Та прийшов "старший брат", щоби затерти українську окремішність, привіз в гостинці монгольську куфайку, та русскі дьогтем мазані сапоги. Правдиву гуцульську ношу можна побачити ще тільки в музеях.

Надходила весна. Природа будилася з зимового сну. Шишки на смереках відчинялися й сіяли насіння. Золоті зеренця з крильцями пірвані вітром, гралися, як метелики в повітрі й осідали на полянках і галявинах.

Та одного дня вернулась зима. Густо трусив сніг, а пакосний вітер лютував. Він вхопив жменьку зерен насіння смереки, поніс їх високо аж під хмари, крутив ними разом із снігом, заніс їх далеко від матірнього лісу і кинув на полонині.

Там уже не було лісу. Не було ніяких дерев. Там було місце непригоже для дерев.

На полонинці росла тільки трава і квіти. Вліті паслися вівці та корови. Лише місцями ріс непроходимою гущею жереп – корчі гірської сосни та поодиноко ялівець.

Деякі зернята смереки не зійшли, деякі зійшли і згинули, а одно зерно, що впало недалеко жерепу побіч гірської сосонки, зійшло, пустило корінці й листочки, а згодом розрослося в гарну смерічку.

Життя її було важке. Мороз заморожував усі соки. Льодом обмерзали шпильки, а вітер раз-у-раз намагався зломити, чи вивернути її з корінням.

Та деревце боролося, бо дуже хотіло жити. Заохоти додавала йому подруга сосонка-жереп:

– Я знаю, що ти маєш дуже важкі хвилини в житті. Нема життя без боротьби, але життя таке гарне, що варто боротися. З часом привикнеш до цього підсоння, й буде тобі легше. Пригадай собі, як тут будиться земля зі зимового сну:

Як пригріє сонечко, як теплом легіть повіє з-поза гір, як прилетять та засвищуть коси, як ґотур затокує, як орли та ширяки піднесуться під небо, як ведмідь покидає ґавру, а вовк шукає леговиськ, як кожним рівчаком пливуть поспішно води вдолину, як льодові криги лопають, як буряться та шумлять ріки, як темніють смерекові ліси, явори і буки убираються в ясну зелень, а підсніжки усміхаються до сонця, як зазеленіють долини рік, як заскиглить каня, а зозуля сповістить, що вже прийшла весна.

Пригадай собі, як тут гарно літом. Нема більшої краси в усьому світі. Ніде так сонце не гріє, як на полонині. Ніде так пташки не співають, ніде не чути такого шуму лісів, ніде нема такого запаху трав і квітів, ніде так не грають цвіркуни, як на полонині. Такої музики ніде не почуєш. А як глянеш, то бачиш далеко-далеко гори вкриті чорним лісом, на верхах полонини, а в долинах блищать сріблом ріки, і горам кінця немає.

А осінню, ніби тут не гарно? Явори і буки забагряться, мов квіти поміж зеленими ялицями. З ліса на край полонини вийде могутній олень і риком закликає суперників до двобою. Часом один з них виходить переможцем, а часом гинуть обидва у бою.

Не хочу згадувати зими, бо це тяжка пора для тебе, – продовжувала сосонка до смерічки. – Та як зима прикриє сніговим покривалом дерева, а мороз украсить їх льодовими жемчугами, як настане ніч й засвітить в повні місяць, як засяють зорі, запанує тиша і спокій, то чи може бути де краще, як на полонині в рідних горах?

Тут нам найкраще жити, – кінчала сосонка. – Для нас нема кращого світу, як тут на вершках гір. Тут ми є найближче неба, зір та найближче до нашого Сотворителя.

Літом смерічка заліковувала рани, завдані зимою, і росла дуже помалу, але її стовбур був здоровий і гнучкий від боротьби з вітром.

Вона любила, як влітку приходили люди до джерела, оповідали собі різні пригоди, а пастухи приганяли корів та овець до водопою. Грали на сопілках і трембітах та співали пісень. Легкий шум доходив від матірнього лісу, і вона кивала галузками в їх сторону.

Одного дня зупинилися опришки на відпочинок коло джерела. Вони були на конях і мали багато добра. Їх лиця були засмалені вітром і сонцем. Поза їх широкими чересами були застромлені пістолі, а в руках блистіли топірці. Вони розмовляли, як то вони напали на багатий двір, прогнали зайдів, які знущалися над людьми, забрали добро та хліб і роздали бідним.

