Гай-гай, у кожного пацієнта знайшлась болячка для грибка маслючка! Скажімо, серед приїжджих шефів Хома відразу вкмітив, навіть без пальпації, що в отого булькатенького з набряклими повіками — перша стадія збільшення щитовидної залози, скоро ходитиме з чималим висячим зобом. Ану, булькатенький, іди до моєї циганської голки, полікую, бо ти ж, либонь, займаєшся радіозв’язком між цивілізаціями, які перебуювать на різних планетних системах, вивчаєш можливість здійснення міжнародного зв’язку оптичними методами, хочеш зв’язатися з інопланетними цивілізаціями з допомогою автоматичних зондів, — то нащо тобі, такому хорошому, та ще й зоб!
А цей академік тримається прямо, наче кола йому в спину загнали, дивиться винувато, наче й по смерті йому не пізно буде каятися за гріхи. Ага, та це ж визначний поліглот, котрий, спеціалізуючись на українській мові, знає бездоганно майже всі мови світу, лише в українській спотикається, наче його доглядають сто баб — сто хвороб. А ти з якою неміччю просишся до моєї циганської голки, сподіваєшся на силу моєї народної рефлексотерапії? Кажучи по-вченому, в тебе неміч славна, якраз пасує твоїй велевченості: хеда семантична афазія! Ти й сам не здогадуєшся про свою хеду семантичну афазію, про свій розкішний симптомокомплекс, що заважає розуміти смисл граматично складних фраз, співвідношень між словами, які виражаються з допомогою атрибутивних конструкцій, порівняльних конструкцій, флексій, прийменників. Значить, уражені в тебе мізки в тім’ячку, потиличці й скроні, але ж ти не здогадуєшся, ні. Ось я тебе поколю циганською голкою, полікую яблунівською голкотерапією, то, може, позбудешся своєї хеди семантичної афазії, заодно і в українській мові перестанеш спотикатись, перестанеш від неї старіти, наче від сердитої жінки, навпаки — молодітимеш, наче від доброї й веселої!
Поки грибок маслючок за курником у дерезі колов циганською голкою приїжджих шефів, сонце сіло, запала м’яка й тепла літня темрява. В цій темряві радісно світились очі тих, кому допомогла чудодійна рефлексотерапія. Зате зеленкуваті вовчі вогники блимали в очах академіків, яким не вдалось протовпитись до народного голкотерапевта за спритнішими й дужчими. Авжеж, не пощастило, а пора вже їхати, бо на артільний двір подано автобус, шофер давить і давить клаксон, скликаючи своїх пасажирів.
Прощаючись, маститий Мастодонтов-Рапальський довго й щиро тиснув мозолясту руку старшого куди пошлють. Тиснув би й тиснув, якби його не відтиснув експансивний Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго, котрий сказав:
— Дякую, дякую... Проте я так звик до французького слухового апарата, подарованого марсельськими докерами, що носитиму подарунок і далі в нагрудній кишені.
Потім з Хомою невірним і лукавим прощався Корогли Йона Ісайович.
— Що ви знаєте про синдром Хойзінгера? — поспитав він у грибка маслючка.
— Ага, ви їсте землю, — нітрохи не здивувавшись, мовив той.
— Коли відчуваю циркулярну депресію, — гордовито мовив Йона Ісайович, соромлячись своїх колег,
— Не тільки при циркулярній депресії, — заперечив яблунівський голкотерапевт. — А також при нападі психопатії...
Йона Ісайович кліпав повіками, наче його несправедливо скривдили, проте мовчав.
— А також, коли загострюється ваша шизофренія!
Академік Корогли, який ще зовсім недавно так чванився своєю вченістю перед старшим куди пошлють, не став заперечувати ні нападів психопатії, ні загострення шизофренії.
— Неодмінно приїду до вас із своїм синдромом Хойзінгера, — обіцяв Йона Ісайович так, що, либонь, по його обіцянку на скорій шкапі не тра було поспішатись. Його золоті очі в темряві ледь-ледь блищали, наче там дорогоцінного металу зосталось по унції, не більше. І, подужавши велику свою гординю, нарешті похвалив: — А як ви сьогодні прекрасно читали й коментували перший бейт із п’ятої газелі Дивана златоуста Бабура: «Твоє чорне волосся стало дивним нещастям для серця, моєму розбитому серцю твоє волосся було чорною бідою...»
