Інж. Роман Яримович

(1909 - 1991)

У першому числі журналу "Гуцульщина" (січень, 1985) у декларації про з'єднання гуцулів, між іншим, читаємо:

"Українське Світове Об’єднання Гуцулів і Конференція Гуцульських Товариств Америки й Канади, йдучи за кличем 'В єдності сила народу', рішили з’єднатися в одну центральну організацію, яка охоплювала б і репрезентувала всіх гуцулів у діаспорі.

З цієї нагоди звертаємося до всіх краянів гуцулів, що досі стояли осторонь організованого гуцульського життя, і закликаємо їх вступити в наші ряди, бо, лише йдучи одним плаєм у братерській згоді, зможемо виконати наші завдання.

І тут, де ми маємо можливість користати з повних демократичних свобід, працюймо разом, щоб зберегти й передати грядущим поколінням культурні надбання й прадавні традиції нашої Гуцульщини".

І добре склалося, що першим кроком цього з’єднання було оснування органу Українського Світового Об'єднання Гуцулів, журналу "Гуцульщина", редакційну колегію, якого очолив д-р Мирослав Небелюк,

Сьогодні цей журнал, який спочатку виходив тричі на рік, є квартальником. Долетів він до всіх закутків гуцульської діаспори і скрізь знайшов собі приятелів. Останніми роками дійшов він теж і на Україну, де й прийняли його з відкритими руками. Здійснилось це завдяки повсякчасній співпраці між Головною Управою УСОГ та редакційною колегією і адміністрацією журналу, а зокрема, завдяки дружній допомозі кожного доцьогочасного голови УСОГ: п. Василя Барчука, п. Василини Петришин і п. Івана Андрусяка. До квітня 1993 року до рук читачів дійшло 31 число журналу.

Минулого, 1992, року, як окрема "ластівка", прилетіла до гуцульських гражд, завдяки співпраці з нашим видавництвом п. Івана Гречка зі Львова, невеличка книжечка "Жьиб’ївські новелі" Онуфрія Манчука, як перше видання Бібліотеки "Гуцульщина". Сьогодні приходить до Вас друга книжечка цього видання "Гуцульськими плаями" інж. Романа Яримовича.

Напочатку годиться розказати дещо про її автора. Інж. Роман Яримович виростав у роки Першої світової війни і українських Визвольних Змагань. Кожний його дядько, що носив військовий однострій, був для нього гідним прикладом до наслідування. А коли, на далекій чужині, постав журнал "Гуцульщина", став одним з перших її співпрацівників. І хоча помер він півтора року тому, його твори друкуються в "Гуцульщині" ще й сьогодні. Немов би відчуваючи свій відхід у засвіти, постійно писав і присилав до редакції свої оповідання, нариси і статті, щоб за словами пробудителя галицької волости української землі пригадати нащадкам: "як весело колись було, як то сумно нині в нас".

Інж. Роман Яримович народився в гуцульському селі Яворові в 1909 році. Там його дідо о. Михайло Баб'як був парохом. Батько Романа був священиком. Коли Роман мав два роки, батько помер. Мати з двома маленькими дітьми, Романом і Марійкою, перенеслася до Львова, до свого тестя о. Константина Яримовича, який був парохом церкви свв. Петра й Павла на Личакові. Та й тут не задержались вони довго, бо дідо помер. У тому часі в Галичині, вдова й діти по священикові не мали жодного забезпечення на життя й мусіли жити "з ласки родини". Мати з дітьми переїхала на постійно до свого батька, до Яворова. Тут проживав Роман під батьківською опікою діда до 15 року життя. Тут подружився із своїми гуцульськими ровесниками, пізнав життя гуцулів, опанував гуцульську говірку, яку не забув до останніх днів свого життя, та й до безкраю полюбив усе, що гуцульське.

Були це роки Першої світової війни. Дідо, о. Михайло Баб’як, вчив своїх онуків вдома. Бо, щоб ступити до коломийської гімназії, мусіли вони здати вступні іспити. Середню освіту закінчив Роман матуральним іспитом у Хирові, в 1928 році.