Відійшли опришки.

І знов час плив смерічці, чергуючись важким животінням взимі і веселим життям на весні та вліті. Мусів то бути довгий час, бо її ровесники в лісі вже були великими деревами. Вона була невелика ростом, хоч багато переросла своїх посестер сосонок. Вона була струнка і гнучка, ставала до змагу з негодою, буревіями і снігом і була горда з цього. Її пригадувалися слова посестри гірської сосни, що життя це боротьба, а перемога – нагорода. Красу і музику полонини вона черпала з землі і з повітря. Легкий шум її галузок включався до тієї музики.

Одного разу дався чути на полонинах дивний гомін. Виглядало, неначе з півночі наближалася велика туча з громами. Але туча не приходила, а відгук громів наближався. На полонині появилися якісь люди. Вони копали рови і заплітали колючим дротом. Показалося, що то не були громи, а гук гармат. Стрільна вивертали дерева з корінням, торощили колоди на тріски і убивали людей. До окопів прийшли молоді хлопці з крісами. На шапках мали китиці червоної калини. Вони говорили тією мовою, що люди полонинські. З їх розмови смерічка почула, що вони дуже люблять ту землю, на якій вона росте, що вони готові віддати життя в обороні землі перед наїзником.

Почалася битва. Мов злосливі оси дзижчали кулі, відтинали галузки від смерічки, а дві пройшли її наскрізь. Багато хлопців заснули твердим сном, що їх ніщо збудити не могло. Деякі засинали без жодного стогону і слова. Деякі когось кликали, поки заснули. Окопи забагріли від крови, але ворог їх не здобув. Потім копали ями, клали до них хлопців, які не могли збудитися, засипували землею, сипали горбики і ставили березові хрести.

Потім всі відійшли. Залишилися тільки горбики з хрестами і така тиша, якби там ніколи нічого не діялося.

І знову прийшла весна і літо, і багато разів змінялися пори року. Маржинка і дроб’єта паслися на полонинах. Як звичайно, пастушки грали на сопілках і трембітах, хрести спорохнявіли і попадали, горбики та рови зарівнялися. Час ішов і закривав сліди минулого.

Надходила осінь. Явори і буки вже скинули листя, а смерекові ліси більш притемніли. Природа готовилась до зимового сну. Іскра надії скинути вороже ярмо засвітила на "Срібній Землі". Люди ожили. Кинулися будувати свою державу, По всій Україні вихром облетіла вістка. Скорше забилося серце у молодих. Одинцем, а то і гуртками переходили границю та ставали в ряди січовиків, щоби помагати братам відзискану волю боронити. Та не помогло геройство та проллята кров. Добре озброєний і численніший ворог переміг.

З весною ті хлопці, що не наложили головами, зі сумом покидали той клаптик батьківщини і вертали домів. На них робив засідки в горах відвічний ворог, ловив потайки, вбивав скрито і ховав в недоступних нетрях, щоб злочин свій заховати.

У жерепах в поближжі полонинської смерічки засіло четверо, в рогатих шапках, озброєних людей. Вертався додому молодий хлопець. Смерічка помітила його здалека, та в неї не було голосу, щоб остерегти. Кивала галузками, та це не помогло.

Хлопця зловили, Привели до смерічки, веліли її обняти, зв’язали руки по другій стороні смерічки. Потім знущались, били, кров з лиця стікала по смерічці, питали про інших хлопців. Хлопець мовчав. І знову били й питали, але хлопець мовчав. Один зняв з плечей кріса і зі словами: "Гайдамако, одехце ці сєн України" стрілив у плечі хлопця. Куля прошила груди і застрягла в смерічці. Прив’язаний зсунувся на коліна. Смерічка відчула, як з очей хлопця скотилися дві сльози, а з останнім віддихом прошепотів він "Мамо..." Кров стікала по стовбурі смерічки.

Надходила буря. Бандити відійшли. Вітер почав приганяти чорні хмари, щоб злочин перед небом закрити. Потемніло. Пекло збунтувалося проти неба, що замало має грішних душ у пеклі, а забагато бандитів ходить по землі. Пекло хотіло небо підпалити. Зашумів вітер. Смерічка замахала своїми галузками до неба і зашуміла мовою зрозумілою тільки Вседержителеві.