Майстер узяв скрипку, тремтячими руками, обгорнув бібулою та вложив до скриньки. – Я дарую тобі ту скрипку, бо ти вмієш до неї вкласти душу. А як будеш часом мати хвилину вільного часу, то зговори "Богородице Діво" за душу Івана. Я вдоволений, що ця скрипка буде в руках доброго скрипаля.

По хвилині відчинилися двері. Світло прозріло пітьму дощевої ночі. Скрипаль притулив під плащем скрипку, як найдорожчий скарб і пішов в дорогу – на чужину.

Хочу передати розповідь, яку я чув від гуцула-цуґаря.

Було це вже давно, ще за часів, коли перший раз прийшли до нас "старші брати" визволити нас з польського ярма.

Тому хочу дещо пригадати. Наші Карпати були вкриті густими лісами. Лісова господарка, ще за Австрії, а навіть за Польщі, була проваджена пляново, то значить: там, де вирубано ліс, правно було забезпечене заліснення.

По Другій світовій війні, большевики вирубали і винищили наші ліси, а не заліснили. Звідтіля писав мені про це один мій знайомий. Природа сама борониться перед ерозією. Засіялося багато малинників і самосівів смереки, вони є однак рідкі і не задовільні.

З давніх часів вирубане дерево сплавляно ріками: Білим і Чорним Черемошами до тартаків для перерібки. До рік спроваджувано дерево ризами, або звожено саньми-цуґами. Цуґ (по-німецьки – поїзд) складався зі саней званих корчугами, наладованих деревом (до 15 кубометрів) і бігунів, цебто клеців, прикріплених ланцюгами до корчугів. Такий цуг нагадував поїзд. Корчуги – це були короткі сани, сильно ковані залізом. Для такого вивозу були вміло побудовані ледові дороги, вздовж провалів і потоків. Таким вивозом займалися гуцули, які мали неабиякий "інженерський" досвід. Корчуги були запряжені в пару міцних гуцульських коней з міцною шкіряною упряжжю.

Пригадалася мені одна розповідь Николая Ш., керона-цуґаря, цебто провідника. Оповідав мені своєю гуцульською говіркою, якою я постараюся передати його розповідь.

Николай Ш. був під тридцятку, здоровий, веселої вдачі і говіркий. Мав свою господарку, ґражду, був жонатий зі старшою від себе вдовою. Домашню господарку лишав на жінку і челядь, а сам брався за більш "мужчинську" працю. Був кероном від цугів та заробляв незле.

Николай оповідав мені, як возив цуґи за большевиків під час першої займанщини.

Як в 1939 році прийшли до нас совєти, то за ними прийшли дуже тугі і западні у сніги зими. На другу зиму зголосивсмиси вести цуґи. Побудувавсми зимову дорогу, снігу було багато, то утолочивсми сніг, полив водов, вода замерзла єк склівка, аж любо дивитиси. Єк май дужче потис мороз, а понова прибілила, скликавсми людей, забрав чотири запряжені корчуги і пішлисмо на місце. Першу корчугу взєвсми в раґаш д’горі, заладував деревом, з’їхав у порташ над Черемошем і казавсми розладовувати, а трету і четверту поставивсми під горою на розширеній дорозі, де можна розминутиси. Так по черзі одні розладовували, другі ладували, а дві під’їздили д’горі, єк була вільна дорога. Варташі розпалили вогні, палили спузу і робили гамованки. Цуґ, єк іде вдолину, то не можна єго затримати, аж надолині, то дорога мусит бути вільною.

Аж тут одної днини приїжджаєт єкийс білшовник, десь аж з-під Москви. Походив по порташу, пішов д’горі у раґаш і кличет мене д’собі та питаєси:

   –  Ти коли дерево вивезеш?

   –  Заки сніг зійде, а пічнетси сплавачка, то буду готовий з вівозом, – відказую.

А він на це: – Нам уже нужно дерева. Ти возиш забавно. Я тебе научу по-стахановськи возити. А ти чув хто то тот Стаханов?

   –  Чув, кажу, то такий собі цуґар.

   –  От, дурак ти, то не жаден цуґар. – І почав мені єкіс придибашки казати, о єкімс Стаханові, а на кінец кажет: – Я тебе научу працювати по-стахановськи. Я тут пришлю 50 пар великих, добрих коней зі саньми, а ти маєш усе дерево вивезти з цего зрубу до двох неділь.

Стараюси виєснити єму, що того не бізую, а він єк мене згійкав: – Ти саботуєш Совєтський Союз, бо ти куркуль.

Замовксми та виджу, що напитавси прички з цуґом. Казав себе білшовник завезти до сільради, до телефону.

