Друга частина творчости інж. Яримовича – це його нариси про звіринний світ Гуцульщини та й спомини про полювання. Між ними: "Лови на ґотура", "Дещо про ведмедів" і "Чигун". Кінчаємо нашу збірку спомином "Гостина на Чивчинській полонині". Це про життя на полонині, і про те, що "нігде на світі нема такої краси, єк у нашьих горах, та й нема на цілім Божім світі кращого краю, єк рідний".

Віримо, що вкоротці зможемо видати окремим виданням його найдовше оповідання "Нива стояла облогом", яке друкувалося у кількох числах "Гуцульщини". Це розповідь про долю одної родини села гуцульського Підгір’я у нещасних роках Другої світової війни, та й в десятиліттях після неї.

Гуцули у творах інж. Романа Яримовича – горді карпатські орли, що ніколи не підкорились різним займанням. Вони пам’ятають, що колись у княжих дружинах охороняли карпатські перевали від наїздів з півдня, активно включилися у визвольні війни гетьмана Богдана Хмельницького, в лавах опришків карали тих, що кривдили нарід, а в австрійській армії звали їх "тирольцями Сходу". В новіших часах в легіоні Українських Січових Стрільців створили вони Гуцульську Сотню, а в Українській Галицькій Армії – Гуцульський Курінь, який завдяки його одчайдушності названо "Куренем Смерти". У роках Другої світової війни чимало гуцулів вступило в ряди 1 Української Дивізії, більшість з них створила Групу УПА "Говерля", яка ще довгі літа після закінчення війни охороняла свої гори від большевицької навали.

В останньому листі до редактора ’Туцульщини" (9 вересня 1991) інж. Роман Яримович писав: "...Пишу спогади зі свого життя і праці на Гуцульщині. ...Моє здоров’я в злому стані. Я побував у шпиталі, а тепер частинно видужую дома"...

30 листопада 1991 року перестало битися серце інж. Романа Яримовича.

Українське Світове Об’єднання Гуцулів і його журнал "Гуцульщина", завдяки своїм співробітникам, а між ними і авторові цієї збірки, інж. Романові Яримовичеві, роками стояли на сторожі доброго імені гуцулів. Поставлені собі завдання виконали вони гідно і з честю.

Сьогодні Україна, а з нею і Гуцульщина, стали вільними. Скрізь, де живуть гуцули, відновилось гуцульське життя. На Гуцульщині та й поза нею постали гуцульські товариства. Усіх їх, теж і членів Українського Світового Об'єднання Гуцулів, окремий Організаційний Комітет, скликає до Івано-Франківського на Всегуцульський Конгрес у місяці серпні 1993 року.

Від успіхів цього Конгресу, у великій мірі, залежить теж і дальша доля Українського Світового Об'єднання Гуцулів. У першу чергу вона в руках нашого членства. Головна Управа УСОГ, редакція і адміністрація журналу "Гуцульщина" готові й далі на чужині стояти на сторожі доброго імені Гуцульщини, поширювати скрізь правду про неї і разом з рідною Верховиною йти до світлого майбутнього України і Гуцульщини.

Ігор Чмола

Квітень, 1993.

Пишу цей свій спомин в пам’ять вояків ляндштурму, що полягли від московських куль і штиків в обороні рідної землі в Першій світовій війні, в боях під Боянами коло Чернівців та в Черганівському лісі біля Кут. Були це частини австрійської армії покликані не так до служби на фронті, а радше до вдержання внутрішнього порядку під час війни. Набирали до тих частин людей, що не надавалися до регулярної військової служби, тобто людей старших віком. Були це переважно покутські селяни. Військовий виряд і вишкіл були недостатні.

На початку війни, в часі першої поразки австрійської армії, вживано ті частини для охорони відвороту елітарних мадярських і австрійських відділів.

Комета - вістун війни. Мобілізація

Був рік 1913. По смерті батька, моя мама з нами двоїма малими дітьми замешкала у своїх родичів. Дідо, о. Михайло Баб’як, був парохом у Яворові коло Косова. Я мав чотири роки, а сестра була дещо старша.

Я радо перебував у кухні. Тут було найбільше руху: приходили люди та оповідали всякі новини. Бабуня була все чимось зайнята, та для мене мала час, і про що я не спитався б, усе мені пояснила.