Зараз по матурі Роман Яримович зголосився до однорічної артелерійської школи в польській армії. У цих роках молоде українське покоління жило під враженням програних Визвольних Змагань, що, у свою чергу, сталось завдяки неповазі до рідного війська. Зробив він це, щоб одержати військовий старшинський вишкіл, і згодом, коли б прийшла нагода, прислужитись Україні. Цей вишкіл відбув він у артилерійській школі підхорунжих у Володимирі Волинському. Там зустрівся і подружився з двоюрідним братом своєї майбутньої дружини, Романом Шухевичем, пізнішим Головним Командиром Української Повстанської Армії. Данина цій дружбі – це майбутнє довше оповідання "Нива стояла облогом".

Після успішного закінчення військової школи, Роман Яримович вписався на лісовий відділ Львівської політехніки. Студії закінчив в 1936 році й одержав диплом інженера-лісника. Під час студій літом працював як технічно-лісовий практикант з рамени Дирекції лісів в основному на Гуцульщині, у добрах князя Любомирського в Річиці Довгій. Закінчивши студії, одержав працю на Гуцульщині.

Коли почалась польсько-німецька війна в 1939 році, його, як старшину резерви, мобілізували до польської армії і вислали в довкілля Кракова. Разом з польськими військами відступав на схід і в околицях Ворохти перейшов мадярську границю. Пів року був у мадярському полоні, звідки втік до Німеччини.

Під час німецької окупації Галичини, в роках Другої світової війни, інж. Роман Яримович одержав працю знову на рідній йому Гуцульщині. Зайняв становище надлісничого надлісництва Явірник в районі Чорногори. У 1944 році переїхав до Німеччини, а згодом, разом з великим ісходом, за океан, до З'єднаних Стейтів Америки. Спочатку працював фізично, а покінчивши ряд курсів, одержав звання інженера-механіка. І так з інженера-лісника перемінився він у інженера від ракет. За свою працю у підготовці першого вистрілу ракети "Аполло" у полет до стратосфери дістав нагороду у виді грамоти-признання.

Після відходу на пенсію інж. Роман Яримович, разом з дружиною, проживав зимою в Нью-Йорку, а літом у Кетскільських горах, в околицях Гантеру (Лексінґтон), стейт Нью-Йорк. Інтенсивно присвятився літературній праці та своїй улюбленій гуцульській різьбі. Дві його гуцульські "трійці" стали окрасою української католицької церкви в Люрді (Франція).

Літературну творчість інж. Романа Яримовича можна поділити на дві частини. Перша з них – це своєрідні власні спомини і спомини написані з уст його друзів-гуцулів, почавши від перших днів Першої світової війни до кінцевих днів Другої світової війни на Гуцульщині. То ж дозвольте нам перейтися стежками тих років, які подаємо вам у тій збірці.

Починаються вони спомином "По могилах сліду не остало", про перші дні Першої світової війни, і про перші невдачі австрійської армії та відступ елітарних частин, що їх прикривали неприготовані до боїв, українські відділи "ляндвери" і "ляндштурму". В оповіданні "Сміхун" розказується про перебування в селі Яворові загону кубанських козаків і про їхню дружбу з місцевим населенням. Спомин "Останні Могікани" оповідає про побут у цьому ж селі відступаючих частин Української Галицької Армії, які відходять до Чехословаччини, з вірою, що колись повернуться на рідні землі й будуть продовжувати боротьбу з Польщею. "Юра Михасевий" – це розповідь гордого гуцула про його недоладки з польськими займанцями і їхніми прислужниками. Цілком іншою, у тій збірці, є "Полонинська смерічка". Інж. Роман Яримович у листі до редакції "Гуцульщини" пише, що після невдачі вдержання самостійности Карпатської України, молоді хлопці-галичани повертались домів, а їх на польсько-мадярському кордоні перехоплювали члени польської прикордонної сторожі і після тортур, не тільки вбивали, але теж затирали всі сліди їхнього існування на світі. "Розповідь цуґаря", на відміну від "Полонинської смерічки" має гумористичний характер. Це розповідь керона-цуґаря, що піднявся звезти з узбіччя гори надолину до ріки зрубані дерева. І тут на перешкоді стає йому присланий з центру "організатор", який хоче навчити гуцулів "стахановщини". А на кінці першої частини книжечки поміщуємо нарис "Джуфко". Написаний він на основі розповідей провідника і героя протипольського повстання в Зеленому, ще з 1920 року. Рятуючись від шибениці, довгі роки жив він як схизофренік на Кульпаркові, щоб згодом з приходом большсвиків дістатись на волю, а пізніше провідником відділу УПА згинути від партизанської кулі ковпаківця.