Які тільки хотіння опосідали в ту пору буйну голову грибка маслючка! Потай праглося знайти в лузі чи в полі цапків слідочок, витиснутий його ратичкою, щоб із того слідочка випити дощової води. От якби трапився цапків слідок, от якби випив чародійної води, то обернувся б на цапка, гасав на волі й ніхто ніколи в Яблунівці не знав і не відав, що то хоч і цапок, але насправді — малий Хомко у цапковій шкурі та з цапковими ріжками.

Батько Хома, доглядаючи колгоспну кошару, підстрелив вовка, що темної ночі намірявся поласувати ягничкою чи овечкою. Здерта з вовка шкура сохла на бантині на горищі в хаті. Хіба ж не додумався Хомко темного вечора нацупити на себе вовчу шкуру, хіба не шукав на обійсті й на вигоні великих каменів і не стрибав через ті камені? І знаходив, і стрибав, мліючи у вовчій шкурі від гарячого страху, бо все здавалось, що ось-ось таки обернеться на вовка, ось-ось має трапитись такий чародійний камінь, який перетворює людину на сіроманця. Бо є такі камені, є, стрибнув у вовчій шкурі через камінь — і ти вже вовк, стрибнув назад — і ти вже людина. А коли не пощастить перестрибнути назад, то на все життя зостанешся звіриною хижою, батько та мати не впізнають і відцураються, нипатимеш по хащах лісових, полюватимеш на дичину, підкрадатимешся темної ночі до колгоспної овечої кошари, аж поки тебе сторож устрелить, поки вб’є, — й лише по смерті своїй ти загубиш вовчу шкуру й знову обернешся на людину, на Хомка...

Уже тоді, на зорі юного віку, малий Хомко вірив, що зуміє колись якщо не горами рухати, то бодай розсувати яблунівські горби; що зуміє не тільки викликати дощ у спеку, а й збирати дощ із небес і тримати його у величезних гладущиках і макітрах; що навчиться ховати до міцних шкіряних торбинок цілі табуни норовистих вітрів — і випускати їх тоді, коли заманеться, а то навіть продавати на ярмарку в районі; що зуміє висушувати річки, щоб зорати дно й засіяти хлібом; що навчиться зцілювати хворих, лікувати недуги. Хомко мріяв стати на такій силі, щоб украсти місяць із неба над Яблунівкою, сховати в комині чи в коморі, а коли всі перелякаються — випустити місяця на волю, хай би світив для всіх, бо Хомко не скнара.

Стаття в районній газеті закінчувалась обіцянкою: «Далі буде». Наукові матеріалістичні позиції в статті були лише заявлені, проте, либонь, її наскрізь пронизував дух об’єктивізму та схиляння перед забобонами. Можливо, малий грибок маслючок і не цурався забобонів, можливо, в дитинстві ці забобони вплинули на його психіку, на ріст і накопичення феноменальних здібностей, що в дорослому віці обернули старшого куди пошлють на надлюдину, але ж чи не слід було всі ці чинники осмислити з критичних позицій? Авжеж, саме з критичних позицій!

При нещасті і розумний подурнішає, сяка-така напасть, а спати не дасть... Що ж тоді про старшого куди пошлють казати, коли оті напасті валились на нього так, як галузь на ведмедя: коли мала галузь, то ведмідь спересердя бурчить, а коли велика, то бурмило мовчить.

Мовилось уже про те, як, буцнувшись лобами, грибок маслючок із рідною жінкою геть здитиніли, бавились у дворі коло криниці. Оте нагле здитиніння, та ще навідини начальника районної міліції самого товариша Венеційського, галас буржуазних органів дезінформації, туманний виступ районної газети (з отією, наче з «чорного гумору» взятою погрозою «далі буде») — усі ці чинники спричинились, либонь, до помітної макоцвітності в голові старшого куди пошлють.

Макоцвітність Хоми насамперед помітила його рідна жінка Мартоха, яка завжди заднім розумом була міцна, бо в неї й голова виросла, й ума багато винесла. А вгледіла вона, як уранці Хома взяв глек молока — й ніяк не вмудриться випити. Й так хотів голову свою встромити у глечик, і сяк, і перетак — не лізе голова ніяк! То взяв чоловік корито для свині, вилив туди молоко — й давай посеред хати навіть без ложки їсти. Мартоха так отетеріла, що змовчала, наче свого язика на позички віддала аж у Велике Вербче, а його їй і досі не повернули.

