У статті безапеляційно стверджувалось, що такої чародійної сили грибок маслючок напився з молоком матері. Але материнське молоко не заподіяло б такого впливу на грибка маслючка, якби разом із молоком матері він не ввібрав у себе чар української пісні. Пісні, яка завжди лунала з уст матері.

Отже, феномен Хоми криється у веснянках та гаївках, у риндзівках, у косарських та гребовецьких піснях, купальських та жниварських піснях, у колядках і щедрівках. Мовляв, Хома виворожений піснями про мак і просо, шум і чадо, галку й горобеєчка, в його душі звила гніздечко перепілка красная зіронька, там козел поїв лук-часник і чорну чорнушку. Мовляв, у єстві грибка маслючка камінь росте без коріння, сонце сходить без насіння, скрипка грає — голос має, дівки цвітуть різним цвітом, шляшок лежить — нема кінця, сокіл плаче, слід не баче, риба ходить — не говорить, і хміль в’ється вище лісу. А ще в те єство наїхали тури-люди, а ще там вербова дощечка лежить, а по ній дівойка бігає, а ще там весняночка-па-няночка, яка пряла на кілочку горобцю на сорочку, виводила нитку горобцю на свитку, виводила другу горобцю на пугу, й позоставались кінці горобцю на штанці. Гай-гай, а оті черевички з рогозу, що не бояться морозу! А отой милий, що купався не в лілії чи в шавлії, а в меді-вині, у цвіті-калині та в панській рожі! А ще ота перепілочка, що звила гніздечко з чорного шовку та білого льону й вивели в гніздечку двох діток — молодого Івана й молоду Тетяну — рано та ранесенько!

А раннє отроцтво грибка маслючка настало так, як Петрівка уже да настає, дівочий голосок прибуває, уже Петрівочки дві неділочки, нема голосочку половиночки, уже Петрівочки да не дня й не дня, уже голосочку да й нема, нема...

А ще ж у ті часи Яблунівка співала колядки, то хіба грибок маслючок, колядуючи, навіч не передивився, як ото предвічні на печі сиділи, а у печі пироги кипіли, зачали ся присувати, по єдиному витягати, усі з’їли; їдному пирогів не стало, він поліз на банти по сало, а ще сала не дістав, лишень дурно з бантів упав, розбився; предвічні взялися радити, що з тим побитим зробити, взяли його на санки, завезли го в будяки, най гине...

Та найбільше Хома усе-таки черпнув душею, серцем і розумом із пісень козацьких, співаних батьком, дідом, сусідом, чуваних од мандрівного люду та від перехожих. Із тих пісень увійшли в ясні хороми його голови оті козаченьки, що засвистали в похід з полуночі, заплакала Марусенька свої ясні очі. Малий Хомко чув, як кричала лебідонька, із-за хвилі виринаючи, він чув, як співали козаченьки, та й у похід виступаючи, він чув гомін, гомін по діброві, холи туман поле покриває, мати сина виряджає. І вже то він, малий грибок маслючок, навіч бачив, як пливла щука з Кременчука, да прибита із лука, вже то він, збираючись у похід, пускав кониченька в саду, а сам ішов до отця, до неньки, до милої на пораду, бо ж йому кортить до того війська, над яким короговки мають, попереду музиченьки грають. Мати хотіла своєму коханому грибку маслючку змити й зчесати головоньку, а він-бо їй каже, що йому змиють дрібні дощі, а розчешуть тернові кущі, а висушить ясне сонце, а розмають буйні вітри, а пригладить зелена ліщина, що й постелі йому стелити не треба, він сам собі постелить сірячину, а в головах кулачину, а вкриється калиновим листом, щоб не розстатися з товариством.