Питаюся: "Бабуню, а чому це так? Бабуню, а чому це не так? Бабуню, що це нині говорив пан реєнтій?" – "Він сказав, що говорили старі люди, і він у це вірить, що поява комети приносить нещастя. Казав: – Не дай, Боже, якої помори, або війни". – "Бабуню, що це комета? Що це війна? Що це помора? Бабуню, чому люди б’ються?" Я виростав межи старшими, і мої думки були зайняті тим, що воші говорили. Може і тому події з тих часів затямив я до сьогодні. Бачу їх, як намальовану картину.

В тому часі приїздив до нас щосуботи один пан і разом з тетою Мілею ходив на прохід. Тета Міля мала тоді 18 літ. Говорили зі собою, і тета грала йому на фортепіяні. Раз, як вони вийшли, бабуня сказали: "Буде з них гарна пара. Обидвоє такі високі і стрункі". Кликали його "пане Влодзю", а називався Брикович і був суддею у Кутах, на своїй першій посаді.

Осінню відбувся шлюб, і казали нам кликати того пана вуйком. Тета виїхала з вуйком до Кут, і там вони замешкали у власному новому домі, у долині Черемоша.

На Різдвяні Свята приїхали до нас тета Міля з вуйком Влодзьом. Вуйко приїхав в повному військовому однострою. В цей день вернувся з військових вправ. Був австрійським старшиною в запасі. Я не міг відірвати очей від вуйка. Вдивлявся в нього, як в образ. Зараз сказав своїй повірниці-бабуні, що, як виросту, то буду вояком і офіцером.

При Святій Вечері було дуже весело. Вуйко оповідав мисливські пригоди, як з товаришами їхав на полювання на вовків, як за ними гнали вовки і як вони відстрілювалися.

Нам казали, що чемним дітям ангел приносить деревце. Вже кінчалася вечеря, а того деревця ще не було. Нас дітей це дуже непокоїло. Ми поглядали одне на одного і думали, що цього року ми може не були досить чемні і деревця нам ангел не принесе. В тім задзвонив дзвінок. Мав такий самий звук, як той, що його чіпляли коням, коли ми їхали саньми. Відчинилися подвійні двері до вітальні, і тут стояло деревце високе аж до стелі. Сяяло різними кульками, срібними ланцюгами, кольоровими цукорками, срібним ангельським волоссям, освічене різнокольорованими свічечками. Запанувала тишина, а за хвилю ми піднесли крик, – прямо вереск захоплення і втіхи.

"Поволі діти, бо стіл перевернете!" – упоминала бабуня. Ми прибігли до деревця, а за нами прийшли старші. В кімнаті пахло свіжим повітрям, медівничками, живицею і ялиновим чатинням. Так пахне у небі, думав я, бо це деревце приніс ангел з неба. "Вуйку, засвітіть ті свічечки, там високо, – просили ми. – Вуйку, запаліть ті патички, що так іскорками сиплять". Ми ловили ті іскорки до рук, і вони нас не пекли. Вуйко підніс мене високо аж під стелю, і свічечкою я запалив один патичок. Потім тета Міля грала на фортепіяні колядок, а вуйко низьким голосом співав. Були обидвоє такі молоді, і гарні, і щасливі.

Одного дня, хто тільки прийшов, говорив про те саме: убили в Сараєві престолонаслідника і його жінку. Винні москалі, підбурюють сербів. Буде війна. "Я казав, що поява комети не ворожить добра", – вмішувався реєнтій.

Було у нас у звичаю, що, як приносили пошту, то перші переглядали її дідуньо. Потім, звичайно кликали всіх до їдальні словами: "Як хочете, то вам прочитаю, що до нас пишуть". Так само робили, коли висилали приватного листа. Прочитували на голос, а всі слухали. До уважних слухачів належав і я. Звичайно прочитане запам’ятував дослівно.

Тета Міля писала, що дуже неспокійна, що може бути війна, а тоді вуйка візьмуть до війська. Писала, що вуйко старався включитися до УСС, але команда відмовила. Потім писала, що за її намовою вуйко постарався, що його перенесли з ляндвери до ляндштурму. Уважала, що ляндштурму будуть уживати радше до внутрішньої служби, а не до фронтової.