшко Іларіоне, як вам і ледачому котові: обоє лежите і марно хліб їсте!» Отак виповіла мати Варвара, то потім мала попову злобу до гроба. А я вдався і в пращурів, і в предків, і в прадіда Грицька та прабабу Оришку, і в діда Харитона та бабу Явдоху, і в батька Хому та матір Варвару, які знали, що Бог не оберне порося на карася, кола на вола й сухий сук на грошей пук. І я знаю, що Бог дуже милостивий — змилостивився над раком та ззаду очі дав. Я з отих чудотворців та богомольців, що святим кулаком та по окаянній пиці, котрі гріх у міх, Спаса в торбу, а духу в морду!

Грибка маслючка слухали так уважно, мовби навіч бачили, як ростуть на вербі груші, а на осиці кислиці. А чом би й не слухати, коли почуте не завадить ні псу, ні вівсу! Й коли Хома зійшов із трибуни, за якою почувався так певно, наче отой макогін, котрий є великим хазяїном у хаті, то до нього мокрим листком причепився не хтось, а Діодор Дормидонтович Кастальський, директор школи, чоловік дуже вчений — він недавно відпустив собі вуса, щоб на все зважати й на вуса мотати.

— Ви, Хомо Хомовичу, дуже головата людина, й дивно, що така розумна голова стільки багато волосу держить, — не втримався директор школи від лестощів, проводжаючи грибка маслючка по нічній Яблунівці, над якою мерехтіли зорі. — Славно ви казали й про мумії, й про усипальниці, й про саркофаги. Звичайно, нашому колгоспникові треба тільки мріяти, щоб його забальзамували та поклали в саркофаг, достойний його героїчної праці біля землі чи біля скотини.

— Еге ж, забальзамують! — вдався Хома до критиканства. — Та й саркофагів на всіх не вистачить.

— Ось тільки одного втямити не годен, — провадив далі Діодор Дормидонтович, і чоло його, наче пергамент, посіклося загадковими ієрогліфами зморщок. — Скажіть, Хомо Хомовичу, чого ви ото так від єгипетських богів одхрещувались? І навіщо так було сварити священного козла? Чи священну корову — богиню Хатхор? Чи священних сокола, бджолу, шуліку, змію? Ото, може, ви тільки й пожаліли, що сонячного бога Ра...

— Якщо по правді, Діодоре Дормидонтовичу, то не завинили ні корова-богиня, ні священні сокіл, бджола, шуліка та змія. Ні баран в образі бога Амона... — зізнався щирий грибок маслючок. — Але не міг я не виступити з критикою, не міг! А чому? Щоб не шили мене до їхньої компанії, от! Я маю свою компанію в колгоспі «Барвінок» — отих, у кого рухи в горбатих мозолях.

— Та мало що про вас кажуть по світах, Хомо Хомовичу! Але у Яблунівці казна-що не верзуть, бо свій розум мають, а не купований.

— Поки що не верзуть, але ж Яблунівка також має вуха, з чужого голосу такої наспівають! А я в компанію до богів не хочу, мені добре і з рядовими членами колгоспу «Барвінок». — Спершу Хома статечно гомонів, а тут наче його нечиста сила вкусила. — А то що? Забальзамують, покладуть у саркофаг, поставлять піраміду аж до неба — й тоді спробуй доведи, що ти зовсім не фараон, що ти скотар!

— Хомо Хомовичу, — ладком урезонював директор школи Кастальський, чудуючись, що розважливий грибок маслючок відбіг свого глузду, наче потопельник рятівної соломинки, — але ж ніхто поки що вас не бальзамує і в саркофаг не кладе. Ви ж бо знаєте, що в Яблунівці зовсім інші звичаї.

— В мене по світах стільки розвелось хомопоклонників! Хіба не вони з моїм культом носяться, як чорт із мальованою торбою? А я не хочу, щоб мене висаджували на небо, мені й на землі коло Мартохи добре!

— Та нема в Яблунівці таких, навіть ваша Мартоха не хомопоклонниця... Себто вона хомопоклонниця, тільки зовсім іншого фасону, в неї жіночий фасон.

— І добре, що нема! Але про всяк випадок треба відмежуватись від тих, кого нема. Що, хіба мені трудно в груди себе зайвий раз ударити? Для профілактики не завадить!

— Значить, для профілактики відмежовуєтесь від усіх богів? — перепитав директор школи, і його поскороджене зморшками чоло спалахнуло в темряві світлом досвідченого порозуміння. — Про запас?

— Для профілактики, про запас! — кукурікнув Хома невірний і лукавий.

— Ну, хіба для профілактики... А запас біди не чинить, та й запас цей — не рідному батькові й не за готові гроші. Бо запас, трапляється, мов капуста: коли сам не з’їси — поїдять свині.

І став богоборець Хома такий, наче отой цап, якого треба боятися спереду, й наче отой кінь, якого треба остерігатися ззаду, й наче отой лихий чоловік, якого треба остерігатися навкруги.

Зопалу що накоїв? Зопалу цегляний постамент, збудований уже давненько за рішенням правління колгоспу під майбутній пам’ятник, узяв та й поруйнував, а з цегли намостив доріжку від воріт і до хліва, щоб породиста корова не заносила на ратицях грязі з вулиці до стійла. Авжеж, святе місце порожнє не буває! А якщо святого немає на святе місце, то хіба не лазили й не лазять на вільний постамент усі, кому тільки замандюриться? ! Хіба сам грибок маслючок, обуяний гординею, не видряпувався, щоб посидіти на постаменті в монументальній задумі? Відтепер святе місце поруйноване дотла — ні комусь, ні Хомі! Відтепер — прийде сто душ та візьме сто груш, то мало що й зостанеться, а прийде сто душ, принесе сто груш, то буде мірка. Втямили, що коли нема лою — світять водою? !

І, розпасіювавшись, дошками хрест-навхрест забив двері комори, в якій колись рідна жінка Мартоха в диявольській своїй закоханості в грибка маслючка обладнала музей імені Хо Хо Прищепи. Хотів навіть деякі експонати викинути на смітник, та в останню хвилю завагався, передумав, бо згодом, коли знадобиться, днем із вогнем не знайдеш, скажімо, глиняний полумисок роботи яблунівських гончарів, із якого старший куди пошлють любив їсти гречану кашу, засмачену свинячими шкварками, локшину в молоці, пшеничні галушки...

Та коли вже на чиюсь голову шишки стануть падати!..

Начебто Хома тільки те й знав, що роботу в колгоспі, начебто й не виїжджав із Яблунівки ні в Чудви, ні в Сухолужжя, ні у Велике Вербче, а народ усяке подейкував. А народ подейкував усяку всячину, мовби грибка маслючка бачили і в Чудвах, і в Сухолужжі, і в Великому Вербчому. Але ж не тільки на золотому Поділлі, а й у поліській Борзні, а й у Веселих Боковеньках, що лежать у вольних степах, а й на гірському хуторі Бокач, що в Карпатах неподалік славної Путили. Начебто старший куди пошлють дуже спритний і внадливий — де не посій, то вродиться. Що майстерно наловчився міняти свою подобизну: у поліській Борзні бачили його худющим, аж хребет можна промацати через живіт; а в степових Веселих Боковеньках бачили його ширшим, ніж довшим чи то довшим, ніж ширшим. Там він був рябий, наче на його лиці чорти горох молотили, в іншій місцині на виду чорний, мовби з казана з киплячою смолою втік, а ще десь — блідий, наче з хреста знятий.