— А хоч розумна? — питає фуражир.

І в цей час голова під пахвою в грибка маслючка озвалась:

— Ха-ха, годиться в цьому світі бути не дуже солодким, щоб тебе не проковтнули, й не дуже гірким, щоб тебе не виплюнули.

— Либонь, мудра голова! — здивувався почутому Ілько Дзюнька.

— Та ж кажу, що казна-що тобі не збуду, —запевнив старший куди пошлють.

І, мружачи стріхаті брови, голова знову озвалась:

— Природодослідники, що жили до Арістотеля, вважали, що рух відбувається у порожнечі, і що порожнеча — це місце, в якому відсутнє тіло.

— Що вона каже? — не второпав фуражир.

— Либонь, про Демокріта гомонить, — здогадався Хома невірний і лукавий.

—Кажись, — не став заперечувати й фуражир. Голова базікала, бо їй, як то мовиться, суботнім штихом не треба шити для поспіху, а фуражир Ілько Дзюнька та грибок маслючок слухали, стоячи коло греблі. Бо чом би й не послухати отаку кебетливу голову, таку славну, як оте рябе, що в краму дороге?

— Товар, може, й славний, ось чи тільки не занадто кебетливий? — мовив Ілько Дзюнька. — Либонь, зостанусь я вже при своїй голові, Хомо. Своя звичніша й для мене, і для людей. Це ж яблунівці не надивуються, що доп’яв таку мудру голову, ще, дивись, на гріх підведе, а зі своєю спокійніше, надійніше.

— Таж ніде більше такої не напитаєш! А я й попрошу недорого, по-Божому. Але ж утям, Ільку, не можу віддати за безцінь, бо засміють... Може, порадиш, кому продати?

— Попитай, Хомо, бо на всякий товар має знайтися свій покупець.

Старший куди пошлють удався із добротворців, а не з тих скупіїв, що вляжуться, мов собаки, на своєму добрі й ікла щирять, нікого не підпускають. Ізнявши собі з плечей голову, прагнув комусь продати, бо де ж ти ще таку голову знайдеш! Та в ній стільки розуму накладено, що хоч пальцем горни й на хліб намазуй. І якби ж Хома хоч просив дорого, зовсім ні, по-Божому ціну правив, бо хто ж захоче своє добро за безцінь уступити?

Він того дня таки поносився по Яблунівці зі своєю головою, мов дурень із писаною торбою, він таки хотів когось ощасливити, але ж лихо: кожне відмовлялось від такої мудрої голови! Ще б, може, якийсь яблунівець і взяв, бо чом не взяти про запас, котрий біди не чинить, та й мало що може знадобитись на господарстві. Але варто голові під пахвою в грибка маслючка обізватись, варто сипнути одною чи двома пригорщами дорідної, перлистої мудрості, як покупці пропадали. Мовляв, хоч одна мудра голова й варта десяти дурних, але ж скільки клопоту з нею, скільки мороки! Зі своєю простіше й надійніше. Своя міркує по-своєму!

Отож, хоч фуражир Ілько Дзюнька й запевнив грибка маслючка, що на всякий товар знайдеться свій покупець, проте на мудру голову охочі не траплялись. Та ще на таку балакучу. Та ще на таку, що не криється зі своєю мудрістю, носиться із нею, мов кіт із салом. Якби затаїлась, якби помовчала, як іще подеколи деінде трапляється, то, дивись, прийняли б тебе за дурного голову, ось би хтось і взяв тебе, ось би ти вже сиділа на чиїхось в’язах, крутила б чиєюсь шиєю, командувала чиїмось тілом, порядкувала в чиїйсь хаті, лізла 6 цілуватися до чиєїсь жінки, а коли маєш так багато розуму — потерпай та начувайся, хоч лусни, а мусни, хоч не рад, то мусиш зоставатись під пахвою в хазяїна, старшого куди пошлють.

До чого додумався Хома невірний і лукавий? Ну, гаразд, коли вам шкода ламаного карбованця за мудру голову, то беріть за безцінь! І поклав свою голову на зелену травичку неподалік од цвинтаря, бо не може такого бути, щоб ніхто не підібрав добра. В Яблунівці як? У Яблунівці не встиг загубити, як уже знайшли й підібрали! Отож, лежала-лежала голова грибка маслючка на зеленому моріжку, а сам грибок маслючок примостився неподалік у затінку ясенів та кленів, але з таким виглядом, наче вони з тією головою й не родичались ніколи. Зупиниться яка баба чи дядько, послухають хвильку, що голова на моріжку гомонить, та й далі своєю дорогою, бо в кожного робота, в кожного клопоти.