За кілька днів почили з’їжджитиси фірмани. Їдут аж від Снєтина, а навіть від Городенки. Коні у них великі, та рєду на конях нема доброго. Шлиї у них полотнєні, до тримання дишля лиш нашильники, а сани то у них такі, що лиш солому возити. Коні пуджіютси, глєба сушник хруснит під копитами. Самі сторонскі люди у довгих до колін кожухах, в чоботєх та лисєчих клапанєх. Виглідают на чесних господарів, хотєй бойки. Ідут до сільради, а сільрада посилаєт до ґаздів на нічліг. З’їхалоси їх тілько, що вже нема місця де заночувати.

Приїде такий бойко під скалу, глєне у верх, скине клапаню, перехреститси, та шепче "Отченаші", доки не переїде повз скали, а тоди знов перехреститси, заки наложит клапаню.

Та і я хиршений. У неділі та у свєтки до церкви ходжу та молюси до свєтих образів, до св. Николая та до образа, де намальований Сус Христос, та такого не видавсми аби молитиси та хреститиси перед скалов.

Питаюси такого бойка: – Гей! Мой! А ти чого перед скалов хрестишси?

А він кажет: – Глєнь д’горі, єка там скала висит. Єк би упала, то би коней побила, а людину то так роздушила би єк муху, а я молюси, бим д’хаті щасливо вернув.

   –  Не бійси, – кажу, – та скала так висит, відколи я єї тємлю, та висіла за мого дєді та діда та ше нікого не роздушила.

В понеділок давідь скорнєвсми годованця та й кажу: – Петрику, підеш зі мнов у рагаш та будеш шкапєт сокотити.

Годованец, щирий хлопчіще, що і власний не був би щиріший, урадувавси, що поїде у ліс. Зрихтувавсми, єк належит, корчугу, похарчувалисмо, взєли полуденок, сіли на корчугу та прийшли у порташ. Дивлюси, а тут рихтельно, єк казав совєт, єких 50 пар коней. Глітно, що пройти глєба, а христиєнина не видати лиш самі бараби. Зочив мене білшовник та простісінько іде д’мині та кажет: – Ти не бариси, а жєвко іди у раґаш та там ладуй дерево. Я лишуси тут та буду рєд давати та сани д’горі висилати.

Сівсми коло годованця та поїхалисмо д’горі. Оглєнувсмиси, а то за нами єких 20 саней в’їхало у потік, а білшовник ще більше посилає за мнов.

Розсердивсмиси, зіштрик я з корчуги, чотиром сторонским казав їхати позаду, а решті завертати у порташ. Дорога в потоці вузька, що глєба сани обернути. Цофнути не годен, бо совєт зі заду загородив дорогу більше саньми. Зчіниласи така каламайці я най преч си кажет.

Дивлюси, а совєт лютий єк жєрва, біжит д’мині. Думавсми, що бартков вергну в него. Питаєт мене, чому я завернув сани? Кажу єму: – Що ти робиш, чис чисто сказивси? В раґаши та на об'їзді дороги маю місце на 6 саней, а ти кілько вислав та заткав дорогу. Дорога му сит бути вільна, бо єк цуґ над’їде, то поб’є коні і людей.

   –  А що я маю робити з рештою коней і людей? – питаєт.

   –  Най стоє та чекают, – відповідаю, – чос тільки їх привіз.

Глєнув на мене єк та ґалиця з-під каменя, почерленів та набундюривси єк пульпак.

Прийшлисмо у раґаш, а ладувальники чекают. Кивнувсми на першого сторонского, єкогос з Городенки. Під’їхав. Дивлюси, коні добрі, та рєд на конях нездатний, а сани – та єкіж то сани – наші ґринджоли ліпші. Питаюси: – У вас ліпших саней нема? – а він кажет: – У нас ліса не возєт, бо ліса то на нюх табаки нема, а до соломи то і такі добрі.

Питаюси: – А ланцюги маєте? – а він відказуєт: – Соломи ланцюгом не в’єжут, але вужевков, то вужевку маю.

Приколотилисми та положили на ті ґренджоли здоровий ковбок, вкочуємо другий, а санчата лиш "тріс" та розчихнулиси.

Закликалисмо другого, поклалисмо бервено на сани, а другого вже не кладу, бо знаю, що розлом’єси, прив’єзали вужевков, та й кажу: – Везіт!

Сів господар на бервено єк на конє, перехрестивси, вйокнув на коні та поїхав – та ще і єк поїхав.

Дорога ледова, копели не куті, а то лиш сюда та туда, носит на попереки санчитами, а вершик б’є – раз по відбійницях, то по скалі. Спудив си господар та потєг коні на бік, а смерека єк вгараздила у відбійницю, перештрикла та зависла над бердою. Потєгла санчита, та санчита чіпили за відбійницу, а дишель то взнісси д’горі єк острева, а коні на нашильниках повисли єк два вішинники. Прибіг Михайло та втєв сокиров по вужевці, перетєв, а клец лиш шторцаком полетів у бездну. Та й було щєстє, що то не був ланцюг, бо був би потєг за собов санчита та коні.