Нарешті, розпрощавшись із старшим куди пошлють, шефи-академіки подалися до автобуса, тяжко зітхаючи, що доля-розлучниця не дуже ласкава до них. А Хома невірний і лукавий сховав за вилогу піджака циганську голку, що сьогодні в його вправних руках повернула здоров’я стільком ученим мужам, і подався додому. Дорогою, за своєю звичкою, міркував уголос, бо, як то мовиться, що в печі — те й на стіл!
— Хіба академіки не такі люди, як усі? Як їдять та п’ють, то й кучерявчиком звуть, а як поп’ють, поїдять, — прощай, шолудяй!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ,
у якому амстердамський напівпорнографічний журнальчик брехливо пише про синдроми рідні грибка маслючка, марно намагаючись за тими синдромами побачити коріння надлюдської сили яблунівського колгоспника
Наїзд шефів-академіків до Яблунівки, їхня посильна участь у суспільно-корисній праці, наукові диспути з грибком маслючком, а також сеанси практичної голкотерапії, які Хома невірний і лукавий дав багатьом світилам науки за колгоспним курником у дерезі, — все це не могло пройти не поміченим органами світової преси — хай то будуть органи інформації чи органи дезінформації. Англійська буржуазна газета «Дейлі міррор», наприклад, писала про те, що постановка балету «Ікар» на яблунівському корівнику — це незначний, малопомітний успіх у налагодженні контактів мистецтва із життям. Паризька газета «Орор» удавано скрушно зітхала, що на Україні не так багато мандрівних звіринців, у кожному колгоспі їм побувати трудно, отож ближчим часом важко сподіватись на різке підвищення врожайності сільськогосподарських угідь. За кордоном не припинялися спроби з’ясувати «феномен Хоми», коріння його надлюдської сутності. Блеф, сон рябої кобили — так можна б назвати більшість статей. Особливо яскравий такий сон рябої кобили появився в одному напівпорнографічному бульварному журнальчику, що друкувався в Амстердамі, а називався цей сон рябої кобили так: «Дослідження Хоми з Яблунівки у клінічній психології».
Автор статті, що починалася з імені Зигмунда Фрейда, стверджував: мовляв, на генеалогічному древі грибка маслючка не обійшлось без сучків... Для баби Явдохи, яка так любила малого Хомка, був характерний так званий симптом капюшона. Симпом капюшона виражався в тому, що, б’ючи праником шмаття на камені, баба Явдоха так закидала спідницю на спину, що спідниця навіть затуляла бабі обличчя. Крім того, в баби Явдохи був синдром Отелло. Цей синдром виражався в тому, що баба Явдоха ревнувала свого діда Харитона до кожної яблунівської спідниці. Крім того, баба Явдоха в дівоцтві кілька разів преживала манію еротичного переслідування Крафта-Ебінга, їй здавалось, що в темній вулиці її перестрінуть парубки, здавалось, що чує їхні сороміцькі балачки. Ця манія еротичного переслідування минула в баби Явдохи, коли її пошлюбив дід Харитон.
А вже в цьому напівпорнографічному амстердамському журнальчику перепало дідові Харитонові, звичайнісінькому яблунівцю! Та, либонь, не такому й звичайнісінькому, раз без нього не могло обійтись на тому генеалогічному древі, яке увінчував Хома невірний і лукавий. В юному віці трудячись на панській економії, Харитон на восьмому й дев’ятому роках життя спізнав жах так званого акінетичного нападу Дузе: несподівано завмирав перед рябим ярчам чи безрогим телям, наче блискавкою вдарений. Тоді ж, на роботі в панській економії, він побачив локомобіль, з допомогою якого молотили зерно. Сильне враження від локомобіля спричинилось до синдрому Джеліффа: малому яблунівцю здавалось, що його ноги обернулись на двоє металевих коліс, на яких можна хутенько котитись по дорозі та бездоріжжю. Уже парубком він часто потрапляв під владу скиртоїдії Бжезицького: любив позадаватись і похизуватись перед дівками, проскакавши перед ними на дикому огиреві, міг на ярмарку захопитись волами, на які в нього не було грошей, а то раптом у розмові з учителем церковноприходської школи ввернути вчене слівце, почуте від сільського батюшки. Та чи не найяскравіше в діда Харитона в першу світову війну виявився симптом акайрії Аствацатурова. Поранений у ногу в мазурських болотах, Харитон із Яблунівки до кожного приставав із одним і тим самим запитанням: «За віщо вони мене?.. За віщо вони мене?.. За віщо вони мене?» Почувши чи й не почувши відповідь, розпачений, ненавидячи жорстоку несправедливість смерті, він тоді, в мазурських болотах, із цим запитанням, здається, звертався до хвойника, до морошки, до клюкви, до птахів, наче світ природи міг відповісти!