А в грибка маслючка серце з розпуки крається. Бо де ще їм знайти таку голову, як у нього? Бо коли там стільки того труда, що тільки зігнутись і підняти!

Махнув із досади рукою, повертається назад до своєї голови, а голова йому гіркими очима сяє й каже посірілими від пороху губами:

— Згадай, Хомо, що казав Гельвецій, французький філософ-матеріаліст вісімнадцятого століття. Він казав, що на землі нема нічого достойнішого, ніж розум!

— А так, — згоджується грибок маслючок. — Бо що розум? Розум — це наче Гриць за волами, Гриць і за дровами, це наче і сюди Микита, і туди Микита.

— Отож, Хомо, не втрачай розуму! Бо така голова тобі ще самому ой як знадобиться.

— Без голови — як без рук, — згодився старший куди пошлють, згинаючись і беручи свою голову знову під пахву.

— Що рука, то не голова! Як ти, Хомо, без голови пошепчеш глухому й поморгаєш сліпому?

— А що голова, то не руки! Як би я без рук та свою голову під пахвою носив?

Так любо-мило гомонів побіля цвинтаря старший куди пошлють зі своєю мудрою головою, бо де ж іще міг на всю Яблунівку знайти дотепнішого співбесідника? Хома сміявся до голови, а голова йому зуби шкірила, а що вже лукаво підморгували одне одному!

Отак гомонячи, сміючись та моргаючи, дістався, нарешті, грибок маслючок на ферму до худоби. Спробував узятися за вила-згрелі, щоб гній вичистити від корівок, а як ти візьмеш ті вила-згрелі, коли голову під пахвою тримаєш? Таки заважає в роботі голова, що б там не казали, таки без голови краще. Бо судіть самі, Хома ту голову й так приспособлював, і сяк, не випускаючи з рук, а однаково згрелі не втримаєш тільки в правій чи тільки в лівій — обома треба міцно братись.

Поморочившись і помарудившись, Хома невірний і лукавий до чого домізкувався? Домізкувався до того, до чого хтось інший на його місці й не домізкувався б, та коли вже тобі дано мізки, то мізкуй. Ось він узяв свою мудру голову й поставив обома руками на в’язи, де вона раніше й була.

— Як улипла! — зрадів грибок маслючок, який завжди тішився з доброї роботи.

Коли вже сонце на полудень стало, а потім і з полудня звернуло, старший куди пошлють зібрався додому пообідати. Аж тут у порозі корівника трапився зоотехнік Невечеря. Як завжди, очі-перепели тріпочуть у чоловіка на липі, наче стріпнуть ось крильми — й майнуть у білий світ. І дивився з такою зухвалою підозрою, наче бачив чоловіка, який, скажімо, ніколи не їсть жонатого борщу.

— Значить, так, Хомо... Десь там удома, коло своєї жінки, щоб ніхто не бачив, і можна... Твоя хата — твоя фортеця. Але до худоби маєш приходити з головою!

— Той ще не уродився, щоб усім угодив.

— А коли кожен захоче так, як ти? Зоставив собі голову вдома, щоб спочивала, а сам у колгосп без голови? Чи в школу без голови! Чи в бухгалтерію! А то в автобусі везе шофер без голови! Чи в магазині торгує продавець без голови!

— А чого ж, кому як заманеться...

— Не положено, ось! У кожному ділі має бути голова, й ти дурного прикладу людям не показуй. І нічого ділитися з усіма своєю головою — самому тобі потрібна. Так наче й очима пива не пив і в дурного не зимувався, не скажеш, що в тебе хоч і золоті руки, зате вражий писок... Значить, Хомо, щоб узавтра приходив до худоби на ферму з головою. Бо де це бачено, щоб чоловік сам у себе голову вкрав — і другому віддав, та ще й не спіймався на гарячому?

Після першої статті в районній газеті появилася стаття друга, в якій, на прохання численних читачів, пробувалось Докладніше зрозуміти походження такого феномена, як грибок маслючок. Може, й не варто б зупиняти увагу на цій статті, щоб не спускати з ока величних діянь старшого куди пошлють, проте матеріал у районці примітний насамперед своєю псевдонауковістю і, можливо, «квасним» патріотизмом, то бодай коротко перекажемо зміст.