Старший куди пошлють, поснідавши молоком із корита, подався з хати.

Потім довго сперечались: це був великий день у житті грибка маслючка чи, навпаки, грибок маслючок сам був великий у цей день?..

На подвір’ї колишньої пройдисвітки та спекулянтки Одарки Дармограїхи горів огонь. Горів огонь саме на тому місці, де колись старшого куди пошлють уп’ято на ланцюгу до криниці, а позичений чоловік побоювався так смикнути за ланцюг, щоб не перевернулась уся Яблунівка, а разом із Яблунівкою та й не перевернувся білий світ із військовими кораблями в морях і океанах, із корупцією усяких мастей у США, Японії та Ізраїлі, із сексуальною революцією в країнах буржуазного Заходу...

Отож, горів огонь, а сама Одарка Дармограїха у цю хвилю поралась коло великого закіптюженого казана, підвішеного над вогнищем. Тепер, живучи чесним життям, Дармограїха схудла, проте багатий і розкішний квітник, на який скидалось її буйне тіло, чарував чоловіче око, як і колись, і хто б не подумав про неї: «Добра жінка чоловіка дванадцять раз на день одурить, а як отака вогненнощока Одарка — то й без числа! »

— Готуєш вечерю? — поспитав грибок маслючок.

І він, забувши, що має квапитись на ферму до худоби, заходився допомагати Одарці Дармограїсі, не боячись пересудів людських.

І тих голубів, що набила Дармограїха на голубину печеню, п’ятеро славних турманів, кинув до казана. А в казан линув повне відро води. А під казан докинув кілька березових поліняк, щоб багаття горіло веселіше. Господиня, зачарована старатливою роботящістю грибка маслючка, позирала так, наче бачила: біда пішла з дому, а любов — у дім.

Хома приніс із криниці ще двоє відер води й долив у казан, а згори накрив кришкою, а до багаття знову докинув палива, і язики вогню скакали завзятіше, ніж язики всіх тещ на світі.

— А тепер, Одарко, дивися!

І артистичним рухом колгоспника-віртуоза зняв із казана гарячу кришку.

— Ой! — сказала Дармограїха, злякано затуляючи обличчя руками.

Та й хто б на її місці не сказав «ой», хто б злякано не затуляв обличчя руками, якби зненацька перед його очима з казана, підвішеного над вогнем, та й не випурхнуло п’ятеро голубів! Еге ж, п’ятеро отих голубів, яких господиня побила на голубину печеню, яких грибок маслючок варив в окропі. Живі птахи, вирвавшись із казана, залопотіли крилами й полетіли на гілля саду, а потім спурхнули — й невдовзі потонули в лагідній синяві яблунівського неба.

— Мама за багача, а багач навтікача, — розгублено пробубоніла Одарка Дармограїха, зазираючи до казана. — А де ж поділись оті троє відер води, що ти сюди наливав?

Бо й правда: з казана і голуби полетіли, й жодна краплинка води не блищала на дні. Дармограїха похапцем одставила казан од вогню, щоб не луснув од жару, а Хома:

— Чого тобі журитись, Одарко? Отих самих голубів можеш удруге зловити, вдруге забити і вдруге у казані зварити!

— Тією самою печенею двічі ситий не будеш... Отак можна десять разів заміж виходити — і в старих дівках вік звікувати...

Двері чайної стояли навстіж одчинені, під стелею крутився вентилятор із чорними гумовими крилами, а буфетниця Настя — ширша, ніж довша, з грудьми, що висіли, наче два переспілі гарбузи на тину, — цідила з бочки пиво по кухлях і сварилась на листоношу Федора Горбатюка:

— Нащо ви мені тицяєте ґудзика замість монети? Пиво за ламані ґудзики не відпускаю.

— Чудеса, — бубонів Федір Горбаткж. — Наче ж клав у кишеню гроші, ніяких ґудзиків не було, й де тільки взявся...

— Дай лишень глянути, — мовив Хома, що трапився до чайної саме на цю хвилю. І, взявши ґудзик із руки листоноші, засміявся так, наче зрадів, що камінь йому зсунувся з душі. — Та який же це ґудзик? Зовсім не ґудзик, а натуральний карбованець.