А в походах випало грибку маслючку! Ото як витоптала орда кіньми маленькії діти, подався він у ті краї, де з устні Дніпра та до вершини сімсот річок і чотири, да усі вони да у Дніпр впали, у Дніпр правий, несказанний! А ще ж бував на Дунаї, вів розмовоньку: «Чом ти, Дунай, став так смутен, став так смутен, каламутен? Що, Дунаю, тебе збило: чи галочки чорнокрилі, чи коники воронії, чи козаки молодії?» Бував і в городі Ізмайлові, де бився з турками, летіли бомби тесовії, шуміли кулі свинцевії, лежали тіла убитії, текли ріки кров’янії. Бував і на Савур-могилі, а над ним увишині пропливав орел сизокрилий. Ой там при долині, ой там при лотоці пив мед-горілку з козаками-молодцями. А під Дашевом та під Сорокою множество ляхів пропало, бо й там грибок маслючок рубав мечем голови з плечей, а решту топив водою. Під містечком Берестечком не відчайдушному Нечаєві крикнули козаченьки із-за гори високої, з-під чорного гаю, щоб утікав, а крикнули грибку маслючку, тільки ж він і не гадав тікати від ворогів, то його там ляхи зсікли на мак, то його голова качалась на ринку, то не дбали вражі ляхи про Хомину вроду — рвали тіло по кавалку, пускали на воду... А з ким тільки знався грибок маслючок! І з Морозенком, за яким уся Україна плакала, і зі славним отаманом Сірком, що ходив до хана у гості, і з Супруном, який у суботоньку, проти неділеньки, із ордою стявся. А ще, звісно, з козаком Залізняком Максимом, який із військом у сорок тисяч обступили город Умань, поробили шанці і вдарили з семи гармат у середу вранці, накидали воріженьків повнісінькі шанці... А ще ж і таке трапилось, що він карав разом із товаришами відступника й зрадника Саву Чалого, якого у світлиці підняли на три списи вгору, поклали пана Саву на дубовій лаві, сказали: «Оце тобі, пане Саво, сукні-адамашки!..»

Та, либонь, найвищого злету дух грибка маслючка звідав у Цареграді на риночку. Гай-гай, зовсім не Байда пив там мед-горілочку, а він, грибок маслючок, і пив не день, не два, не одну нічку, та й не годиночку. Це він не захотів служити царю турецькому, назвавши його віру проклятою, а царівну поганою. Це грибка маслючка за гак ребром зачепили, й так він висів не день, не два, не одну нічку, та й не годиночку. А діставши лука від свого вірного джури, це грибок маслючок як стрілив — царя вцілив, а царицю в потилицю, його доньку в головоньку. А все тому, що турецькому цареві годилося б знати, як грибка маслючка карати: слід було йому молодецьку голову істяти, його тіло козацькеє поховати, вороним конем їздити, хлопця собі зголубити!

А в своїй козацькій смерті грибок маслючок був безсмертний... Лежали його рученьки край крученьки, а ніженьки край доріженьки, у головоньках росла травиця; а в іншому місці лежав він китайкою покритий, руки вкриті китайкою, а ніженьки нагайкою; а ще в іншому місці лежав грибок маслючок на купині головою, накрив очі осокою, кінь вороний у ніженьках, орел сизий в головоньках. І хоч би в якому краю своєї рідної землі лежав грибок маслючок, а коник над ним плакав: «Встань, козаче, ти проснися, на Вкраїну подивися, вже сідельця твої згнили і стремена вже потліли, орли очі повиймали, а татари шаблю взяли». А грибок маслючок розмовляв із сизим орлом: «Сизий орле, побратаймось! Як ти, брате орле, станеш з лоба очі видирати, дай же моїй неньці знати — моїй неньці старесенькій, матусеньці ріднесенькій». І якщо не орел сизокрилий, то ворон чорний прилетить до матері із вісткою: «Ой я твого сина знаю, тричі на день попас маю, з лоба очі вибираю. Іди, стара, додомочку, візьми жовтого пісочку, посій його в город очку, як той пісок вгору зійде, тоді син до тебе прийде».

Отакий він, Хома смертний, — безсмертний у живій українській пісні, отакої сили набрався з її могутнього лона, отакого чару спізнав.

Але ж бо ратища його ніколи не були поламані, і в ладівницях зостались набої, і шабля булатна в піхвах, тютюну не одна папуша, люлька-бурулька і бандура подорожна, бо не без того, щоб грибок маслючок у своєму житті бойовому та мандрівному не грав на бандурі, що посестрою доводилась йому...

Отака стаття появилась у районній газеті, яка, либонь, готувала цілу серію схожих матеріалів, бо ж мала пояснити й проаналізувати феномен старшого куди пошлють із яблунівського колгоспу «Барвінок», знайти корінь його чудотворних фантастичних діянь і подвигів.